Я продовжував говорити далі, поглядаючи на гуртки лам, що стурбовано перешіптувались. Одного разу я побачив знайоме обличчя. Лама Ерденіділік, вказуючи на мене рукою, щось говорив своїм побратимам.

Монголи не розходились. Вони байдуже слухали моєї промови, як перед тим байдуже спостерігали «цам». Це були терплячі слухачі, яким було «хамалге» — байдуже, що б не відбувалось навколо.

Коли я зліз із трибуни, кінчивши свою доповідь, мене оточили прихильні до мене арати, закидаючи різноманітними запитаннями. Я помітив, як зловісно поглядали на мене лами. В їхніх поглядах я бачив лють і загрозу. Небезпека чигала на мене. Тепер мене знали тут усі, і я бачив, що за кожним моїм кроком стежили.

До вечора я виступив ще в кількох місцях цього величезного зборища.

Надвечір лід було зламано. Гуртки монголів у наметах і коло вогнищ обговорювали мої слова. Іскру кинуто. Тепер вона жевріла під масними косичками аратів і не давала їм спокою.

В наметах мене частували різними наїдками й кумисом, розпитуючи про різні речі, що цікавили цих дітей степу. Коли б я був лама, я міг би зібрати більше грошей, як сьогодні зібрала вся ця зграя своєю барвистою виставою. Цей момент, очевидно, найбільше дратував лам.

Ніч надійшла непомітно й раптово. Я нарешті згадав про коня, що був голодний. Я прив'язав його у тінявому закутку коло однієї старої напівзруйнованої кумирні і тепер шкодував, що одразу не пустив його у степ пастися, як це зробили арати із своїми кіньми. Треба було обов'язково одв'язати його й пустити хоч на ніч у степ. Там він сам знайшов би собі їжу. Він був призвичаєний до цього, бо монголи ніколи не збирають сіна.

Я проходив через табір, і моє серце переповнювалось фантастичними почуттями. Мені здавалось, що я Темур. Огонь та іскри од безлічі вогнищ освітлювали ніч, роздираючи її войовничими загравами. У криках юрб, у пирханні коней мені вчувався брязкіт зброї. Мені здавалось, що це військо, яким я обложив білі мури дацана — Менгитхит, — і що з першим сонячним промінням я поведу свої зухвалі орди в наступ. Це, мабуть, кобиляче молоко бродило мені в крові, арак або кумис, що я його пив цілий день тамуючи спрагу та спеку.

Лише в порожніх і темних переходах, серед старих кумирень, мій войовничий запал стих, збудивши інстинкт самоохорони. Чорні потворні тіні від огнища тріпотіли на білих мурах дацана. Живі тіні ченців, що полювали на жінок, одхитувались від моєї несподіваної появи. В кумирнях лунав стриманий жіночий сміх, шарудіння хитрих ченців, що, віддавши богові богове, тепер віддавали кесареві кесареве.

Обережно поблукавши переходами, я нарешті пізнав кумирню, коло якої прив'язав коня. Але коня мого вже тут не було. Якийсь доброзичливий монгол, мабуть, одв'язав його й пустив пастися в степ. Це мене тільки потішило. Кінь пропасти не міг, і я був задоволений, що він не голодує тут, а десь у табуні блукає по соковитій мураві.

Я вже хотів повертатись назад до табору, коли помітив, що мене оточило кілька людей. Чорні халати швидко зблизилися навколо мене. Разом з думкою про небезпеку, що блискавкою промайнула мені в усьому тілі, я дістав зовні несподіваний удар по голові палицею, що одразу запаморочив мене. На мене враз кинулось кілька людей і міцно мене схопили. Удар по голові був такий міцний, що я був напівнепритомний і не міг навіть вчинити найменшого опору. Я немов крізь сон відчував, як мене поволокли кудись у надра дацана. Мене тягли досить довго, нагороджуючи добрими стусанами, коли комусь спадало на думку, що я роблю спроби пручатись. Десь у завулкові необережні носії стукнули мене головою об якийсь виступ кам'яної стіни, і я вкрай утратив притомність.

Коли я знов очуняв і розплющив очі, то побачив над собою глибоке чорне небо, в якому напружено жевріли мікроскопічні світи, безсило змагаючись із густою темрявою Я лежав горілиць і не міг поворухнутись. Руки й ноги були мені міцно обплутані ремінням, а в рот напхано огидних ганчірок, що од них я душився, поки зусиллями м'язів обличчя не випхав їх геть. Дихнувши трохи вільніше, я тепер мав змогу роздивитись і поміркувати над моїм становищем

Я лежав неподалік огнища, десь у таємному закуті дацана, і бачив, як меви лизали мій одяг, подертий і зім'ятий, я бачив химерні тіні людей з потворними велетенськими головами, що ворушились на білій стіні найближчої кумирні, але самих людей не міг бачити. Я відчував, що знаходжусь в безпорадному стані, й ніщо, навіть неймовірний випадок, не врятує мене від розлютованої зненависті фанатиків. Лишалось лише мужньо померти. До небезпеки я звик, бо мав позаду безліч авантюр, які призвичаїли мене до думки про неминучу майбутню катастрофу. Цього разу на мене чекало найгірше, що могло лише трапитись з людиною. Найдужче дошкуляла мені невідомість.

На диво, люди коло вогнища сиділи чомусь тихо. Їх я не бачив, а бачив лише потворні голови тіней, що похитувались у якомусь повільному ритмі. Це царство мовчання й тіней створювало містичний настрій, і мене поволі охоплював неймовірний жах, якого я ще ніколи не відчував, коли навіть зустрічався віч-на-віч із найстрашнішою небезпекою. Цей жах був якийсь відмінний од усіх інших страшних переживань, він баламутив кров і паморочив розум і волю. Це був релігійний жах безвірника, коли дурні забобони починають отруювати високий розум філософа й мудреця. Такого жаху не може витримати жодна вольова людина. Йому можна лише підкоритись і загинути в драговинах дурниці або негайно знищити, коли є для цього надійний ґрунт. Голосний крик, що мав розвіяти це моторошне містичне мовчання, був уже готовий зірватись у мене з вуст, коли раптом я почув знайомий голос, що здавався мені надзвичайно приємним і навіть любим у цьому страшному химерному оточенні. Я навіть трохи повеселішав, так заспокійливо вплинув на мене цей голос. Говорив знайомий мені лама Ерденіділік. Те, що він говорив, зовсім не було на мою користь, але один його голос підбадьорив мене, розвіявши містичні кошмари.

Мова була про мене.

— Він, безперечно, хворий! Він осквернив огонь, а те, що він говорив аратам та шабінарам, може говорити лише божевільний!..

— В нього вселився злий дух! — підтримав другий лама, якого я теж не бачив.

— Злий дух опанував це тіло бурята, — говорив далі Ерденіділік, — і він підбурює народ монголів проти релігії, спонукає до бридких вчинків, призводить до святотатства!

— Його треба знищити! — сказав новий голос.

Знову мовчання запанувало коло вогнища. Згодьтесь, що я почував себе досить дивно в такому становищі! Я не міг навіть уявити, чим це все кінчиться, яку смерть придумають мені ці розлютовані оси. На порятунок у мене не було жодної надії. Коли б я навіть став кликати на допомогу, ніхто б не почув і не знайшов би мене в цьому таємному закуті монастиря. Я був міцно скручений ремінням і сам не міг визволитися від пут і непомітно втекти. Все намовилось проти мене, ніби й справді я був уже такий великий грішник, як це змальовували лами. Попередні страхи мої минули, і тепер я майже спокійно дивився на потворні голови тіней, що коливалися на екранах стін ламського монастиря.

— Бурхани й духи дуже уважно стежать за людьми, — знову заговорив Ерденіділік, за звичкою викладти свої релігійні правила, — і часто вимагають від них жертви! Коли людина довго не приносила жертви будь-якому бурханові або робила те, що не подобається богам, божество може наслати на неї різні страшні хвороби. Для цього бурхан відряджає до неподобної людини одного з підвладних йому духів. Дух забирається в нутро людини й починає його гризти. Від того виникають різні хвороби: забереться в груди — виникає кашель, сухоти. Забереться в живіт — виникає різачка, гила; забереться в спину — болить поперек; забереться в голову — людина божеволіє й верзе дурниці, святотатствує, як цей бурят! Звичайно, можна позбавитись такого непроханого гостя. Тібетські лікарі кажуть, що треба лише проковтнути гіркі або огидні ліки, і тоді дух не стерпить цього й сам вискочить із тіла людини.