— Бідолашний котику. З’їв погану цвілу ряжанку. Адже ряжанка у вас, Богдане, була цвіла, я сама бачила. І звідки ти взявся тут? Мабуть, вліз через вікно? Тому тобі й холодно! О серденько, ми зараз погріємо тебе!

Дівчина хутко обернулася до Богдана:

— Увімкніть генератор!

— Але…

— Я прошу вас це зробити! — гордо мовила Люка. Богдан покірно ввімкнув генератор.

Фіолетовим світлом засяяли лампи, у повітрі розлився знайомий запах озону. Генератор працював.

Люка піднесла кота і посадила його на мармуровий столик.

— Сідай, сідай, любенький, — приказувала вона, — тут тобі буде тепло й приємно. Сідай, котику!

Кіт спокійно сидів під генератором. І справді, йому, певно, було досить приємно в теплі, яке вилучали лампи. Адже зараз генератор випромінював хвилі, що не палили, не були дуже гарячі, а тільки гріли — саме такі хвилі потрібні були Богданові для його ряжанки.

— Погляньте, Богдане, він умивається! — гукнула Люка.

Справді, кіт умивався і лагідно муркотів.

— Чи не п-пошкодить йому, Люко, отаке д-довге перебування під промінням? — несміливо запитав Богдан.

Люка озирнулася.

— Цікаво, хто з нас біолог, ви чи я? — різко озвалася вона. — Сиди, сиди, котику.

Богдан мовчки одійшов. Так, ніколи-ніколи Люка не ставитиметься до нього прихильно. Що ж, нічого не вдієш. Він з головою пірне в науку, він угамує свої почуття… і взагалі він більше не звертатиме ніякісінької уваги на глумливі зауваження.

— Богдане!

Ні. Він вирішив не звертати уваги. Ні!

— Бог-дане!

Хай кличе. Він зайнятий, він не буде…

— Богданчику!

— Пробачте, Люко. Я н-не чув. З вулиці, знаєте, лине такий шум.

Богдане, Богдане, де ж твоя чоловіча гідність? Немає її. Варто цій дівчині було звернутися до тебе з лагідним “Богданчику”, як ти вже біля неї, шукаєш, чим би догодити їй!

— Богдане, дивіться, мені здається, що кіт стає пухнастіший! — Люка була вкрай здивована.

— Що?

— Та кажу ж вам, що кіт стає дедалі пухнастіший. Хіба ви не бачите самі?

Так, Богдан бачив на власні очі, хоч це й було зовсім неймовірно. Кіт ставав пухнастіший. Шерсть ставала блискуча, густа і гладенька. Здавалося, це був уже зовсім не той кіт, що сидів недавно в кутку лабораторії. То був худий і жалюгідний. А тут сидів ситий кіт з блискучою шерстю.

Богдан не вірив своїм очам. Він поглядав то на кота, то на Люку, що теж нічого не розуміла. Проте вона весело всміхалася.

— Ага? Бачите? А ви казали, чи не пошкодить йому опромінювання?

— Кому пошкодить? Вот тел ю? Що ви там кажете? — пролунав густий голос. Олд-Бой увійшов до лабораторії, швидко підійшов до генератора, подивився на тварину, що сиділа під ним, і здивовано спитав: — Що це таке? Звідки вона взялася? Ви що, Люко, вирішили опромінювати вже не кролів, а котів?

Люка почервоніла.

— Власне, Петре Микитовичу, я не те, щоб… Він з’їв Богданову ряжанку, а він той… Ну, я взяла, і ось… А кіт стає дедалі пухнастіший, а Богдан боявся, чи не пошкодить йому, а воно, ви ж самі бачите…

Богдан слухав і дивувався: куди поділася в’їдливість і самовпевненість Люки! Вона наче затинається, розмовляючи з Петром, і як лагідно, коли порівняти це з її звичкою розмовляти з ним.

Втім, Олд-Бой цього, звісно, не помічав. Він зацікавлено оглянув кота і навіть погладив його по сірій шерсті, від чого кіт вигнув горбом спину й щось вдячно промуркотів, наче знав, хто тут хазяїн лабораторії.

— Ха, справді, шерсть у нього немов шовкова, — процідив Олд-Бой крізь зуби. — А раніше яка була? Інша, ви кажете?

Люка сплеснула руками:

— Та він був такий облізлий, що страх!

— І оце відразу став пухнастий? — перевів Олд-Бой запитливий погляд на Богдана. Той мовчки кивнув головою: як бачиш, мовляв.

— Зрештою, це цілком збігається з моїми припущеннями, — задумливо мовив Олд-Бой. І раптом спитав, наче щось згадавши: — А інфразвук ти давав на генератор, чи він випромінював тільки мікрохвилі?

— З-зовсім трошки… як т-ти казав, коли пішов.

— Трошки? Гм, іт із вері інтерестінг… Це дуже цікаво. Раптова біологічна дія! Здається, Люко, все це треба якнайдокладніше записати у вашому журналі. Згода? А кота теж не лишайте напризволяще. Стежте за ним. Будемо його опромінювати ще, андерстенд ю?

Він не встиг ще за звичкою перекласти на рідну мову англійські слова, як Люка, зашарівшися, відповіла:

— Йез, ай ду!

В лабораторії стало тихо. Олд-Бой недовірливо поглянув на дівчину. Богдан витріщив очі: Люка відповідає Петрові англійською мовою?.. І раптом він згадав про “Підручник англійської мови для дорослих”. Так, так, зрозуміло…

— Люко, що я чую? Ви розмовляєте англійською мовою, ю спік інгліш?

— Е літл, Петре Микитовичу, — відповіла дівчина. Але далі вона вже не витримала. Почервонівши вкрай, схопила кота й вибігла з кімнати.

Олд-Бой провів її очима й тоді звернувся до Богдана:

— Ти чув? Відповіла вона “е літл”, що означає “трохи”. Ну й дівча!

А що Богдан мовчав, то Олд-Бой змушений був додати після паузи:

— Я навіть думаю, що іноді жінки бувають значно здібніші від деяких чоловіків, як ти гадаєш, Богдане? Я, звісно, ні на кого не натякаю, тим більше на тебе. Але… Ну, гаразд, гаразд, я не продовжуватиму, згода, — обірвав він хід своїх думок, зауваживши, як Богдан насупився. — Їй-бо, ти дитина, любий мій харчосмаче!

Втім, той, мабуть, вважав за краще зовсім ухилитися від подібних розмов і своїм запитанням змінив тему:

— С-слухай, Петре, а чому це сталося?

— Що саме? — спочатку не зрозумів Олд-Бой.

— Що так вплинуло на кота? Чого він став пухнастий І і ситий…

Олд-Бой задумливо закурив і тільки тоді відповів:

— Чесно тобі сказати, Богдане, я й сам ще не знаю.

— А щойно с-сказав, що це збігається з твоїми припущеннями! — докірливо мовив Богдан. — Чи ті слова були тільки для Люки?

Олд-Бой не прийняв виклику.

— Припущення, бач, одне, а знання — інше, — відповів він гідно. — Що я мав на увазі, конструюючи генератор мікрохвиль і інфрасирену? Що їхня спільна дія дуже активізуватиме різні процеси. Які саме процеси — я, звісно, не знав і не знаю. Те, що відбулося з котом, показує, як вплив генератора з інфразвуком діє на волосяний покрив. Мені здається, що дуже благотворно. Але це поки що дрібниці. Не для того я створював свою установку!

— А для чого?

Олд-Бой таємниче всміхнувся.

— Зажди, побачиш. Скоріше, ніж усі інші, Богданчику! Адже тобі я відкриваю всі свої секрети, ділюся всіма таємницями, бо ти ж — мій асистент!

Т-тобі аби жартувати!

— Який же це жарт? Ти брав найактивнішу участь у створенні нашої установки, і я тобі дуже вдячний за це. Не те, що з Сашком або Люкою: перший — легковажний хлопець, а друга — самозакохана егоїстка.

— Ой, що т-ти кажеш! — обурився Богдан. — Егоїстка!

— Слово честі, це саме так. Я вже розкусив її, — впевнено доводив Олд-Бой. — Самозакохана егоїстка — таке визначення найбільше пасує їй. Зрештою, ти й сам це побачиш! Вона кокетує з усіма просто так, для годиться. А щоб вона відчувала щось сама, ні, такого не буває!

Шкода, дуже шкода, що Олд-Бой (та й Богдан теж!) не мали ніякої змоги довідатися, що саме робила в ту хвилину Люка. Бо ця “самозакохана егоїстка” лежала на ліжку в своїй кімнаті й читала товсту книжку в зеленій оправі. І якби хтось міг прислухатися, він почув би, що Люка тихо шепоче, намагаючись вкласти якомога більше виразності в свої слова:

— Ай лав ю… ай лав ю… май дарлінг, ай лав ю!..

Ні Богдан, ні Сашко ніколи не вивчали англійської мови. Але щоб зрозуміти значення цих слів, не треба було бути Олд-Боєм. “Я кохаю тебе мій любий, я кохаю тебе!”

Очевидно, Олд-Бой помилявся, вважаючи дівчину “самозакоханою егоїсткою”. А Богданові й Сашкові взагалі не варто було б дізнаватися про загадкові риси дівочого серця. Бо після того вони б не змогли спокійно працювати в лабораторії.

Увечері Олд-Бой сказав Богданові і Сашкові: