Майк Йогансен

“Vorwärts”

(«Форвертс»)

Сорок шість років існує соціяль-демократична газета «Вперед» (Vorwärts) і ах! як далеко з цього півстоліття посунулася вона назад. Дуже посунулась вона назад, хоча керманичам її здається, що вони й досі браво тупцюють на тім самім місті, де їх поставили колись творці соціялізму.

З лиця Vorwärts, правда, зостався ніби такий самий. Vorwärts, berliner volksblatt (берлінська народня газета), zentralorgan sozialdemokratischen partei deutschlands. Тільки на тілі трохи потовшав старий Vorwärts, бо народив ще вечірку “Der abend”,* цілу купу додатків, і в голосі його подекуди, дуже рідко, звучать давні ноти — він подекуди випалить словом «буржуазний» і найбільше в самих несподіваних місцях, десь говорячи за футбол, бо «Форвертс» веде клясову лінію і реалізує клясову боротьбу, головним чином, на футболі.

Щоб найкраще ознайомитись з ліцемірним стариганом, прочитаймо твір Едуарда Бернштайна* «Ми і держава» (Wir und der staat) «В якій державі ми живемо?»

Багато якому читачеві може видатись чудним, що соціяль-демократ становить таке питання. Та хто читав статті, що останнім часом з'явилися в соціялістичній пресі з приводу озброєнь, натрапляв почасти на такі найменування тії держави, що в ній тепер живе німецький народ, які можуть, а то й мусять повести до цілком хибних висновків щодо ставлення соціяль-демократії до цієї держави...

Далі в гусячих лапках і підкреслено наводить маститий вождь ці найменування: «капіталістична держава», «буржуазна держава», а більшовики-комуністи ще й узивають сучасну Німеччину «імперіялістичною державою»: все це, мовляв, тому, що державою тією ще не керують революційні соціялісти.

Але Бернштайна на м'якині не проведеш. Він добре знає, що між усякими скрайностями десь є золота серединка, знаходиться вона і тут:

... «Але хіба Німеччина бувши ще (яке надзвичайне, яке оптимістичне, яке революційне «ще») не соціялістичною державою, конче мусить бути державою антисоціялістичною, ворожою соціялістам?»

Є, виявляється, і причина, чому Німеччина не є буржуазна держава. Бернштайн не соромиться витягти з-під пороху віків знамените «загальне виборче право, необмежене цензом». З допомогою цього універсального медикаменту він щасливо доводить, що Німеччина не є буржуазна держава, він елегантно одмахується від того факту, що в Німеччині санкціоновано і потверджено приватну власність, і що вона регулює політику. Ах, всього цього не треба розуміти вже так буквально, кокетує Бернштайн і береться рахувати голоси... в Рейхстаґові. Виходить, що ліве крило (вкупі з негідниками комуністами) складає в Рейхстаґові майже половину і коли ще дехто з центру прилучиться, то... то як же можна розповідати робітникам, що ми, ах! ах!, живемо в буржуазній державі.

Далі Бернштайн, цитуючи Кавтського,* доводить ще, що капіталізм не все одне, що імперіялізм, і що не всякий капіталізм, що є імперіялізм.

Покінчивши легко і весело з номенклатурою, Бернштайн переходить до питання — хто є пануюча кляса в Німеччині. Правда, охоче визнає Бернштайн, що у господарчім житті Німеччини переважає ще (о, надзвичайне «ще»!) приватний капітал, але... І приватна власність у конституції гарантована, але...

Можна було б сто літ гадати, яке «але» знайшов Бернштайн, доводячи, що Німеччина не є капіталістична держава, і не догадатись. А це так просто, у тій самій конституції сказано нижче: «Зміст і межі приватної власности з'ясовуються законами»; наприкінці: «Власть зобов'язує, вона повинна служити на загальне добро».

Ото воно «але» — замовкніть, клеветники і баламути! Ви чуєте слово: «Власність повинна (так «повинна»), служити на загальне добро».

Та Бернштайн не спиняється в свойому тріюмфальному поході проти неправди. Тамо ж таки, нижче, він знаходить податок на спадщину, а це є наявне обмеження власности.

Але далі ще краще: «Робоча сила перебуває під особливим захистом держави... Робітники і службовці можуть спільно з підприємцями працювати над урегулюванням умов роботи і над розвоєм продукційних сил. Об'являється свобода спілок і об'єднань, як для підприємців, так і для робітників».

Процитувавши все це, товариш Бернштайн починає хвилюватись і бити себе в перса. Де ж тая ваша капіталістична республіка? Хіба це капіталістична республіка? Ані боже мій! Таке можуть казати тільки нахабні більшовики.

А соціяль-демократи, вживаючи такої термінології, підкопуються, сами того не знаючи, «під нашу дорогу, демократичну Німецьку республіку».

Така, виходить, програма «центрального органу соціяль-демократичної партії», що називається, як на гріх, «Вперед». Сучасна Німеччина, значить, не є капіталістична держава, як ми думали, глядячи відсіля, а це є «ще не соціялістична держава». Воістину дивну еволюцію проробляють адепти мирної еволюції соціялізму. Можна б назвати, не помилившись, таку еволюцію піруетом.

Та яка ні нахабна програма офіціозу соціяль-демократії, а організаційні висновки з неї побивають усі рекорди. І всамперед «Форвертс» лобзає стопи Черчіла і принцеси.

Черчіл* написав книгу про імперіялістичну війну. «Форвертс» «не може не захоплюватись Черчіловим літературним хистом і насамперед його «лицарською поведінкою»». Одсипавши йому зо три коші компліментів, «Форвертс» цитує Черчіла. Черчіл сидів із Ллойд-Джорджем* після замирення в його на квартирі. Вони балакали про те, щоб послати скілька пароплавів харчів голодному, переможеному населенню Німеччини.

Цю пропозицію Черчіла «Форвертс» друкує здоровенним шрифтом і виділяє абзацем. Правда, виявилося, що харчів усе ж таки не послали. Далі цитується думка Черчіла, що більше воєн не буде... «Локарнський договір являється європейським відповідником до Вашінгтонської умови поміж С.Ш.А., Японією і Великобританією, яка умова установила і забезпечила мир у Тихому океані. Ці два високі інструменти забезпечують розвій цивілізації. Вони є — дві піраміди миру (знову великий шрифт і здоровий абзац), обіруч Атлантики, міцні й непорушні. Вони є ті гранітні основи, на яких ще величніші мрії Ліги Націй і ідеалізм пакту Келоґового* можуть будувати колосальні, одностайні конструкції майбутнього».

Все це страшенно подобається «Форвертсові».

Ну от, а ви кажете, а ще балакають, «коли ж сам Черчіл співає гімна єднанню народів».

Лукавий стариган удає, ніби він сам вірить у те, що каже.

Можна уявити собі, що Черчіл, прочитавши вирізку з «Форвертса», те ж скаже, тими самими форвертсовими словами. Ну от. А ще балакають. А ще кажуть, що соціяль-демократи!

Але соціяль-демократи з «Форвертсу» захоплюються не самим тільки Черчілом. У них є ще одна тепла романтична любов, це кронпринцеса Вікторія.* Згодом імператриця, жінка Фрідріха III. Цей самий Фрідріх III через три місяці царювання вмер. «Форвертс» щиро про це жалкує і каже, що він, той Фрідріх, був «за конституційну свободу, за спокійний, постійний прогрес» (жирним шрифтом і абзацем).

Правда, ця ж таки кронпринцеса вважала соціялізм за «дике, отруйне безглуздя», жахалася з «мізерних людей», що співали року 1792 Марсельєзу, але зате ж вона сказала: «Принци та принцеси повинні бути людяні й добрі, вони не повинні думати, що вони з іншої плоті й крови, ніж бідні люди, селяни, робітники і слуги, а зносини з цими людьми, що ми завжди плекали й плекатимемо, мають дуже хороший уплив на тих, хто призвані царювати».

Так от від чого захоплюється і бризкає солодкою слиною «Форвертс». Шкода, що він не знає Вайлдовської формули* для такої філософії: «Яка користь була б від нижчих кляс, коли б вони не подавали нам добрий приклад?»

Кронпринцеса дуже була проти Бісмарка,* і за це «Форвертс» ще раз вилизує їй п'яти. «Ми любили Німеччину, каже вона (а вона була дочка англійської королеви Вікторії), і хотіли бачити її сильною та великою і то не тільки через меч, а через усе, через справедливість, через культуру, прогрес і свободу» (підкреслення «Форвертса»).


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: