Ну, тут уже навіть я не витримав:

— Тьху, — кажу, — Федю, як тебе шпурляє у світі музики! Дай хоч щось одне спокійно дослухати.

Образився він:

— Та хіба ж я винен? Скоріше б уже списали все…

Списували ще днів зо три з невеликими інтервалами.

А з півночі вже насувалися хмари, стало прохолодно; невдовзі почнуться затяжні серпневі дощі, провісники осені, а значить — скінчилося коротке тутешнє літо, спека, пожежі в тайзі, наше вимушене неробство. До того часу вимотали з Федора шістдесят чотири півторагодинні котушки— Стравінський і Верді, Скрябін, Дворжак, Рахманінов, Паганіні, Глюк, Бетховен, Шостакович, Ліст, Шуман, Гріг…

— Закінчуйте, хлопці, час збиратися, — сказав нарешті Самохвалов.

— Ще трохи, Михайле Володимировичу, зовсім небагато лишилося — “хвостик” від увертюри до “Норми” Белліні.

Дзюба ще раз пройшовся своїм щупом. Серед пісеньок і завивань вокально-інструментальних груп нічого не лишилося, крім стійкого фону спустошених клітин музичної пам’яті. Десь на краю цієї пустелі він упіймав “хвостика” “Норми” і списав його.

— Ну, Федю, усе! Піднімайся! Зняли ми з тебе закляття музичної класики. Ну, як, полегшало тобі?

Жартує лікар, та бачу — Федору не по собі стало. Підійшов я до нього:

— Що з тобою? — питаю. — Позеленів увесь.

— Нічого, Петре, — відповідає, — це з незвички. Порожньо якось стало без цієї клятої мури. Пісеньки воно, звичайно… — він не доказав, махнув рукою й подався на бурову — розбирати вишку.

Здавалося б, кінець історії. З восьмої нас нарешті перекинули вертольотом одразу на чотирнадцяту, кілометрів за сто на південь від Айхала, у кам’янистий розпадок з озерцем. Придивляюсь я до Федора — бурильник і механік завжди поруч — і помічаю: неспокійний він став, посмутнів. Ні полювання, ні рибалка, ні доміно його не тішать. Якось увечері підходить до Сашка:

— Саш, коли музику свою розкладати будеш?

— А тобі що? Чи, може, лишилося щось? Так ми миттю, енцефалограф Дзюба ще не переробив.

— Не поспішай, Сашко… Нічого не лишилося, в тому то й річ… Чи гадав я, що так мені не вистачатиме цього… — (Він соромився своєї слабкості, наш Федір.) — Сам не знаю, навіщо воно мені, а не можу — і край!

Сашко сів на розкладачці й довго дивився на Федора.

— Виходить, пограбували ми тебе, Федю, спустошили, а того й не подумали, що… нічого в людині немає безцільного, і коли є в ній місце для музики, то не може воно залишатися порожнім! А ми до тебе… як до золотої жили — взяли що треба — і геть із шурфу… Цінителі, культурні люди! Недобре вийшло. Та ти зажди…

Він кинувся у куток палатки, де був склад, і звідти полетіли ватянки, рюкзаки, матраци… Ми мовчки допомагали йому розбирати речі, аж поки дісталися до звукових колонок. Було вже темно, з навколишніх хребтів здувало сніг, він обліплював кволі ялиночки, крем’янистий розпадок, береги озерця, а ми сиділи й слухали чудову музику, вона хвилювала, бентежила наші серця, а Федір тихо, замріяно усміхався…

Дрім-кар [1]

Хто лічить до десяти тисяч, хто уявляє собі нескінченні отари овець чи довгі вервечки телеграфних стовпів, а у Вікентія Михайловича Сороки своя метода боротьби з безсонням — їзда на автомобілі.

Як тільки закінчуються телевізійні передачі, він, ретельно продумавши маршрут майбутньої поїздки, поспішає влягтися. Заплющивши очі, подумки сідає в лімузин, тягач, трейлер, автобус чи всюдихід — в залежності від того, куди намітив поїздку цієї ночі, вмикає першу передачу й рушає з місця. Подумки упевнено мчить він нічними вулицями рідного міста, повз знайомі будинки, сам вмикає у світлофорах потрібне світло, знаходить вихід із складних транспортних ситуацій, поки нарешті натомлені руки не зісковзують з керма. А вранці, виспаний і бадьорий, він каже дружині:

— Учора, Капо, проїхав я по Луначарській, а там ще кілька кварталів — і одразу заснув.

Або:

— Знаєш, цієї ночі петляв-петляв по місту години зо три, уже в очах мерехтіти стало, руки від керма заніміли — а заснути не можу. І треба ж мені було сісти в цей ЗІЛ!

— А ти, Віко, в “Запорожець” сідай. Пам’ятаєш, минулого тижня ти їздпз тільки на ньому і спав, як ягня, — радить дружина.

— Ай справді, Капусю, — згоджується Вікентій Михайлович. — А то хоч бери й еленіум приймай.

Поїздки ці були маленькою таємницею літнього подружжя. Скажи комусь — казна-що подумають. Скажуть, з глузду з’їхав бухгалтер! Тим паче що й прав водія у нього немає й ніколи не було.

Останнє дуже непокоїло Вікентія Михайловича, тому в своїх уявних поїздках по місту він намагався обходитись без регулювальників і постових, а коли вони все ж з’явилися на узбіччі, піддавав газу і чимдуж мчав від небезпечного місця.

Відомості з автомобільного світу надходили до бухгалтера Сороки з двох джерел: від десятирічного внука Гешки і з журналу “За рулем”. Таким чином, Вікентій Михайлович був у курсі всіх автомобільних новацій: одним з перших став користуватися ременями безпеки, застосовувати електронне запалювання, вихлопну систему з фільтрами… Кілька разів після скромних сімейних свят Вікентій Михайлович зважувався вирушити в дорогу на закордонних машинах. “Ситроєн” і “гольф” припали йому до вподоби, а от спортивний “феррарі” аж ніяк: оглядовість невелика, у кріслі майже лежиш — ледь не врізався у кіоск.

Останнім часом Вікентій Михайлович віддавав перевагу вітчизняним машинам, передусім “Москвичу”-пікапу за надійність, простоту, невибагливість. Якось він навіть засперечався з цього приводу із співробітниками. Вони лаяли “Москвич”, хоча, по правді, в ньому їх не влаштовувала лише ціна.

— А як на мене, то кращої машини годі знайти. Сів за руль — і одразу… — почав було Вікентій Михайлович.

— Що одразу? — перебили його співробітники, з цікавістю поглядаючи на бухгалтера. Сорока був неговіркий, бувало, слова з нього не витягнеш, а тут, гляди, про автомобіль почав…

— Нічого, нічого, — знітився Вікентій Михайлович. — Машина як машина, — і одразу ж замовк.

Цей випадок швидко забувся, бо саме приспів час річного звіту. Весь кошторисно-фінансовий відділ працював, не підводячи голови. Хто б міг подумати, що холодний і точний світ цифр може викликати такі бурі: то начальник відділу робив розноси керівникам секторів через фігуру сальто, яка йому ніяк не подобалась, то банк опротестував депоновані вклади, то замовники не підтверджували фінансування й відмовлялися платити за вже виконану роботу. Грозова хмара нависла над відділом.

Вікентій Михайлович тепер усе частіше роз’їжджав безлюдними вулицями далеко за північ, міняв машини й маршрути — нічого не допомагало. Все частіше відволікали його під час їзди сторонні думки. “Як ця Маркіна наплутала вчора у своєму звіті!” — якось подумав він і не помітив, як поїхав на червоне світло.

Майже щоночі бачив він тепер патруль ДАІ у повній бойовій готовності на залізничному переїзді біля Сортирувальної і мчав мимо, не чекаючи, поки його зупинять. Він став дуже неуважний до знаків і покажчиків, одного разу навіть поїхав по Семиградській назустріч потокові машин, забувши, що там односторонній рух.

— Знаєш, Капітоліно, — скаржився Сорока дружині, — ця зануда Клюєв геть розперезався — (Клюєв був начальником відділу). -Через нього я вночі вже на “ягуарі” їздив. Тричі на червоне світло пролітав.

Дружина з тривогою дивилася на нього.

— А ти спробуй знову на “Москвичі”.

“Звісно, жінка, — думав Вікентій Михайлович. — Вона думає, що справа в машині. Коли б так. Біда в начальникові”.

Він роздягнувся під сумну мелодію осені, що Долинала з телевізорами пірнув під атласну ковдру, Біля під’їзду вже стояв світло-сірий “Плімут”. Сорока без особливої охоти сів за кермо й важко зітхнув. “Ремізов знову помйд лився в обрахунках не багато не мало — на три тисячі сімсот. За всім треба стежити самому”, — подумав невесело. Пошукав ногою зчеплення і згадав, що тут трансмісія автоматична. “І Зіна також. Начебто досвідчений працівник, знає, яке відповідальне діло — звіт. Так ні, на тобі — у декретну відпустку пішла”. Він нешвидко їхав по Бурсацькому спуску, звикаючи до незнайомої машини. Раптом побачив у дзеркальці яскраво-синю мигалку позаду й почув характерне: уіі-уіі-уіі-уі-іі. Цього тільки бракувало! Сорока, незважаючи на знак, різко звернув наліво і погнав по темній і вузькій Університетській.