— Да!.. — решту Лопуцька думав.

Після цього він сідав до них. Посидівши, він іноді вирішував зробити їм приємність і сповіщав, що він пише роман.

Інтелігенти, взагалі, неприємний нарід — заведуть, буває, якусь юрунду: про аналогію якоїсь архітектоніки в літтворі з монтажем в кіні або про вмирання сучасних форм театру то-що. Свої хлопці краще. Але Лопуцькові вони давно набридли. Вони всі таки добре набридли один одному...

— Та що ви... про якесь... балакаєте? — сказав раптом Лопуцька...

... — А ви й повірили, що він отаке сказав? При жінці? Та ще при гарненькій, хоч би й гнилій? — Стидно, товаришу!

— Ви не знаєте, значить, що Лопуцька, коли й не академик зараз, то тільки тому, що недавно оце трапився такий випадок: зібралася до купи вся Академія та й каже: «живемо ми живемо — давайте помремо, бо все одно юрунда», — Сказала та й померла. Ну — не можна ж бути академиком померлої Академії.

Але, хоч і не академик, Лопуцька є людина дуже пролетарськи культурна з орієнтацією на Захід. А французьку мову знає майже всеньку: і мерсі, і пардон, і все таке... Про це він і на літдиспуті говорив.

Так що Лопуцька нічого такого не сказав, а тільки подумав.

Інтелігенти, звичайно, завжди псували настрій Лопуцькові, бо мало з ним говорили й не виявляли належної до його особи пошани. Певно, вони не читали газети «Столичный Пролетарий».

Газета «Столичный Пролетарий», як висококультурний орган, щотижня знайомила своїх читачів з уривками з найвибраніших творів найвибраніших художників укр. слова (а що-дня в відділі мистецтв навчала читача таким речам, як «украинский пиранделлизм», «проблема многоэтажного действия» або й ще кращим). Газета ця, хоч бувало й помилялася в дрібницях і, буває, стверджувала, що Ромен Ролан написав роман (екранізований) «Ив-ле-Труадек», але ж Ромен Ролан далеко, а Лопуцька близько й відносно нього помилок бути не могло. Отже газета вміщала що-тижня уривки з якогось майбутнього романа Лопуцька. Недавно оце був уривок романа «Хабібула» (з життя нацменів — турків, чи греків). Уривок був такий чудовий, що я не можу витримати й наводжу його першу частину. Хоч газета вміщує переклади на руську, але я наводжу в оригіналі, ради схоронення всеї краси Лопуцькової укрмови.

« ... Авжеж! сказав залізно Хабібула.

Промайнула думка, як хмара сизою зозулею... Задзеленчав бренькотом у лісі дзвоник... Так сміялася зелена Зулейманка. Вона кохала... Слово чесне... Пролетарське...

Повітря пахтіло ананасом, прованською олією і поетом Ромен Роланом...

—Де ти бродиш, моя доле? — У Чека попадьош, не воротісся...

Отак подумав залізною думкою Хабібула.

Дмитро вдарив списом по крицевій землі й червоні іскри вилетіли з земної кулі й засяяв всесвіт полум'ям нового червоного соціялізму. Бо списа Дмитро зробив з молота та ковадла...

Дзвоник задзеленчав і потяг рушив. Бренькотіло...

На Перекоп. На Перекоп!..»

Я на цьому закінчую цитувати не тільки тому, що не хочу одержувати гроші за чужі рядки, але й тому, що далі вже краще не буде, — краще бо й не може бути...

Можна б сказати Лопуцькові: «вмри, — краще не напишеш», але немає рації — не вмре. Страшенно живучий...

Одного ризу Лопуцька сидів з гнилими інтелігентами, якраз тоді, коли Україна надсилала помандрувати по Европах своїх найкращих синів, квіт українського творчого інтелекту. Цеб-то, звичайно, і Лопуцька.

Лопуцька заговорив тому про майбутні Европи, але кляті інтелігенти й тут поставилися якось чудно й навіть, здалося Лопуцькові, нахабно. А інтелігент щось сказав інтелігентці якоюсь чужою мовою і вона посміхнулася. Теж нахабно. Після цього інтелігент взяв та й каже:

— Пробачте, каже, товариш Лопуцька, це ми про своє.

«Ох і...» подумав Лопуцька, бо справедливо обурився. Але при цьому він посміхнувся і сказав «прошу», як і кожна культурна людина з орієнтацією па Захід. Тільки що «мерсі» не додав...

Потім інтелігентам дали вечеряти і гади теж почали випивати. І Лопуцька почастували.

Потім всі втрьох пішли з клубу. Лопуцька тримав інтелігентку під ручку, як Чемберлен чи поет Ромен Ролан. Не гірше.

Але ж душа йому була пролетарська...

І коли інтелігент зупинився купувати цигарок, згадав Лопуцька Перекоп і темні ночі, отакісінькі, як зараз...

Маєте приклад — що то значить пролетарська істота. Лопуцька Перекопу не бачив, але згадав. А інтелігентка бачила (хоч, правда, з вікна вагону), але не згадала.

Отже трапилась неув'язка...

Словом, Лопуцька образився і позичив у інтелігента три карбованці, бо вирішив скористуватися з вільного часу й загострення сприймальних здібностей, щоб поглибити деякі свої побутові знання. Для цього поглиблення був найкращий час — дванадцята година. Погода теж була чудова — ніякого притулку не потрібно. Як то казав якийсь русотяп — «и под каждым ей кустом»...

Без економбази існувати не можна — раз. Радянська копійка карбованець охороняє — два. Вимагати решти іноді незручно — три. Отже Лопуцька розміняв три карбованці, купивши пачку цигарок «Мозаїка» (27 коп.) і дві пачки сірників (3 коп., а одна — 2 коп.).

Дякуючи таким обставинам, Лопуцька вранці мав ще біля 1½ карб. — Мудрість ніяк не заважає талантові... це вже не тов. Сольц, а я кажу...

На ранок Лопуцька написав незабутні рядки свого майбутнього роману.

« ... Бренькотів червіньковими бруньками зеленастий вогневий кущ. Дмитро вогневим списом просякав безодні. Спис було виконано з молота та ковадла.

Дзеленчала Зулейманка тренькливими зойками, як ластівками сизими...»

За це вона одержала руб-двадцять. (Це теж я від себе інформую, в романі цього немає)...

Між іншим — інтелігенти виходять назовсім із цієї історії: вдруге все єдине трьох карбованців позичити не вдасться, а згадувати Перекоп — не варт.

— Тоже ще... задається... подумаєш... — схарактеризував Лопуцька гнилу інтелігентку.

Надійшов час їхати по Европах. І поїхав Лопуцька до Европ...

Про це він, звичайно, напише аркушів з десять, видавництво надрукує, а ви купите й прочитаєте. А поки-що я спробую розказати те, що чув безпосередньо від Лопуцьки. (Я й забув сказати, що Лопуцька — мій добрий приятель. Правда, ставиться він до мене із страшенним призирством, бо я ще й досі не потрапив ні до «Столичного Пролетария», ні до «Вечірнього Радіо», але це призирство трохи пом'якшується тим, що я йому даю фору на біліярді 15 очків і виграю).

Відчуваю слабість свою, але не наводжу стенограми Лопуцькового оповідання з міркувань технічних: не гаразд зловживати крапками.

Приїхав Лопуцька до Берліну. Першою чергою, звичайно, пішли всі до магазину, щоб пристойно одягтися. Ясна річ, що не буде ж пролетарська держава жалкувати якихось доларів для найкращих представників українського творчого інтелекту. Ясна річ, що одягся Лопуцька, як Чемберлен або поет Ромен Ролан. Не гірше. Костюм — світлий, сірий, з ріжними взірцями: зеленястими, червінькуватими й жовторудуватими. Черевики рожеві, як жіноча шкіра. Рукавички довелося взяти які були —жовто-зеленкуваті, бо инших на пролетарську руку Лопуцьки не знайшлося. Краватки описати не можна. Закордонна краватка неймовірної краси. На вулиці всі звертали увагу. Капелюх — тіролька з соломи завтовшки у Лопуцьків палець.