— Якби таке мені колись розповіли, я б ніколи не повірила, — сказала Ганна Андрієві Антоновичу. Той тільки похитав головою.

Старий багато чого бачив на свому віку. Він пережив кількох керівників лабораторії, де був незмінним прибиральником, він звик до наукових експериментів, знав їм ціну і завжди ставився до них з повагою. А чудесна подія з його волоссям остаточно зробила Андрія Антоновича прихильником наукових досягнень. І все-таки на його обличчі застигло здивування, так само як і на обличчі Ганни.

Та й було з чого дивуватися. Обоє вони стояли біля корівника. Досі Ганна бувала тут десятки разів, але ніколи не затримувалася довго. Та сьогодні вона не може піти звідси, не з’ясувавши, що відбувається. А Андрій Антонович мало чим може допомогти їй.

Ось із корівника вибігла схвильована Тетяна Гаврилівна. Побачивши Ганну, вона сплеснула руками.

— Просто не знаю, що й робити, Ганночко! — сказала поквапливо. — Прибуває й прибуває!.. І коли спиниться, невідомо.

— А що каже Богдан? — спитала Ганна.

— Він і сам розгубився. Каже, що воно дуже активне. І сказав це таким смутним голосом, що мені аж жалько його стало. Ну, що мені робити? І посуду вільного більше немає…

— Хай у діжки зливають, — порадив Андрій Антонович. — А там розберуться.

— Та доведеться, мабуть, у діжки зливати. — І Тетяна Гаврилівна побігла далі.

Андрій Антонович почухав ніс і задумливо сказав:

— Гм… Отака, значить, сталася притичина… Зайдемо, Ганно, чи що. Може, його поменшало…

— Гей, обережно! — пролунав коло них вигук. Двоє робітників везли на ручному візку кілька великих бідонів.

— Все без змін? — спитала Ганна.

Робітники не відповіли. Один тільки махнув рукою: чого, мовляв, питати?..

Те, що сталося, могло вразити будь-кого. Одна за одною по своїх станках стояли великі корови. Ні, вони не тільки здавалися великими, вони таки виросли за ці дні! Опромінення справді пішло їм на користь. Але справа була не в цьому. Коло кожної корови сиділа доярка.

І Ганна добре бачила, що тільки-но жінка торкалася пальцями дійки, як одразу з дійок пирскало густе молоко. Кілька хвилин — і дійниця була вже повна по вінця. Тоді доярка кричала:

— Гей, дійницю давайте! Дійницю!

До неї підбігав робітник з порожньою дійницею, брав повну, біг до бідонів, виливав молоко і стрімголов летів туди, звідки долинало нове одчайдушне:

— Давайте дійницю! Дійницю!

А корови повільно жували сіно.

Вздовж ясел пробіг захеканий Сашко. Він кричав:

— Води! Води давайте коровам! Хай п’ють, бо інакше може бути погано!

Робітники несли відра з водою, ставили їх біля корів, і ті пили жадібно, не відриваючись. Здавалося, що вода одразу перетворюється на густе молоко.

Ганна схопила Сашка за полу піджака й на мить спинила його. Він дивився на неї нетямущими очима, але нарешті впізнав.

— Що ж буде далі, Сашко? — спитала дівчина.

— А хіба я знаю? — відмахнувся. — Литиме, думаю, поки не закінчиться збудження. Зараз, Ганно, зараз!..

Він побіг далі, помітивши, що біля однієї корови немає води. Простеживши, щоб корові негайно дали води, Сашко повернувся назад. Мабуть, він хотів щось сказати Ганні, але до неї вже підійшов Данило Якович. Директор задумливо поглядав на корів, ніби вивчав, що відбувається навколо нього. Він підійшов до найближчої корови, спинився біля неї. Пальці його машинально перебирали пучок сіна, який він узяв з ясел. Він, видно, нервував, і на це були важливі причини.

Ганна теж бачила, як найближча до неї корова час од часу здригалася. Це тремтіння починалося від голови, немов потужна хвиля бігла по спині, по боках корови, яка неспроможна була стримати його. Щось турбувало тварину, але вона весь час хапала губами сіно. Час од часу корова тягнулася до відра з водою, пила й знову хапала корм. Нібито не тварина стояла в яслах, а якась вдосконалена машина для перетворення сіна й води на безперервний струмінь молока.

Ганна почула, як Сашко запитав у робітниці:

— Давно міряли температуру?

Та відповіла, зітхнувши:

— Щопівгодини міряємо. Он ходить ветеринар…

— Ну й що?

— Не спадає! Так і тримається на сорок два градуси. І що з того буде, хтозна… Тільки в одної спала до сорока…

Нарешті Данило Якович обернувся. Обличчя в нього було гнівне, очі дивилися гостро й непримиренно. Він побачив Сашка.

— Так, голубе мій, так! — промовив сердито. — Що можеш сказати мені? Погубили ви мені корів, га?

Сашко знизав плечима.

— Я сподіваюся, Даниле Яковичу, що це не так, — відповів поважно. — Ми не погубили й не збираємося губити нічого. Я певен, що все це триватиме недовго. Адже більше корів ніхто не опромінює. Потік молока має припинитися…

— Та ти бачив, як вони корм поїдають? Просто, можна сказати, жеруть! — роздратовано перебив його директор і зсунув кашкета на потилицю, що означало в нього найвищу міру збудження. — Корова ж не встигне нічого перетравити, розумієш?

— Значить, цього і не треба, — незворушно зауважив Сашко.

— Тобто як не треба? — аж захлинувся Данило Якович.

— Бачите, ми їм міряємо температуру. Вона тримається поки що на рівні сорока двох градусів…

— Що? Та ти розумієш, голубе, що кажеш?

— Не хвилюйтеся, все це цілком закономірно, Даниле Яковичу! Я думаю, що все це відбувається ось як. Вплив нашого опромінювання дуже й дуже збуджує організм корів. Бачите, вони весь час здригаються?.. Оце й є, на мою думку, вплив опромінювання на нервову систему. Далі: корм вони їдять, майже не жуючи. І це зрозуміло. Я припускаю таке: під впливом, складним впливом об’єднаної дії міліметрових хвиль і інфразвуку шлунок корови підвищив свою діяльність. Розумієте?

— Анічогісінько! — роздратовано кинув Данило Якович.

— Зараз я вам поясню, — терпляче відповів Сашко, наче не помічаючи роздратування. — У корови, як ви добре знаєте, кілька шлунків. Ну от, перший шлунок замість тільки обгорнути соками їжу, тепер перетравлює її сам і передає напівперетравлену їжу другому шлункові. Діяльність цього шлунка теж підвищена, і він робить тепер те, що раніше було діяльністю лише третього шлунка. Отже, їжа проходить крізь організм корови швидше, ніж це було раніше. І всьому цьому, певна річ, допомагає підвищена температура. Тільки неодмінно треба давати коровам більше пити, це дуже важливо. От я й стежу за цим.

Директор помітно гнівався, але стримувався: очевидно, Сашкові пояснення були мало переконливі. Тому він спитав про те, що зрештою найбільше цікавило його:

— А скажи мені, голубе, чому все-таки це трапилося? Ти можеш дати мені просту відповідь?

Сашко безпорадно знизав плечима.

— Важкенько…

— Знову помилка? — наполягав директор.

— Ні, не помилка, — твердо сказав Сашко. — Просто непередбачені обставини. Ну, от з кролями, наприклад, усе йде гаразд, як ви самі знаєте. Після опромінення вони швидше ростуть, швидше розплоджуються, їхня шерсть стає густіша й пухнастіша. Природно й зрозуміло, правда? З курами вийшло трохи складніше. Бо хто ж міг заздалегідь знати, що вплив нашого опромінення на курей локалізується саме на несучість?.. Про це ми взнали тільки тоді, коли побачили все на власні очі.

Данило Якович сердито заперечив:

— А треба було знати раніше!

— От для того ми й робимо досліди, Даниле Яковичу, щоб потім усі знали, що й до чого приведе, — наполягав Сашко. — Якби, наприклад, у нас не вийшло тієї неприємності з пацюками, ми б не знали, яку могутню силу має наше опромінене зерно, коли давати його тваринам. А тепер знаємо!

Данило Якович промовчав. А Сашко вів далі, заохочений мовчанням директора.

— Саме так вийшло й тут. Тепер ми знаємо, що вплив міліметрових хвиль і інфразвуку на корів не обмежується тим, що вони більшають, дужчають. Ні, ми знаємо…

— Навіть бачимо на власні очі! — перебив його директор.

— Так, бачимо на власні очі, — спокійно погодився Сашко, — надалі дослідники діятимуть уже не так, як ми, а обережніше. Такий шлях науки, дорогий Даниле Яковичу!