Потiм мене переносили вже зовсiм сонного на пiч. Там я i засинав на житi серед пiсень, мiцно обнiмаючи за шию свого яблукатого коня. Там я давав собi слово нiколи не продавати його нi за якi скарби. Так i не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було менi трудно, як турки й татарва не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою нi за яку цiну.

 От якi були у нас конi.

 Минули трохи згодом косовиця й жнива. Поспiли грушi й яблука на спаса. Малина й вишнi одiйшли давно. Штани менi пошили новi з довгими холошами i повели до школи.

 Учитель Леонтiй Созонович Опанасенко, старий уже, нервовий i сердитий, очевидно, чоловiк, носив золотi гудзики й кокарду. Вiн здавався менi величезним паном, не меншим од справника чи суддi. На зрiст вiн був вищий од батька, що також надавало йому грiзної сили.

 - Это твой? - спитав вiн батька, зиркнувши на мене з-пiд окулярiв утомленими очима.

 - Так, звинiть, се мiй хлопець, чи, сказати б, ребятьонок меншенький,- вiдповiв батько тихим чужим голосом, смиренним, як у церквi.

 - А как зовут?

 - Сашко.

 - Тебя не спрашиваю. Пускай сам ответит,- сказав тоном слiдчого учитель i знову прохромив мене своїм сiрим оком.

 Я мовчав. Навiть батько i той якось трохи злякавсь.

 - Ну?

 Я вчепився одною рукою в батьковi штани, другою за шапку i хотiв був сказати своє iм'я, та голосу не стало. Рот спустiв i висох.

 - Как? - нахмурився вчитель.

 - Сашко,прошепотiв я.

 - Александр! - гукнув учитель i невдоволено глянув на батька. Потiм знов перевiв на мене очi i поставив менi найбезглуздiше i найдурнiше запитання, яке тiльки мiг придумати народний учитель: - А как зовут твоего отца?

 - Батько.

 - Знаю, что батько. Зовут как?!

 Ну, що ви скажете? Ми глянули з батьком один на одного i зразу догадались, що дiло наше програне. Проте в батька була ще, певно, якась крихiтка надiї.

 - Ну, скажи, синку, як мене звуть. Кажи-бо, не бiйся, ну!

 Я одчайдушно закрутив головою i так круто одвернувсь, що трохи не впав, коли б не вдержався рукою за батьковi штани. Якась нудьга пiдступила менi до горла. I так менi стало погано, погано.

 - Ну, кажи-бо, не крутись. Чого мовчиш, ну? - I батько хотiв пiдказати менi своє iм'я, та, видно, теж посоромивсь.- Не скаже, звиняйте, малий ще. Соромиться.

 - Не развитой! - промовив нерозумний учитель.

 Ми з батьком пiшли геть.

 Було се в далекi старi часи, коли ми не мали ще здорового розуму. Тодi ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається й губиться в невпиннiй змiнi годин, i всi нашi пригоди i вчинки течуть, як вода, мiж берегами часу.

 А не занадто вже я славословлю старих своїх коней i село, i стару свою хату? Чи не помиляюсь я в спогадах i почуттях?

 Нi. Я не приверженець нi старого села, нi старих людей, нi старовини в цiлому. Я син свого часу i весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криницi, з якої пив колись воду, i до моєї бiлої привiтної хатини i посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише "помилку", яку роблять i робитимуть, скiльки й свiт стоятиме, душi народнi живi всiх епох i народiв, згадуючи про незабутнi чари дитинства. Свiт одкривається перед ясними очима перших лiт пiзнання, всi враження буття зливаються в невмирущу гармонiю, людяну, дорогоцiнну. Сумно i смутно людинi, коли висихає i слiпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нiчого не бачить вона дорогого, небуденного, нiщо не грiє її, не будить радостi анi людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посiдала б вона, i труд її, не зiгрiтий теплим промiнням часу, безбарвний.

 Сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онукiв ненавидiти колись дороге й святе моє сучасне, що стане теж для них колись минулим у велику добу комунiзму!

 Було в минулому життi моїх батькiв багато плачу, темряви й жалю. Неяснi надiї й марнi сподiвання знаходили собi могилу в горiлцi й сварках. А найбiльш, чого їм вiдпустила доля,- роботи, тяжкої працi. Всi прожили свiй вiк нещасливо, кожен по-своєму - i прадiд, i дiд, i батько з матiр'ю. Так, нiби всi були народженi для любовi i мали всi талант до неї.

 Таж, певно, не знайшли одне одного чи не доглянули, i гнiв, i ненависть, якi були огиднi їм цiле життя, пiдкинула їм ворожка-чарiвниця, i все життя облуднi примари невпинно турбували їх i бентежили марно. I все життя їх було скорботним, як життя древнiх.

 Вони не знали, як змiнити його, i, вiддаючи перевагу тому, чого не судила їм доба, не порадувались.

 Тiльки було це так давно, що майже все вже розтануло в далекiм маревi часу, як сон, i потонуло. Одна лише Десна зосталася нетлiнною у стомленiй уявi. Свята, чиста рiка моїх дитячих незабутнiх лiт i мрiй.

 Нема тепер уже таких рiчок, як ти була колись, Десно, нема. Нема нi таємниць на рiчках, нi спокою. Ясно скрiзь.

 Нема нi бога, анi чорта, i жаль мене чомусь бере, що вже нема в рiчках русалок i водяних-мiрошникiв нема. Зате багато дачникiв тепер купається в трусах, на зло робочим людям, в гарячий лiтнiй час i, очевидно, на досаду, бо чого ж менi й досi так соромно вiдпочивати там, де працюють люди?

 Тодi Десна була глибокою i бистрою рiкою. У нiй тодi ще не купавсь нiхто, i на пiсках її майже нiхто ще не валявся голий. Ще нiколи було усiм. Були ми всi тодi трудящi чи малi. Дiвчата не купались навiть у свято, соромлячись скидати сорочки.

 Чоловiкам з давнiх-давен не личило купатись за звичаєм. Жiнки ж боялися водою змить здоров'я. Купались тiльки ми, малi. Була тодi ще дiвкою Десна, а я - здивованим маленьким хлопчиком iз широко розкритими зеленими очима.

 Благословенна будь, моя незаймана дiвице Десно, що, згадуючи тебе вже много лiт, я завжди добрiшав, почував себе невичерпно багатим i щедрим. Так багато дала ти менi подарункiв на все життя.

 Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березi, що пив у незабутнi роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах i казання старих про давнину, що лiчив у тобi зорi на перекинутому небi, досi, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити отi зорi навiть у буденних калюжах на життєвих шлях.

 1954-1955 рр.