Мене як блискавкою вдарило. Ще одне Олена! Отже — це одна компанія, вони заодно і все зна ють. Красуня вдавано співчутливо хитнула головою.

— Треба ж таке! Вкрали його у нього, і де він колиш ній тепер, невідомо.

— Буває, — усміхнувся адміністратор.

Тут уже я не витримав. Розштовхавши пасажирів, міцно взяв товстуна за барки.

— Ось що я вам скажу: все ви чудово знаєте. Ви з однієї зграї. І той із Тюріна теж. Рано чи пізно дізнаюсь, навіщо ви це зробили. А зараз здам, куди слід, або… просто наб’ю пику.

— Спокійніше, спокійніше, — примирливо мовив товстун і, несподівано спритно крутнувшись на місці, вхопив свою супутницю за руку й рвонувся до дверей.

Я кинувся за ним, проте стулки дверей автобуса, який саме рушав із зупинки, зачинилися перед самісіньким моїм носом.

Олена, як завжди, з’явилася несподівано.

— Давно чекаєш?

— Сто років.

Вона подалася до мене, і я відчув тепло її тіла з-під розстебнутого пальта.

— Від тебе пахне аптекою.

— Отакої! — Вона розсміялася. — Скажеш мені про це років через сорок…

— Ні, це комплімент. У дитинстві аптека на нашій вулиці здавалася мені найпривабливішим місцем на світі. Від неї віяло запахом таємниці.

— А для мене таємницею були горища й дахи. До тринадцяти років не злазила з них.

Прохідними дворами ми вибралися на знайому безлюдну вулицю, що закінчувалася безлистим темним парком.

— Десь тут, — показав я на гущавину голих стовбурів, — ми сиділи тоді… пам’ятаєш?

Вона ствердно кивнула. Назустріч нам з бічної алеї вийшла жінка в оранжевому пальті. Вона котила дитячу коляску. Я довго вдивлявся у цей язичок полум’я, що миготів серед сірих дерев.

— Сядемо? — Олена показала на вимиту затяжними осінніми дощами лаву з вмерзлим у заглибинах прозорим льодком.

— А тобі не холодно?

— Ні, — її бив легенький дрож. — Сідай, мені хочеться побути тут. Андрійку, що ти зібрався робити?

— Піду до Свічні.

— Яз тобою. Хочу тобі допомогти.

— Це моя справа, тут допомогти неможливо.

— Даремно ти так. Я знаю, що кажу.

У її словах вгадувався якийсь підтекст. А може, самовпевненість закоханої жінки, яка переконана, що їй під силу розібратися в усіх чоловічих справах.

— Гаразд, ось мої наміри. Я скажу твоєму унікально логічному Свічні, що розпрощався з інерцоїдами й подібними псевдоідеями. Зокрема, з вакуумом. Попрошу якусь ґрунтовну тему з перспективою реального впровадження, наприклад: “Гідродинаміка рідкого середовища у сучасних автоматичних передачах”. Мені набридли примарні гіпотези. Я пересвідчився, що змарнував час на дурниці. На розв’язання задач, на яких уже поламали зуби не такі мудреці.

— Говори, говори, — Олена нетерпляче повела плечем.

— Розумієш, спочатку кожен вважає, що треба братися лише за фундаментальні завдання. Приміром, кожному астрофізикові-початківцю хочеться переглянути другий закон термодинаміки на підставі останніх даних радіоастрономії. Вічний двигун, просторово-часова єдність, причинно-наслідкова залежність, одне слово, маса усталених речей, які кортить перевірити. Адже скидати ідолів завжди приємне… І мене тоді спокусила ця проблема — природа усього нинішнього. Хоча я весь час думав, що це якась грандіозна містифікація. Воно невловиме — це нинішнє: тільки-но виникнувши із неіснуючого майбутнього, воно одразу стає минулим.

— Тому ти й почав займатися інерцією континіуму?

— Так, я хотів експериментально переконатись у реальності становлення часу. Якщо це реальне явище, то йому мають бути властиві спільні ознаки. Прискорення, уповільнення, певна інертність процесу. Інертність — це всесвітня властивість.

— Отже, — Олена усміхнулася, — твій інерцоїд — щось на зразок машини часу?

— Ні, він має виявити наявність часу.

Вона здивовано глянула на мене:

— Як це?

— Бо є теоретики, котрі взагалі сумніваються в існуванні феномена часу.

— Гаразд, що ще ти скажеш Свічні?

— Скажу, що розкаююсь у своїх помилках, що тепер він може покластися на мене як на розсудливого, тверезого працівника. Я повертаюсь у русло нормального наукового пошуку, у світ маленьких проблем і нескладних завдань. Віднині я — надійний гвинтик великого механізму науки.

Олена здригнулася.

— Ти вирішив це остаточно?

— Так, я довго думав над цим,

— Гаразд, тоді підемо, — сказала вона тихо.

Залитий білим світлом великих ліхтарів, парк здавався геть вимерлим. Олена підвелася з лави. Я глянув на неї — її обличчя було бліде, безбарвне, якесь ніби чуже.

— Отак я думаю розправитись із самим собою.

— І зі мною теж…

“Чому вона так близько до серця взяла мої дурні проблеми? Хіба не досить того, що ми разом і так буде завжди? — думав я тоді. — Треба вибити з голови всю цю маячню і зажити нормально”.

Ми повільно брели парковими доріжками, поки Олена раптом не зупинилась і не вигукнула майже розпачливо:

— Ти зраджуєш самого себе. Інерцоїд — твоя робота. Ніхто, крім тебе, нею не займатиметься. Ти мусиш її закінчити, — і круто повернувшись, рушила до виходу.

Вона була явно чимось засмучена, пригнічена. Не хотілося залишати її в такому настрої.

— Я проведу тебе.

— Не варто, тут близько. Завтра зустрінемося.

— Гаразд. Я зателефоную о четвертій.

— Добре, — погодилась байдуже.

На прощання мляво махнула рукою у жовтій рукавичці і, не обертаючись, пішла, довгим, слабо освітленим тунелем Лермонтовської. Її постать скоро розчинилась у сніговій завірюсі, яка зненацька впала на наше місто.

Радіо пікнуло кілька разів і безповоротно відрізало частину часу, яка передувала сигналу. Частина ця простягалась у минуле до Нуль-пункту. У момент Нуль-пункту. часу не існувало.

Я перевернувся на спину. Тепер треба зібрати з усіх частин тіла маленькі порції волі в один імпульс, який мав зірвати, мене з ліжка, кинути у зарядку, засунути під душ, одягнути й виштовхнути під похмуре осіннє небо.

Цікаво, як складеться сьогоднішній день? Буде побачення з Оленою. Близько восьмої вона прийде під навісу “Рампи”, як завжди спізнившись. Але це ввечері. А зараз, через півгодини, на мене чекав затхлий вестибюль технологічного корпусу з мішаниною найрізноманітніших запахів. Я пройду під трубами з латаами розтерзаної ізоляції”. Побачу жовтооку красуню Агату — кицьку, яку ми інарекли так на честь королеви детективу за вміння добратися до наших харчів, де б їх не ховали. Потім — два прогони сходів у ліпних орнаментах часів архітектурних надмірностей, темний високий коридор. Несподівано відчиняться: двері зава, і назустріч мені вийде Фляк з похмурим і невиспаним обличчям. Ні мене, ні Фляка не втішить ця зустріч. Але він візьме мене за лікоть, і ми відійдемо у куток до старої сушильної шафи — місця усіх конфіденційних балачок. Мимо нас процокають каблуками Лілечка, Клавочка і Міра — схожі одна на одну, наче три сестри, лаборантки Федченка.

Розмова буде такою:

— Ну як, Андрійку?

— Без змін, Юхиме Михайловичу.

Пауза. З операторської долине регіт Ісаєва, вийде у синьому халаті Павло.

— Я запитую, бо пора фінішувати.

— Знаю.

— Мають же бути якісь результати. Позитивні, негативні… Ти знаєш, пробити твій інерцоїд — річ нелегка. Пригадуєш, як я вмовляв Свічню? Але я цього добився, бо знаю — ти світла голова, новатор. Я в тебе вірив і зараз вірю. Але потрібен результат.

— Юхиме Михайловичу, проблема настільки глибока, що я тільки визначаю її контури. А як буде далі — рано гадати.

Махну рукою і спробую піти. Але Фляк так просто не відчепиться.

— Мені, Андрію, перед ученою радою звїтуватися треба. Щороку, — це вже з металевими нотками у голосі.

— Тоді ми продемонструємо весь отой мотлох, який щодня вимітають із нашої кімнати. Журнал спостережень заповнений до кінця. Можете доповісти, що робота зараз у стадії повної невизначеності.