— Якось і сам дійшов би істини…

— Я бачила, як ти до неї доходив. І була готова на все, щоб ти став колишнім… Навіть якби довелося втратити тебе…

Слід гадати, що так і сталось. Я промовчав — не знаю, що казати в таких випадках. Ми поволі наближалися до вицвілого каркаса “Ілюзіону”, що бовванів удалині. Він скидався на викинутий хвилею корпус розбитої баржі.

— Сьогодні все відвезли, — сказала Олена.

— Що ж там усе-таки було? Вона всміхнулася.

— Звичайна апаратура, тепер уже серійна. Для знімання характеристик у трьохсот глядачів одразу. От і все. Та коли я привела тебе…

— Ну, ну!

— Поставили ще один блок, активний… каталізатор. Він стимулював контакт, інтуїтивний контакт. Але ти тоді… був не зовсім ти. Ти був дезорганізований, пригнічений, деформований як особистість. Некомунікант, як визначив Роберт.

— А хто ще знав про це? Я підозрював майже всіх.

— У курсі були Віра, лікар, чоловік, про якого ти подумав, що він п’яничка — тоді, перед святом, — і ще кілька наших, котрі супроводжували тебе по черзі. Ну й клопоту ти нам завдав!

Ми стояли під старим навісом із склопластику. Заходити всередину не хотілося.

— А синтез у п’ятірку для рейду?

— Це не важко було зробити, внутрішньо ти став майже колишнім, треба було лише вловити пік…

Я згадав керн. Досі не вірилося в це переживання.

— Та-а-к, засліплює… І все ж недостовірно.

Олена раптом штовхнула мене, жартома — як колись, у добрі часи.

— Після всього, що сталося, ти, мабуть, не довіряєш самому собі?

— Ще б пак! І головне — як у цьому переконати непосвячених? До того ж розшифровка моїх… наших з тобою записів посувається туго.

Олена колупнула носком чобітка мерзлу грудку піску.

— Тепер усе буде гаразд. Ми вже провадимо вісім розробок з найрізноманітніших тем, діапазон — від мікрокосмосу до живої праматерії. Залучаємо фахівців…

Зимові сутінки насувалися на узбережжя. Миттю, як лихоманка, налетів спогад про той вечір — осінній, холодний. Я згадав, що треба повернути піджак тій добросердній жінці, та як її тепер знайти? Невизначеність, цілковита невизначеність…

Олена пильно глянула на мене. Я знав, думок своїх від неї не приховати, адже ми з однієї п’ятірки. Вона несміливо взяла мене за руку…

— Слухай, Андрію. Бачиш цей пляж?

Я ковзнув поглядом по сіро-жовтому полю.

— Бачиш, який він: неприбраний, мертвий! Здається, царство вічного запустіння й холоднечі, яке ніколи вже не оживе. Але ж ти знаєш, не мине й трьох місяців…

І справді, не мине й трьох місяців, як вохристий пісок, окроплений травневими дощами, збере у своїй товщі тепло, сонячна зелень виграватиме у хвилях, і тисячі засмаглих тіл хлюпатимуться в лагідному прибої. Аж тепер я збагнув її задум: вона покликала мене сюди, щоб показати нижню точку відліку — зимовий пляж. Отже, Олена…

— Ну, звичайно! — скрикнула вона. — Весь цей час! День за днем — яка це була мука! І тепер, якщо ти мене простиш…

Вона уткнулася в мій шарф, здригаючись усім тілом. Я взяв її почервонілі від холоду руки й притулив до своїх розпашілих щік.

— Що, маленька? Гадаєш, можна все поновити? Адже стільки…

Вона підвела залите слізьми обличчя.

— Ні! Не треба нічого поновлювати. Нехай усе спочатку, усе заново, все-все!

У голому передгір’ї тьмяно світили жовті вогники Актуби, і чорна зимова хмара пливла посвітлілим небом на захід. Ми знали — її вже наздоганяв золотавий світанок…

У монотонне читання параграфів зрідка вривалися голоси з вулиці, випадковий шум; неподалік у зоопарку кричав павич, гул транспорту, ніби звукове тісто, піднімався над полуденним містом, проникав в усі щілини, в’язнув у вухах.

У помпезному залі суду нас було троє — я, суддя і Станка. Я дивився на Станку, наче вперше бачив її. Вона сиділа на високому табуреті перед столом судді, як біля стойки бару. Жовті сандалії на гладенькій засмаглій ступні, Синя парчева спідниця до п’ят скульптурно драпірувала повні щиколотки й стегна. Смужка смаглявої шкіри під короткою блузкою, облямованою шовковим шнуром… Як для розлучення — не зовсім підходяще. Та Станка ніколи не клопоталася тим, щоб одяг відповідав обставинам.

Далі. Округлі руки з тугим візерунчастим браслетом. Волосся розсипалося по плечах — чорна лискуча хвиля, гребінь у ній — наче човен Хокусаї. У вухах крихітні сережки, стрімкий злет брів, заломлених біля скронь, чітка лінія губ і носа. Затемнені окуляри приховують очі, та я знаю їх, бо запам’ятав назавжди за ці три (майже три) роки щастя.

Суддя скінчив і хвильку, як годилося, помовчав. Останні його слова: “Ви вільні у своїх рішеннях, однак подумайте”. — “Мені думати нічого, я — проти, усіма фібрами душі проти”. Станка нетерпляче підвелася з табурета, навіть не глянувши у мій бік.

— Прошу розірвати наш шлюб. Прошу зробити так, щоб я більше не зустрічала цього чоловіка.

Я остовпів. Суддя співчутливо глянув на мене.

— Ваше рішення остаточне? — в його голосі відчувався заклик до примирення.

— Так, остаточне.

Видно, Станка приготувала цю фразу вже давно. А я чомусь ніяк не сподівався на такий кінець; ще місяць тому був певен, що все владнається, варто лише поговорити з нею… Найгірше, що я міг припустити, — це звичайне розлученая. Все-таки лишалися шанси зійтися в майбутньому.

Значить, остаточне! Свідомість мою наче обпекло крижаним струменем. Суддя тим часом торкнувся дзвіночка — цугом увійшли четверо свідків.

Шлюб розривається за заявою позивачки. Категорія розлучення — вища.

Станка круто повернулась і пішла. Мені щось казаля, можливо, навіть допомогли встати. Оговтавшись, збагнув, що сиджу в кімнатці, яка примикала до залу, намагаючись стримати рукою судорожне посмикування щоки.

Цього слід було сподіватись. До цього йшлося. Ми — різні. Насильно милим не будеш, та що ж робити, що тепер робити?

Неподалік від мене стояв чоловік у строгому брунатному мундирі. Він, очевидно, чека©, доки я отямлюсь. Чоловік підійшов до мене, співчутливо і водночас твердо поплескав по плечу.

— Бадьоріше, друже! Ви ж мужчина, чи не так? Не би перший, не ви й останній. А може, воно й краще для вас.

Він підморгнув мені, всміхнувся. “Судовий виконавець, — нарешті збагнув я. — Зараз він для мене, як кат”.

Чоловік тим часом розкрив папку і став перебирати якісь папери, формуляри.

— Заява вашої колишньої дружини надійшла два тижні тому, — почав він. — Ви знаєте, — на обличчі в нього ьаграла посмішка і тут же згасла, як зовсім недоречна, — у мене інтуїція на результат процесу. Я сказав собі: а що, Кесторе, тут пахне максимумом. Найрадикальніше розлучення, без права на апеляцію, з негайним виконанням. Отож, поки суд та діло, не завадить заздалегідь зібрати картограму для відповідача — і тобі зручніше, і йому не скніти в ізоляторі зайвих півмісяця. Ось вона, погляньте!

Він з тріумфом розклав на столі строкату схему. Я чув про ці схеми, та ніколи не гадав, що й на мене можна скласти таку. Хрусткий гербовий аркуш протоколу лежав поруч, його коротенький зміст все ще не доходив до мене. А виконавець продовжував:

— Погляньте сюди. За вироком, ми повинні забезпечити вас такими життєвими шляхами, які виключають можливість зустрічі з вашою колишньою дружиною. У Кодексі є вказівка на те, що відповідач може вибрати будь-який із запропонованих варіантів назавжди. Однак згідно з недавно прийнятою поправкою, він назвав її номер і дату, козирнувши професійною пам’яттю, — відповідач, як особа, що постраждала, може відмовитися від даного варіанту і випробувати інший. За цією поправкою, у його розпорядженні має бути не менше сорока інших реальностей. Тож нема чого нарікати.

Сорок варіантів! Блеф, усе це мене не цікавить. Мені потрібен лише єдиний — зі Станкою, та його мене якраз і позбавляють. Жінка має право вимагати цього, так вважав і я (до суду). Схема здавалась мені заплутаною і небезпечною, як клубок гадюк.