Ось Ганна впізнала знайомі риси генератора, що стояв у лабораторії… Їй-бо, це ж вона й є, лабораторія радгоспу! Так, так, ось видно й іскри, що повільно злітають з антени! За генератором видно двері. Ось стіл, що на ньому вони опромінювали курей і курчат. Справді, на екрані було видно порожню лабораторію, де вони були кілька хвилин тому, де розмовляли, звідки пішли сюди, до клубу. Екран світився рівним голубуватим світлом, зображення було невеличке — сантиметрів десять заввишки і сантиметрів п’ятнадцять завширшки, решту екрана займала темна рамка. Але дарма що цей розмір був невеликий, усе було видно добре. Зображення трохи тремтіло, час од часу по ньому пробігали якісь тіні. Ганна дивилася немов зачарована: справді, це чудесно — нікого немає, ніхто не здійснює передачу, а вона бачить лабораторію так ясно, мовби то була телестудія! На столі перед генератором Ганна помітила сигарету. Вражено сплеснула руками:

— Петре Микитовичу, це ж… ви просто чаклун! Може, мені мариться? Цього не може бути!

— Якщо ви бачите, значить, може бути, — відповів Олд-Бой і скромно додав: — Нічого дивного. Просто — сеанс телевізії з лабораторії.

Він намагався говорити спокійно, немов і справді все це було цілком звичайне явище. Проте досягти спокою йому не пощастило. Петро був у захопленні від свого нового апарата, що давав такий блискучий ефект!

— Але як же все це виходить? — знову спитала Ганна. — Адже на телестудії безліч усякої апаратури і різних камер. А тут — стоїть тільки ваш генератор, та ще видно оте скляне вічко на стіні…

— Об’єктив, — поправив її Олд-Бой.

— Ну, об’єктив, гаразд. І все, правда ж? А ми бачимо ондечки, в клубі… Ні, я нічогісінько не розумію! Як це може бути?!

Петро розсміявся. Йому було приємно, що Ганна так захоплена.

— Знаєте, — мовив він, — поки в лабораторії нікого немає, я спробую пояснити вам усе. Згода?

Ганна радо погодилась, і Олд-Бой, поглядаючи на світле зображення на екрані, почав розповідати.

— Певна річ, я пояснюватиму поверхово, в загальних рисах, не вдаючися ні в які подробиці суто наукового чи технічного плану, бо це дуже втомить вас.

— Напевно, — відгукнулася Ганна, — бо з усієї техніки я дещо тямлю тільки в моторах для човнів. Мій брат завзятий спортсмен, він навчив мене. Я навіть маю любительські права на водіння моторного човна! Але ж це зовсім інша річ, порівняно з вашими електричними премудростями… Пробачте, я слухаю!

— Отож, Ганно, ви, мабуть, чули, що телевізійна камера поділяє видиме зображення на безліч імпульсів, які потім приймач, телевізор поєднує в одне ціле, бо людське око сприймає їх як суцільний потік.

Він помітив, що Ганна напружено слухає, намагаючись збагнути зміст його слів, але для неї це все-таки важко. Петро вирішив викласти простіше “електричні премудрості”, як перед тим сказала вона.

— Ви бачили безліч малюнків у журналах і газетах. Помічали, як саме їх зроблено? Чи звертали ви колись увагу, що ті малюнки не суцільні, а складені з окремих крапок чи навіть квадратиків? Придивіться, і ви в цьому пересвідчитеся. Кожен малюнок звичайного друку складається з чорних і білих крапок, скажемо інакше, — з чорних і білих елементів. Дивлячись на таке зображення, на такий малюнок, ви не помічаєте цих крапок, цих елементів. Вони всі зливаються в суцільний малюнок — так сприймає їх наше око.

Здається, це вже простіше, дохідливіше, подумав він, бо виразне напруження на обличчі Ганни змінилося певним інтересом. Вона навіть зауважила:

— А на фотографіях немає цих крапок, там і справді зображення суцільне.

— Практично це так, хоч насправді фотографія теж складається з окремих світлих і темних крапок, елементів. Тільки це ще непомітніше для нашого ока, бо фотографічні елементи зовсім мікроскопічні.

— Он як… — задумливо озвалася Ганна.

— Так, так! Отже; кожне зображення, кожен малюнок можна розбити на певну кількість таких крапок чи елементів потрібної нам величини. Саме це й робить телевізійна камера, а, як я вам уже сказав, у приймачі, телевізорі ці крапки складаються знову з зображення. У звичайній телевізії розкладання малюнка відбувається за допомогою складного електричного процесу. В даному разі мікрохвилі з інфразвуком віддзеркалюються від видимих речей і потрапляють в об’єктив уже розкладеними. А тоді ці розкладені елементи передаються на генератор, і він їх надсилає через антену до звичайного телевізора… що ми й бачимо зараз. Тільки доводиться змінити канал телевізора. Розумієте, Ганнусю?

Останні слова Петро вимовив дуже виразно, прямо з мольбою. Дівчина зрозуміла… ні, не науково-технічний зміст його пояснень, все ж таки досить складних для не обізнаної в електротехнічних справах людини, а оте неприховане благання, що світилося в його очах, ось що вона зрозуміла. О, як часто дівчині немовби у неслушний момент стає цілком ясно, — з виразу обличчя, з вигляду скерованих на неї очей, з наче непомітних інтонацій голосу, — що її співбесідникові найголовніше побачити лагідну усмішку, м’який проникливий погляд, — усе те, що робить чоловіка безмірно щасливим! Чи не це відчувала й чорноока Ганна в ті кілька секунд, коли обмірковувала, що саме відповісти Петрові?

Вона розкрила вже рота, щоб сказати щось… Та раптом її очі блиснули цікавістю, і дівчина, нічого не відповівши Петрові, вказала на екран телевізора й згукнула:

— Дивіться, Петре Микитовичу! Хтось увіходить до лабораторії!

Справді, у прямокутнику було чітко видно, що хтось обережно відчиняє двері. За кілька секунд показалася чиясь голова. Упевнившись, що в лабораторії нікого нема, якийсь чоловік увійшов до кімнати й рукою покликав когось. В ту мить він повернувся обличчям до генератора…

— Та це ж Андрій Антонович! — сказав Олд-Бой. — Мабуть, прийшов прибирати.

Але Андрій Антонович — бо це, справді, був він, — і не збирався прибирати. Він уважно подивився на генератор, помітив записку, яку прикріпив Петро. Прочитав її, придивляючись по-старечому далекозорими очима, здивовано крутнув головою, глянув на антену, звідки повільно пливли іскри, трохи замислився. А тоді махнув рукою: мовляв, хай буде, що буде!

Слідом за ним увійшов ще один чоловік. То був…

— Наш радгоспівський сторож Потапович! — вигукнула Ганна. — Але ж як добре видно! Ви — чарівник, Петре Микитовичу, справжній чарівник!

Олд-Бой стримано усміхнувся: негоже було йому сприймати такі компліменти, хоч всередині в нього і співало щось.

— Гм, що ж вони робитимуть? — тихо спитав він. — Навіщо Андрій Антонович привів його сюди?

Потапович зняв шапку. Голова старого була зовсім лиса, тільки з обох боків і ззаду лишилися довгі пасма волосся.

Потапович запитливо подивився на Андрія Антоновича. Той таємничим жестом вказав старому на стілець біля столу. Сторож сів на краєчок. Андрій Антонович знову щось сказав йому. Потапович схвально кивнув головою і розкуйовдив волосся. Потім нахилив голову до генератора. Андрій Антонович підійшов до генератора й узявся за рукоятку керування рефлектором.

— Що він робить? — скрикнув Олд-Бой. — Він, мабуть, хоче опромінити Потаповичу його лисину. А генератор настроєний на дуже коротку хвилю. Спалить шкіру, рятуйте! Може, зателефонувати, попередити?.. Так тут і телефону немає.

Тим часом Андрій Антонович скерував рефлектор на голову Потаповича. Видно було, як той стривожено підстрибнув: мабуть, проміння припікало. Проте Андрій Антонович поважно рухом руки примусив Потаповича сісти і щось сердито сказав йому. Потапович покірно сів, але зіщулився, ніби на нього лили гарячу воду. А Андрій Антонович старанно скеровував на нього рефлектор. Обличчя в нього було зосереджене: старий сумлінно працював, як умів.

Ганна, пересилюючи сміх, проговорила:

— Андрій Антонович хоче, щоб і у Потаповича на лисині виросло волосся! Ой, лишенько, як цікаво!

— Заждіть, заждіть! — стурбовано відповів їй Олд-Бой. — Як би це не кінчилося погано. Він же не знає експозиції… Не знає і ступеня активності хвиль такої довжини. Ну, так і є!