Коли б людина відчувала інфразвуки, то вона не образно, не літературно, а цілком наявно сприймала б чудово написану картину дверей, що співають у повісті великого М. В. Гоголя “Старосвітські поміщики”:

“…Але найвидатнішим у домі — були двері, що співають. Щойно приходив ранок, співання дверей лунало по всьому дому. Я не можу сказати, чому вони співали: чи перержавілі петлі були тому виною, або сам механік, який робив їх, сховав у них якийсь секрет; але надзвичайно те, що кожні двері мали свій особливий голос: двері, що вели в спальню, співали найтонесеньким дискантом; двері, що вели в їдальню, хрипіли басом; але ті, що були в сінях, видавали якийсь дивний, деренчливий і разом з тим стогнучий звук, отож, вслухаючись у нього, дуже ясно, нарешті, чулося “ой, лишенько, я мерзну!”

Певна річ, М. В. Гоголь вжив лише поетичний, художній образ; але, як доведено багатьма дослідами, двері справді видають інфразвуки, навіть, якщо не грюкати ними, а зачиняти зовсім тихо.

Це — слабі інфразвуки. А сильніші? Академік В. В. Шулейкін ще 1932 року відкрив явище, яке було названо “голосом моря”. Це — взаємодія потужного вітру й морських хвиль, яка створює потужні інфразвукові коливання, що поширюються з швидкістю звуку, тобто — значно швидше, ніж циклон. Вони мчать, дедалі посилюючись, уздовж морських хвиль. І цей інфразвук передує змінам атмосферного тиску, отож, може бути раннім передвісником бурі.

Але бувають ще потужніші інфразвуки, справді стихійні, — внаслідок вибухів вулканів або сильних землетрусів. У Зондській протоці, між островами Суматра й Ява, є невеличкий острів Кракатау. Свого часу він був відомий тільки тим, що на ньому були залишки вулкана з кратером, який мав у діаметрі тринадцять кілометрів. Але в 1883 році сталося виверження — і з такою силою, що майже весь острів було зруйновано, а на його місці з’явилася западина завглибшки близько 300 метрів. Так от, під час цього вибуху, коли загинуло до 40 тисяч чоловік, виник неймовірної сили інфразвук. Його коливання кілька разів обійшли всю земну кулю!

…Проте чи не час уже нам закінчити цей невеликий відступ од сумлінної розповіді про незвичайні події, що почали розгортатися навколо нової конструкції Олд-Боя? Тим більше, що розповісти нам доведеться чимало: і про працю бригади науковців з тією новою конструкцією, і про те, як ця праця багато чого змінила в особистих взаєминах наших героїв. Тому, не гаючись, повернемося до того, що відбувалося далі в лабораторії.

А події в ній розгорталися так.

Насамперед щось сталося з Олд-Боєм. Богдан бачив це на власні очі, бо саме йому доводилося найбільше часу провадити біля установки, в лабораторії: адже він і справді став асистентом Олд-Боя, довіреною особою, якій доручали найнепередбаченіші завдання. Сам Олд-Бой бачив тільки одне: свій генератор з інфразвуковою сиреною. Олд-Бой безнастанно закурював сигарету за сигаретою, випускав хмари диму, кидав недокурок, щоб з насолодою втягнути на повні груди повітря і сказати Богданові:

— Ти, харчосмаче нещасний, чуєш цей чудовий запах озону, яким наповнена тепер наша лабораторія? Мікрохвилі — це вони в поєднанні з високою напругою утворюють його! Дихай, Богдане, дихай: озон оздоровлює весь організм! — І раптом задумувався: чи досить надійно він ізолював інфрасирену? Адже в лабораторії на відстані від сирени ще відчувалася вібрація в пальцях руки. — Може, вкрити пористою гумою ще й мікрофон?.. Як ти гадаєш, асистенте?

І, не чекаючи на відповідь, біг до своєї установки перевіряти нову думку, яка щойно майнула йому в голові. А таких думок виникало в Олд-Боя безліч, він був просто просякнутий ними.

І ще Богдан помітив одну зміну в характері свого непосидючого друга: Олд-Бой ніби зовсім забув про карі очі й хвилясте волосся дівчини, що раніше володіла його серцем, хоч і не дуже цікавилася ним сама. Власне, їй були немов байдужі залицяння всіх — за винятком, можливо, тільки Сашка. Ну, “всіх” — це було, мабуть, занадто, бо в лабораторії, крім Сашка, працював тільки Олд-Бой… і, звісно, Богдан, який ніколи не насмілювався якось показати своє почуття до Люки. Почуття?.. Та рудий незграбний Богдан навіть у думці не наважувався так сформулювати своє ставлення до дівчини, яку він вважав неперевершеним зразком краси й чарівності. Що він був для неї? Для Люки, яка не цінувала навіть самого Олд-Боя, хоч і звала його з певною повагою Петром Микитовичем? Та ніщо! І тому Богдан тільки хмурився, коли Люка кокетувала з легковажним, на його думку, Сашком, не звертаючи уваги на Петра. Хмурився — і мовчки обіцяв собі:

“Зажди, зажди, голубе! Ось ми тобі ще покажемо!..”

А тепер? Тепер, як це не дивно, Сашко опинився осторонь. Несподівано для себе збентежений Богдан помітив, що Люка якось по-новому поглядає на Олд-Боя. Не вірячи своїм очам, він побачив учора ввечері, як Люка, збираючись іти до лабораторії опромінювати свого кролика, спинилася перед дверима. Не зауваживши запитливого погляду Богдана, що сидів за звичкою в кімнаті відпочинку, чекаючи черги, вона старанно напудрила ніс, підфарбувала помадою губи — і аж тоді увійшла. Правда, Олд-Бой не помітив нічого. Він буркнув, неохоче відходячи від генератора:

— Тільки, будь ласка, пліз, скоріше, бо мені ніколи. Треба дещо зробити в схемі. Чуєте? Отож, квіклі.

— Що, Петре Микитовичу? — здивовано перепитала Люка. — Як ви сказали? Квік… квік?

— Я сказав — квіклі, що означає — швидше. Пора б уже й вам вивчити англійську мову, їй-бо! — І пішов геть не оглядаючись.

Люка закусила губки. Богдан похитав головою: он як ми відповідаємо на явну зацікавленість дівчини!

А сьогодні ранком він помітив у руках Люки товсту книжку. Люка читала її уважно, рядок за рядком. Час од часу вона переглядала знову щойно прочитане місце.

— Що це у вас, Люко? Новий роман? — спитав Богдан. Але дівчина зашарілася, вмить згорнула книжку й вибігла з кімнати. Тільки під час обіду Богдан, крадькома зирнувши на назву книжки, з якою дівчина не розлучалася, навіть коли їла, розгледів її назву. То був підручник англійської мови для дорослих…

Це було зовсім незвичне явище. Бо така реакція на зауваження Олд-Боя не лишала підстав для сумнівів. Зміни в поведінці Люки помітив і Сашко. Тепер він приходив до лабораторії точно в призначений йому час, робив своє діло, працював біля генератора, не кажучи зайвого слова, — і виходив. На Люку він майже не дивився, а зустрічаючись із нею, був наздвичайно ввічливий — такий, що від його ввічливості ставало холодно. Цієї крижаної ввічливості не помічала тільки Люка, немов їй це було зовсім байдуже. Навіть сам Олд-Бой якось здивовано підвів очі на Богдана й тихо спитав його:

Чого це вони так розмовляють? Посварилися, чи що?

Потім знизав плечима й забув про це. Богдан тільки зітхнув. Ні, тут справа була не в сварці, відбувалося щось зовсім інше…

Генератор з інфразвуковою установкою працював. Він працював так добре, що Олд-Бой уже мріяв про нові дослідження, але не наважувався обрати потрібний напрям.

— Розумієш, Богдане, — казав він своєму другові, — я не маю права кидати досліди, які доручило мені керівництво. Воно вимагає опромінювання короткими хвилями. А мені це стало нецікаво. Мікрохвилі з інфразвуком — ось що найважливіше тепер!

— То й роби це, бо т-трохи інфразвуку, мабуть, не завадить, — висловлював свою думку Богдан. — Я ж п-пам’ятаю, як ти вплинув на ж-жилаве м’ясо…

— Не те, Богдане, не те, — наполягав Олд-Бой. — Я хочу поставити зовсім нові дослідження. А матеріалу в мене поки що замало. От коли б академік Антохін…

В Богданових очах появлявся жах: академік Антохін, світило електроакустики. Звісно, було б дуже добре, коли б він погодився керувати дослідами з новою установкою Олд-Боя. Але як можна турбувати його цим?

— Так, академік Антохін, — вперто вів своє Олд-Бой. — От коли б він змінив напрям дослідів… але не можу, не можу я зараз навіть мріяти про це… А втім…