— А як би побачити її в часі? — це я. Й тут же: — Вадиме, інтерпретатор — твоя черга!

І нерухомий диск ураз ожив. Він розкручувався під нами з величавою повільністю. Потягнулися рукави, розбухаючи масою розжарених зірок, за ними пливли безконечні смуги пилу, а керн, швидко обертаючись, став схожий на сяючу сферу.

— Керн… У ядрах галактик утворюються зорі… — Мені знову ставало погано, я відчував — вони тривожаться за мене, підтримують з усіх сил. — Керн, — повторив я.

І ми опинилися в сліпучому жерлі керна, у горнилі яскравих молодих сонць, які, обертаючись у ньому з неймовірною швидкістю, вистрілювали, вилітали з нього по евольвентах, по спіральних траєкторіях у тисячі світлових років завдовжки… Ми повільно рухалися вздовж осі керна, вивчаючи його, розуміли тепер, як у глибині, у переродженій всесвітнім обертанням порожнечі, утворюється струмінь речовини. Невичерпний струмінь речовини…

Простір, вакуум зараз, здавалося, без зусиль показували мені свою будову, свою змінену безмежним напруженням структуру, давали до рук ключ від таємниці перетворення простору в речовину. Та відчувалося, що всі ми вже вибиваємося з сил.

— Олено, пиши! — крикнув я. — Пиши! — Я вчепився руками за бильця ліжка, ніби це могло допомогти мені.

У цьому безмежному, вируючому соплі галактики, який метав довкруг розплавлений, щойно створений водень, неможливо було думати про щось інше; і все ж я відчував, як Олена з судомною поспішністю вхопила кулькову ручку.

— Швидше! — здавленим голосом попросив адміністратор, і було видно, яких неймовірних зусиль він докладає.

Я гарячково диктував. У мені з жахливою швидкістю народжувалась маса понять і формулювань, незнайомих термінів, абстрактних структур і дивних, неймовірних видовищ. Голова розколювалась від усього цього, я, очевидно, був усе-таки хворий…

— Швидше! — повторив пошепки адміністратор, і хоч ми допомагали йому, як могли, щоб протриматись ще мить у цьому прекрасному пеклі, ми знали — він більше не зможе…

Сонця з’являлися і роїлись у чорній прірві, що оберталась, і шалений вихор розкидав їх по безконечних спіралях галактики…

— Олено!

Та Олена й так фіксувала кожне моє слово, а Глінка допомагав їй, перетворюючи мою безглузду нерозбірливу скоромовку в точну, осмислену мову…

— Олено, швидше!

Гігантський світ погас, наче хтось блискавично висмикнув мене з неймовірної далини й шпурнув на ліжко — у скромному будинку, у звичайному великому місті, на рядовій планеті, Я задихався під легенькою ковдрою.

Непомітно підкрався вечір. Тонко бряжчав у буфеті посуд, у безлюдній квартирі мирно стрекотіло радіо. Я буквально доповз до кухні й випив води. У голові наче вистигала космічна топка. Відчинив кватирку, і студене повітря обдало мене чистою, здоровою прохолодою.

Треба викликати лікаря, ці фантастичні марення до добра не доведуть. Але в трубці знову лише часті гудки. Повісив її, і тієї ж миті задзвонив телефон.

— Слухаю.

— Андрію, як ти, Андрію?

— Хто це?…

— Олена. Ми щойно…

Я натиснув на важіль. Знову починається… Пошкутильгав до ліжка. Проходячи повз стіл, глипнув на стос списаних аркушів. Оленчиним почерком (і моїм водночас) косо й криво на них були записані якісь божевільні, немислимі формули. Я спробував розібратися в них — і не збагнув жодного слова! Мабуть, я був усе-таки дуже хворий…

— Сюди, — показав Вадим на вхід до вбого прикрашеного цегляним орнаментом будинку.

Ми підійшли до нього з тилу. Подвір’я було оточене різними прибудовами, сараями, загиджене собаками. У кутку двору — імпровізований каток: двоє дівчаток у шубках мовчки гойдалися на гойдалці, звареній із труб.

Ми піднялися по сходах, захаращених усіляким мотлохом. Звідкілясь долинало цокання друкарської машинки.

Вадим спинився біля оббитих дерматином дверей і штовхнув їх. Біля входу я встиг помітити табличку — чорні літери під склом невиразно повідомляли про якийсь “центр”. З вузького коридорчика було видно кімнату з великим вікном, там сиділа молоденька друкарка й захоплено працювала, випнувши від старання губи. Коли ми проходили повз неї, вона підвела очі й усміхнулася мені, як давньому знайомому. Я не одразу впізнав у ній музу автобуса, Лену, чарівну всезнайку.

— Далі, — сказав Вадим.

Ми звернули у тупиковий коридор. Тут, у бічній темряві, горіла слабенька лампочка, на стінах висіли стенди. і Вадим смикнув за ручку останні двері й мовив з порога.

— Ми прийшли.

— Заходьте, — почулося у відповідь.

Знайомий голос. Адміністратор стояв в еркері напівкруглої кімнати, яка випуклістю виходила на перехрестя Демидівської і Другої Червоної — я одразу впізнав їх, хоча ракурс був незвичайний. Під вікном приткнувся старий двотумбовий стіл, з яким контрастувало новеньке крісло, що оберталося, кілька. стільців вишикувались під стіною. Там же — два новенькі стелажі, заповнені папками й книгами. Стоси нерозібраних книг і журналів під вікном, а ще — відчинений допотопний сейф з двоголовим орлом на внутрішньому боці дверцят.

— Сідайте, — запросив адміністратор.

Він був утомлений, заклопотаний, та, приймаючи мене, гостинно усміхався. Я не помилився — саме гостинно.

— Я не потрібен, Роберте Павловичу? — спитав Вадим уже з суміжної кімнати.

Вікон у цій кімнаті не було, і в напівтемряві можна було розгледіти нікелеві накладки на округлому емальованому барабані. Під ним лежала бухта синього нейлонового шланга, на ній — старий електронний калькулятор.

— Непорядок творення, — сказав адміністратор, простеживши за моїм поглядом. — Ми щойно перебралися сюди. Не хороми, звичайно, та на перших порах і це зійде.

Він задоволено роззирнувся. Колишні купецькі апартаменти, безліч разів перероблені для потреб нового життя, нагадували загнану шкапу, яка покірно чекає, чим же її нав’ючать цього разу.

— І звідси піде ваше велике починання.

— Саме звідси. — Адміністратор, очевидно, теж належав до племені оптимістів. — Чом би й ні? Згадайте, в якому сараї починали роботу подружжя Кюрі.

— Підходяща аналогія.

— Аналогія ця зобов’язує, маєте слушність. — Він сів у крісло й несподівано гостро глянув на мене: — Ну як, приємно знову стати собою? — Адміністратор зареготав, обертаючись разом із кріслом.

— А ви ж як гадали? Бували колись у чужій шкурі?

Товстун спохмурнів.

— Я з неї не вилажу, щоб ви знали. Моя кодова кличка у вас — “Адміністратор”, чи не так?

— Так.

— Відповідає дійсності. Бачте, я став керувати єдиним у країні центром по вивченню інтуїції. До речі, Вадим ознайомив вас із суттю справи, хоча б коротко?

Я розсміявся.

— Вадим — еталон стислості.

— Ясно. Він прекрасно знав, що я захочу зробити це сам. А як Руденки відреагували на його прихід?

— З підозрою.

— Не звертайте уваги, вам уже там не працювати. А тепер до діла. Ви вже знаєте своє місце в п’ятірці. У пентаді, як її гучно охрестили, ви — лідер. Але це не означає, що поза п’ятіркою ви щось надзвичайне. Найбільший потенціал інтуїції — у Олени…

Він пильно подивився на мене. Видно, знав про наші стосунки. Мені стало не по собі: не вельми приємно, коли про тебе знають майже все.

Він постукав пальцями по склу, зосередився.

— Вадим розповів вам про ККІ?

— Колективні кільця інтуїції? Так.

— А ви розшифрували свої записи?

— Це настільки вище від мого рівня, що працювати доведеться довго.

Адміністратор знову зареготав.

— Знову ви про своє! Кустар-одиночка, бачте, все ще нічого не збагнув… Розшифруємо спільними зусиллями. Тепер, слава богу, отримав офіційний статус. Це дає значні переваги, але й дещо сковує свободу дій… таких, як операція “Ілюзіон”.

— До того ж цілком протизаконних. З явним порушенням прав людини! — не витримав я.

— А як ви розумієте права особи?

— Право людини бути самим собою.

— Ну от, бачте, наші погляди цілком збігаються. А до моменту “Ілюзіону” ви готові були переродитися у чортзна-що. Як особистість.