Зі стоянки викочував джип з командою оточення, і Гектор ледве вмостився на запасному колесі. Хтось запитав, беручи валізу:

— Що тут, хлопче? Особиста нейтронка?

Гектор не відповів, та й потребу в цьому не було: хлопці були збуджені, розуміли, що означає тривога. Джип мчав, здіймаючи куряву, до стартових майданчиків, а назустріч повзли порожні, без пального, тягачі-цистерни.

“Уже заправились”, — про себе відзначив Гектор. Малі протиракети, стратегічні, крилаті ракети, супутники-винищувачі, супутники наведення, всілякі “земля — повітря”, “земля — земля”… Його тепер цікавила лише одна ракета — “земля — життя”…

— Коли минає термін ультиматуму?

— Через двадцять вісім хвилин…

Вони сиділи в джипі — всі в глибоких шоломах.

Залізноголові. Так вам і треба. Гектор уявив цю кам’янисту пустелю за півгодини — оплавлене, потріскане, спотворене вогненним смерчем каміння, кістяки машин, тисячі глибоко замурованих під запеченим кремнеземом у бетонних катакомбах людей.

— Швидше! — мимоволі крикнув він водієві.

Біля воріт бази сержант квапливо перевірив їхні документи. На валізу навіть не глянув. Навпроти блоку вісімнадцять Гектор народу сплигнув і щодуху побіг до входу. Алюмінієві покрівлі над стартовими позиціями вже були розведені, і пройоми зяяли в світанкове небо. Ще одна перевірка — на вході в бункер.

— Що у валізі? — різко кивнув головою темношкірий капрал.

— Картографія сектора, щойно одержав, — збрехав Гектор і зробив рух, ніби відкриває замки.

Капрал нетерпляче махнув рукою і доповів по селектору:

— Вісімнадцятий прибув!

Спуститися треба було лише на два яруси. В темному бункері сигнал тривоги ледве чувся; оточений тишею і прохолодою, серед надійного металу і бетону Гектор раптом усвідомив, що таки здійснить свій намір.

— Наїс? — запитав у темряву.

З ніші під товстенним коліном поливпроводу почулася легенька хода. Наїс підійшла впритул до нього. Гектор поцілува її, відчинив валізу.

— Перевдягайся. Хвилин за десять старт, треба поспішати.

Він відкинув вхідний люк, і зсередини на майданчик вирвалося сліпуче світло. Наїс скинула сукню на рифлену сталеву підлогу, надягла спершу внутрішній, білий, комбінезон — він був еластичний і якраз до міри — і зовнішній, мішкуватий, явно завеликий. Тим часом Гектор гарячково від’єднував телекерування, потім демонтував крісло в бойовому відсіку і викинув його на майданчик. Дорогий кожен дециметр місця. За кріслом полетів радарний пульт.

— Навіщо? — здивувалася Наїс.

Вона стояла мов неприкаяна посеред плями світла і все ще тремтіла, хоча скафандр мав систему автоматичного обігрівання.

— Роззброєння в приватному плані… А це припаси… поки не звикнемо.

І в ту мить рикнув інтерном:

— Вісімнадцятий! Доповідайте про готовність!

— Готовий!

— Сектор дії за режимом ікс. Старт за дві хвилини, обстановку на орбіті доповісти негайно. Хай щастить!

Голос розпаленого близьким боєм навіженого вояки. Наїс зайшла в люк по вузенькому місточку. З нижніх ярусів уже не гримкотіло — команда обслуговування відключила шланги і кабелі. Гектор нетерпляче підштовхнув її в спальний відсік. Тільки встиг пристебнутися в ніші реабілітації — почав вібрувати корпус. Він перевів подих і напружено усміхнувся. Здається, я таки всіх обкрутив, і своїх, і ворогів… Старт!

Ракета здригнулася і, набираючи швидкість, важко пішла з шахти. Гектор уявив, як одночасно з ним стартують двоє інших супутників-винищувачів — один сектор, одна команда. Зате доля різна.

— Перехитрив усіх! — крикнув Гектор у наростаючому свисті.

— Вісімнадцятий! — ревонуло в навушниках. — Чому не сигналите відхилення? Ваша координація…

Тріскотнява. Прискорення триває. Вийти на оверпол та ще з таким першелієм — це не рядовий запуск…

— Негайно! Вісімнадцятий, увімкніть бортову дублюючу! Чому не відповідаєте? Прийом…

Гектор з насолодою потягнувся і скинув ремені. Вже невагомість — проплив у тісній рубці. Спитав у приреченого, розгубленого оператора внизу:

— Ком? Ви мене чуєте?

— Що? Вісімнадцятий, ви? Корег…

— Ком! Як ви збираєтесь давати дуба?

Тепер він далеко й дістати його важко. Із землі, що повільно відпливала, — приголомшене мовчання.

— Найліпший вихід — наркотик. І раджу якомога більшу дозу. Є такий спосіб підсмажити їжака: його запікають у глині живцем на повільному вогні… Нічого подібного я не переживав, але можу уявити.

— Ви з глузду… — загорлав Ком. Потім тихіше, певне, до тих, хто був поруч: — У нього, мабуть, у голові замакітрилося від потрясіння…

— Марно сподіваєтесь! Це не аварія, а свідоме дезертирство. Я готувався до нього майже рік у вас під носом, старий бовдуре!

У проймі з’явилася Наїс, вона здивовано дивилася на Гектора. Він підморгнув їй і вигукнув далі:

— Робіть що хочете, почубтеся, перегризіть один одному горлянки, всі ви — китайці, американці, араби, росіяни, чорні, червоні — так вам і треба! За кілька хвилин більшість із вас перетвориться на пару. Я прощаюся з усіма, Ком, і з вами теж. Нехай в останній момент вас тішить думка, що бодай один чоловік утік з жаровні! Та ще й прихопив із собою красуню!

Наїс здерла навушники й ларингофи.

— Правильно! — Гектор ще перебував у полоні ейфорії вдалої втечі. — Нам більше не знадобиться зв’язок. Все це треба викинути.

Наїс мовчала. Вона прикипіла до ілюмінатора, в якому сяяв величезний серп Землі.

Ядерний вибух у просторі — лише короткий і дуже яскравий спалах. Затим здіймається хмарка радіоактивного газу, який повільно розповзається у вакуумі. Визначаючи орбіту втечі, Уокс хотів відразу й радикально позбутися антисупутників, байдуже, своїх чи чужих, тому близька траса відпадала. Навколоземний простір, вважав він, буде так само пронизаний радіацією, як і поверхня. З другого боку, не можна було забиратись надто далеко, система життєзабезпечегіня розрахована на нормальну величину сонячного випромінювання; ось як народилася ця орбіта, в найвіддаленішій точці якої супутник зависав нерухомо майже на півроку.

Яскравий промінчик упав крізь ілюмінатор і почав повільно рухатися по стьобаній обшивці. У стовпчику світла дрейфувала напіврозгорнута книжечка коміксів. Гектор обережно, аби не розбудити Наїс, розстебнув блискавку на ковдрі й випірнув з алькова. Глянув в ілюмінатор, ніби хотів дізнатися, яка погода зовні. Маленьку, бліду півкулю Землі вже важко було відшукати у вселенській пітьмі.

Він прискіпливо перевірив усі вузли регенератора. Здебільшого на це йшло понад дві години.

Система здійснювала певний замкнутий цикл. Протягом доби вона тричі видавала точні дози білкового вітамінізованого желе.

Потім Гектор витягнув стрічку з-під самописця фотометра і побіжно продивився її. На ній виднілися лише два слабких піки — найімовірніше випадкові флуктуації. Об’єктив фотометра був скерований на Землю, і спалах катастрофи ніяк не міг пройти непоміченим. Ось уже п’ять тижнів польоту він марно чекав спалаху. Може, даремно втікав? Проте Гектор не сумнівався.

— Якщо спалахів досі не було, — звертався до Наїс, — це ще нічого не означає. Поки що воюють звичайними засобами: бобмардування, напалм, тактика випаленої землі. Дійде й до супербобм…

їхнє неймовірне везіння — уціліти вдвох, втекти з гинучого світу — гостро потребувало підтвердження. Наїс частіше придивлялася до далекої світлої плямки, їй здавалося, що вона має спалахнути сліпуче, яскравіше за сонце. Гектор пояснював: спалахів тепер уже не побачити без приладів.

— Зникне лише життя. А радіація почне поступово спадати— протягом десятиліть. До нашого повернення вже можна буде гуляти в скафандрах…

Гектор виштовхнувся назад у спальний відсік.

— Сніданок готовий.

— Остобісів концентрат…

Наїс знехотя вибралася з алькова. Гектор усміхнувся.

— Там, — показав він на ілюмінатор, — уже немає й такої їжі. Для різноманітності відкрию боби з ковбасою. Звикай до невибагливих харчів.