— Прошу Раду призначити мені іншого захисника. Людину.

Певно, черговий сподівався почути саме це і підготував заперечення:

— Він теж називається людиною.

— Називається… — мимоволі повторив Кантов, надаючи слову іронічного звучання.

— Так, людина народжується, а не синтезується в лабораторії. Коли вас влаштовує така принципова відмінність — будь ласка (він промовив “принципова” таким же тоном, як Кантов — слово “називається”). Та коли ви скажете, що це машина, хоча в ній є і білкові деталі, то я відповім, що вона розуміє і почуває значно більше, ніж ми. І ще одна важлива обставина — цілковита об’єктивність…

“Він не злиться, — зрозумів Кантов. — Він тільки вдає злість, вважаючи, що так мене легше переконати”.

— Ви даремно образилися на Раду, — говорив далі черговий. — Справу про карантинний недогляд ведуть вісім слідчих—захисників. Шість з них займаються лікарями карантинного пункту, один — лікарем ракети і один — вами. Причому, на мою думку, — кращого слідчого не знайти.

“Хай ця істота розуміє і почуває, як ти висловився, більше нас. Та хіба я летів у космос заради нього? Заради нього сотні разів ризикував життям? Заради нього втратив свій час, а разом з тим рідних, друзів, сучасників? Так, сучасників — тільки тепер я по—справжньому зрозумів зміст цього слова. І ти хочеш, щоб після всього мене судив він?”

— Повернімось до мого прохання.

Лише на мить на обличчі чергового промайнула розгубленість.

— Про ваше прохання доповім Радь

— Звати мене Павлом Петровичем.

Кантов міцно потис прохолодну кістляву руку і вперше за багато днів відчув себе певніше. Новий слідчий—захисник відразу ж сподобався йому. Худий і високий, як жердина, енергійна з підстрибом хода, швидкі різкі рухи. Такий, взявшись за справу, надаремне часу не гаятиме.

— Сідайте, — запропонував Кантов.

Він хотів посунути крісло, але не встиг. Ледь подумав про це, як воно саме викотилося з ніші в стіні і, розправившись, зупинилося перед Павлом Петровичем.

“Бодай ви провалились, послужливі речі!” — в думці лайнувся Кантов. Іноді в кімнаті карантинного готелю він почував себе ніби безруким.

Павло Петрович впав у крісло, закинув ногу за ногу.

— Познайомився з вашим послужним списком, — сказав він і стрельнув очима в Кантова. — Переконався, що ви людина досвідчена.

Кантов не міг збагнути, яке значення вкладає захисник у слово “досвідчена”.

— Однак факти незаперечні. Ваш штурман помер від асфіксії—Т через півтора тижня після виходу з корабля. Через дванадцять годин по тому у лікаря, що його оглядав, з’явилися ознаки тієї ж хвороби. Саме так почалася епідемія.

Він замовк на кілька хвилин, чекаючи, чи не стане Кантов заперечувати. Зітхнув, зручніше вмощуючись у кріслі, і те догідливо змінило форму.

— Ракета пробула в приймальній камері супутника вісім днів. Три зайвих дні — на ваше прохання. Чому?

Павло Петрович дивився кудись у куток. Можливо, боявся помітити збентеження на обличчі Кантова.

— Ми вирішили ще раз пройти цикл очищення, — відповів Кантов.

— Вас щось турбувало?

— Ні.

— Значить, інтуїція?

— Лише перестраховка.

— Могло статися, що штурман не закінчив циклу?

— Не думаю…

“Штурман міг вийти з камери раніше, ніж спалахнула контрольна лампочка, — спало на думку Кантову. — Але ж потім ще була перевірка…”

Павло Петрович дістав з кишені відеофон, підкинув його кілька разів, потім двома пальцями пом’яв мочку вуха — його руки ніяк не могли вгамуватися.

“Він пройшов такий жахливий шлях у космосі, — думав Павло Петрович. — І ось результат: більшість добутої інформації застаріла, а самого командора звинувачують у тяжкому злочині. Хотілося б вірити в його невинність, але як інакше пояснити початок епідемії?” Сказав:

— Сьогодні, між іншим, великий футбол…

— Обов’язково подивлюся, — промовив Кантов і посміхнувся. — Давненько не бачив чогось подібного.

І по цій усмішці захисник зрозумів, як йому насправді.

“Я вам вірю”, — хотів сказати Павло Петрович, та не зміг збрехати. Вистрибнув з крісла, як з кабіни, і за старим звичаєм міцно потиснув руку підзахисному.

— Не турбуйтесь. Зроблю все, що зможу.

За кілька секунд ескалатор виніс його до під’їзду готелю. Павло Петрович озирнувся довкола і дістав кишеньковий відеофон. “Як там Надя?” — турбувала думка.

Вранці у дружини з’явився мокрий з клекотом кашель. Так звичайно починалася асфіксія—Т. Кінчалась вона в дев’яноста восьми випадках із ста смертю.

— Добридень, Тату!

— Радий бачити тебе, Петре. Щось трапилось?

— А що могло трапитись?

Швидкий допитливий погляд кресонув спідлоба:

— Навчився хитрувати?

Зморщок біля очей на сухій шкірі — як тріщин на полотні старої картини. Іноді здається, що за тобою стежать очі портрета. Думає: “Йому лише два роки, а вже… Між іншим, якщо врахувати все, що записано в пам’яті, то йому тисяча чи десять тисяч літ…”

— Тату, я був у командора Кантова…

Думає: “І все ж дивні істоти, ці люди. Ось у Батька немає ні рентгенівського, ні гамма—бачення, ні телепатопідсилювачів, а він ніби читає мій стан. Іноді здається, що справа тут не тільки в досвіді”.

— Знаю. Від твоєї допомоги він відмовився.

— Так, Батьку. Він хоче, щоб його захищала людина, народжена природою.

— Ти образився?

— Ні. Але його справа дуже складна.

— Ти образився?

— В його справі потрібна цілковита об’єктивність.

“Чому він обманює?” — роздратування, що накопичилося за кілька днів, шукало виходу.

— Ти образився.

“І все ж навіть Батько не може зрозуміти… Зрештою, він не винен у тому”. Вголос:

— Образили його, Тату. Я відчуваю його біль.

— Але він не хоче, щоб ти втручався в його справи.

Роздратування все ще росло.

— Це не тільки його справа.

— Чого ти хочеш?

“Невже він знову уникне прямої відповіді?”

— Тату, дозволь мені побувати у вогнищі епідемії.

“Можливо, десь у блоках асоціацій виникли несподівані контакти? Надто багато емоціональності”.

— Для чого?

— Докази невинності командора Кантова треба шукати там.

Петро помітив, як затремтіли губи Батька, стримуючи слова, за якими потім довелося б шкодувати. “Він надто дратівливий сьогодні”. Петро легким зусиллям волі увімкнув органи гаммабачення. Уважно обдивлявся Батька, але одночасно думав і про Кантова, і про загадкового збудника хвороби:

“Гіпофіз Батька мерехтить фіолетовим світлом. Це ненормально. А причина? Запалення тканини довкола нервових волокон, що ведуть до гіпофіза. Треба дослідити, чи немає інших порушень?”

“Командора не можна звинувачувати в тому, що відмовив мені. Він — син свого часу. Та коли б я не допоміг йому, коли б я образився, моя вина стала б безмірною. Адже я можу дивитися збоку і знаю, який це має вигляд…”

“Мікробіологи повідомляли: збудник схожий на звичайного стафілокока, але в нього є джгутики. Джгутики — можливість самостійного пересування. У звичайних мікробів їх немає. Та чи це причина бурхливого перебігу хвороби?”

— Якщо ти не даси йому спокій, це стане приниженням для тебе, — випробовував його Батько.

“Це нічого не значить для мене. Для них це означає дуже багато, а для мене — ні. Не варто й думати про це. Важливіше фіолетове мерехтіння гіпофіза. Коли Батько сердиться, воно спалахує яскравіше”.

“Кантову було дуже важко і образливо. І все—таки він тримався добре. Певно, гордість теж якимось чином входить до вищої доцільності. Це цікава думка. І якщо вона підтвердиться, то і в собі треба виробити таке почуття”.

“Можливо, який—небудь штам мікробів пройшов стадію мутації. Треба з’ясувати близькі форми. Тоді можна буде визначити вихідний штам. Та для цього мені найкраще самому побувати там”.