Фламіній махнув рукою у бік гайка піній. Четверо рабів легко підняли паланкін з воєначальником, свита рушила слідом. Ліктори не спускали очей з купця.

Консул звелів поставити паланкін у тіні, а чужеземце-ві вказав на невеличку галявинку — ну, що ж, мовляв, пробуй.

Той узяв металеву диньку і, зважуючи її на руці, гадав, куди краще метнути. Потім поклав її знову до теки, зняв затісного піджака, поправив краватку і злегка розім’явся.

Квестор раптом ляснув себе долонею по пласкому чолі (не здогадався, мовляв, раніше) і наказав своєму слузі-лівійцю стати у центрі галявини. Раб, опустивши голову, покірно виконав наказ.

Торговця такий поворот дуже збентежив. Він гаряче засперечався з Марієм. “Айм контра, — повторював він, — ітз є крайм де леге лята[4]”, — змішуючи латинь з англійською.

Лівієць переминався з ноги на ногу, відганяючись від надокучливих оводів, що злетілися до озера на міцний запах кінського поту. Консул нетерпеливився — виходило, що його, першу людину в республіці, хотіли пошити в дурні!

— У чім річ? — запитав він гнівно у квестора.

— Цей варвар стверждує, що в його країні не випробовують зброю на людях.

— Дурниці! — зареготав Гай Фламіній. — На кому ж тоді випробовувати? Нехай не корчить дурня!

Квестор знову заговорив з торговцем. Та варвар стояв на своєму.

— Він каже, що вбити людину — злочин, — обернувся квестор до консула.

— Скажи йому, що це раб. Чи він такий дурний, що не розуміє різниці? Та швидше, мені набридло це зволікання!

Марій і варвар засперечалися знову. Консул кивнув мізинцем, і виночерпій наповнив кубок світлим молодим вином з похідного шкіряного міха.

— Чужоземець каже, що в їхній країні немає рабів.

— Брехні! Таких країн не знайдеш ніде у світі.

З озера долинули звуки ріжків — час було обідати. Усі неприязно дивилися на чоловіка в білій сорочці, через якого змушені були стовбичити тут.

— Його країна, — провадив далі Марій, — наймогутніша у світі. Це країна вільних, народ сам обирає собі володарів.

Фламіній спохмурнів. Як і кожен справжній патріот, він вважав, що так можна сказати тільки про Рим. А чи не Ганнібалів це лазутчик? Консул не звик панькатися з римлянами, а з варварами й поготів.

— Скажи йому, що коли не покаже, як діє його зброя, я примушу його зробити це силою. Ми відберемо у нього цю його забавку, а самого запроторимо в каменоломні.

— Доунт харрі, — захвилювався торговець, адже усе пішло не так, як він того хотів.

Він знову щось сказав Марію. До роздратованого воєначальника долинуло: “Дифіт ін плено, Ганнібал ніар ззе кемп. Вім ві ріппелере ліцет”.[5]

— О Фламінію! Коли вірити його словам, Ганнібал оточив нас. Ми можемо виграти битву, лише купивши у нього зброю і навчившись нею володіти. Він просить десять тисяч таланів, — сказав украй схвильований Марій.

— Що йому ще відомо про Ганнібала? Він повинен про все розповісти, інакше я звелю катувати його.

Консул уже не сумнівався, що має справу з лазутчиком, який прагне будь-що залякати римлян. Він підкликав писаря, наказав записувати допит. Варвар був розгублений, та раптом він відскочив убік і став водити своєю чорною цяцькою з гачком з консула на квестора, на лікторів, котрі навіть не оголили мечів (торговець здавався їм цілком сумирним), і знову щось швидко заторохтів:

— Ганнібал вууд бі смейшд хоул йо амі, ексепт ітелікс. Пура верітас. Юу вейст темпора. — Він подивився на консула і спрямував пістолета просто йому в живіт. — Енд юу, Гай Фламіній, вууд бі кіллед. Морітур,[6] — додав він.

Цього разу консул зрозумів варвара. Забобонний страх скував володаря. Він завше боявся віщунів, оракулів, піфій… Скориставшись з його заціпенніння, торговець взяв із рук ліктора блискучу металеву трубу, поклав її собі на плече і спрямував на порожні армійські хури.

Сніп вогню вирвався з базуки, легка міна розтрощила хуру, заіржали перелякані коні, і над усім табором римлян покотився моторошний крик — ніби за сигналом, карфагеняни пішли на римське військо одразу з трьох боків.

Консул скочив зі свого крісла, дико роззираючись навкруги. У паніці тікали його воїни, Марій зі стогоном витягував стрілу з передпліччя, а торговець зброєю гарячково шукав щось у теці.

Котрийсь із лікторів, не чекаючи наказу, метнув дротик у білу сорочку, та вона вмить розтанула — варвар зник.

Усе сталося так, як передрікав торговець. Ганнібал здобув перемогу, італіків помилували, Гая Фламінія було вбито— у повній відповідності з конспективним викладом цієї події в університетському курсі лекцій з давньої історії. Правда, той факт, що приречений раб-лівієць здобув свободу, так і лишився невідомим.

— Знаєш, Арчі, я більше не клюну на їхню рекламу. Коли Аарон Сампер з “Таймтранзиту” підказав мені цей шлях, я було загорівся: ще б пак, збувати списану зброю за справжнє золото, до того ж давнє! Змінювати хід історії. Вигравати історичні битви з допомогою допотопного кольта!

Торговець зброєю Джонатан Мослі сидів у кріслі, оббитому воловою шкірою, у своєму офісі на Тридцять третій лінії. Навпроти нього біля скляної стіни розвалився на червоному дивані на фоні широченного фасаду національного банку його компаньйон і дядько Арчібальд Мослі.

— Ні, з ними таки неможливо домовитися. Це дикуни! Я був про римлян кращої думки — пам’ятаєш, як оповідали нам про Рим в університеті? До того ж латинь. Я ж знав силу-силенну крилатих виразів… До яких пір Катіліна… хм, так. Що для них людське життя, права людини? Хвалити бога, ми виросли у вільній країні, це у нас в крові…

Дядько Арчі вислухав розповідь племінника без особливого співчуття. Авантюри в бізнесі, у якій би історичній обстановці вони не затівались, його не цікавили. Мослі був прихильником традиційного збуту товарів, вважав, що теперішня кон’юнктура досить непогана, і по-своєму був задоволений, що із затії молодого, заповзятливого, а часами й нерозважливого Джонатана нічого не вийшло.

— Досить про це, Джо. Я з самого початку застерігав тебе, але хіба ти послухаєш? Ризикувати собою — це принаймні нерозумно. Завжди слід посилати агента…. тим паче в такі давні часи.

Мослі-молодший, потупившись, запалив цигарку, а дядько Арчі делікатно перевів розмову на інше. Вони обговорили перспективу збуту зброї, переважно застарілої (фірма на цьому спеціалізувалась), на Близькому Сході, де не припинялися бої і де її тепер бракувало. Арчібальд був діловою людиною, і вже за місяць далекі нащадки лівійця цілилися один в одного з розхитаних, однак боєздатних автоматів. Назрівали бої, у порівнянні з якими Пунічні війни здавалися такою собі бійкою, і компаньйони вже наперед підраховували значні бариші, тим паче, що одержувати вонї їх в умовах свободи, не порушуючи прав людини і добре знаючи ціну людського життя.