Першого ж вечора, здається, вимитому і переодягненому Артемові показали нову для нього гру — лабіринт. На папері наплутано було безліч ліній, рисок, що утворювали пастки й тупики. Треба було знайти вихід з лабіринта, ніде не перетинаючи ліній. Артем довго морочився, але вихід знайшов. Це йому дуже сподобалось. А вихователька сказала сміючись: «Отак і знаходь завжди вихід з усякого скрутного становища. Це ти сьогодні уже вдруге знайшов його». Артем здивовано глянув на неї: що вона має на увазі?.. Тоді вихователька пояснила: «Один раз — це коли ти прийшов сюди. Це був вихід з голодного безпритульництва. А другий — зараз, коли ти знайшов вихід з лабіринта. Розумієш?»

Артем, згадавши тепер це, всміхнувся: що ж, та порада пішла йому на добре! Він непогано запам’ятав її. І відтоді завжди знаходив свій шлях. Учився в школі, незабаром закінчить інститут, ось він і зараз шукає вихід з досить складного становища... Так, шукає вихід... Чи не тому він згадав про дитинство і той лабіринт, про заплутані його лінії і тупики?..

Тільки тепер Артем помітив, що він весь час тримає в руках кришку від бронзової скриньки й мимоволі механічно водить пальцем по заглибинах викарбуваних на ній візерунків. Він знову посміхнувся: справді, звідси й та згадка! Немов він знову шукає вихід з лабіринта... Тільки не мальованого на папері, а складеного з візерунків, з яких треба вибратися, не перетинаючи ліній. Ану, якщо з самого початку?

Отут ніби вхід. Так. Куди далі? Власне, вибирати нема чого, бо шлях тільки один, решта відгалужень зникає зразу після того, як вони відходять од головного шляху. Цікавий візерунок викарбував на цій скриньці стародавній майстер, наче навмисне не дозволяючи ухилятися вбік від головного напряму... Що?.. Що?..

Гаряча хвиля вдарила Артемові в голову. Він насупив брови, намагаючись опанувати себе. Ні, не може бути! Проте так... зачекайте, зачекайте: як далі?.. А ще далі?.. Невже?..

Більше Артем не міг витримати. Це було неймовірно, але сумніву не лишалося. Йому знову пощастило! Пощастило, ой, пощастило, ай, пощастило! Це ж воно й є, безумовно, воно, і так просто, так несподівано просто й ясно! Ні, мовчати не можна, адже всі сидять такі похмурі...

— Товариші! Товариші!

Всі озирнулися, здивовано поглядаючи на юнака. Що з ним раптом сталося? Чого обличчя Артема сяє такою радістю?

А він стояв посеред кімнати, тримаючи в руках кришку від бронзової скриньки, і шалено вигукував:

— Рисунок! Єсть рисунок! Знайдено рисунок! Ось він, рисунок нашого таємничого друга Проніса!

Справді, Артем був як божевільний.

— Де? Який рисунок? Що ви верзете, юначе? — враз підійшов до нього схвильований Дмитро Борисович.

Замість відповіді Артем мовчки подав археологові кришку скриньки, вказуючи на візерунки.

— Ну й що? При чому тут кришка?

— Та це ж він і є! Погляньте самі!

— Що? Оцей орнаментальний малюнок?

— Він! Він самий! Цей візерунок і є рисунком Проніса, на який він посилається в тексті. Ну, все одно як лабіринт. Розумієте, Дмитре Борисовичу? Та ви роздивіться, це ж страшенно просто!

Три голови схилилися над кришкою скриньки. Три пари очей старанно вивчали складний малюнок на ній, збуджено обмінюючись уривчастими фразами. Дмитро Борисович усе ще недовірливо вів пальцем по заглибинах головної лінії, Ліда захоплено вигукувала якісь схвальні слова, Іван Семенович задоволено кивав головою...

А сам Артем був остаточно, неспроможний вгамувати свою буйну радість. Він кинувся до Діани, схопив голову здивованої собаки, крутнув її, підштовхнув убік і нарешті перекинув боксера на спину, Діана і не думала опиратися: вона звикла до подібних вихваток свого молодого експансивного друга. І хоч сьогодні він був особливо нестриманий, Діана тільки лагідно хапала юнака зубами за руки.

Артем крутив собаку, ляскав її по спині й боках. У кімнаті переможно лунав його радісний голос:

— Єсть, єсть рисунок! Єсть рисунок! Єсть!

Шлях під землею. — Коні й голови. — Загадку факелів розгадано. — Новий завал. — Діана висловлює, спільну думну. — Сивий газ. — Де шукати порятунку?

Перед самим входом до печери Іван Семенович спинився і обернувся до своїх супутників. Спокійно і пильно він оглянув кожного, перевірив вантаж. Як і завжди раніше, саме Іванові Семеновичу довелося взяти на себе безпосереднє керівництво вилазкою, хоча цього разу вона мала не геологічний, а археологічний характер. Коли Іван Семенович ще перед виходом з дому звернув на це увагу Дмитра Борисовича і запропонував йому очолити групу, археолог тільки рукою махнув:

— Та що ви, дорогий! Подорож уздовж печери — не археологічна справа, тут вам, геологові, як кажуть, і карти в руки. От коли пощастить натрапити на якісь речі, що стосуються археології, тоді, будь ласка, я охоче очолю групу. А зараз... ні, ні, облиште ці розмови, ведіть нас, командуйте!

Цього разу учасники походу не переобтяжували себе спорядженням. Адже йшлося тільки про коротку підземну розвідку. Треба було лише ознайомитися з напрямами ходів у печері, перевірити ті припущення, що їх зроблено було на підставі дивного заповіту Проніса. Коли все з’ясується, якщо припущення справдяться, — тоді вже можна буде повернутися до печери, запросивши робітників, взяти потрібні наукові прилади та інструменти для неквапливої, розміреної роботи.

— Всі почувають себе добре, товариші? Гаразд, я й сам бачу. Динамітні шашки у мене і в вас, Артеме? Добре. Рисунок теж у вас? Не забули його?

Юнак широко всміхнувся: забути рисунок? Звісно, ні, то ж Іван Семенович, очевидно, жартує!..

— Добре. Сніданок у кожного в кишені? Карбідки? Кирки? Все є? Ну, тоді, товариші, пішли. Дмитре Борисовичу, прошу, спочатку ведіть нас ви, адже ви знаєте першу частину підземного шляху.

День лишився позаду — ясний, сонячний, гарячий. Тут, у темряві печери, завжди панує ніч, вогка і примарна. Ліда відчула навіть, що трохи хвилюється. Вона почувала себе зовсім не так, як раніше, коли вони вдвох з Дмитром Борисовичем оглядали початок печери. Звідки взялось це нервове збудження, чому воно виникло? Адже, що там не кажи, це ж звичайна розвідка, така сама, по суті, як і чимало попередніх, що в них їй доводилося брати участь. Невже на неї так уплинуло те, що вони йдуть за вказівками того зниклого пергаменту?.. Хіба ж не все одно, яким планом користуватися — стародавнім чи накресленим в геологічному інституті?..

Артем був — чи здавався? — спокійнішим. Він уважно придивлявся до шляху, весь час звіряючи його з перемальованим на папері рисунком Проніса. Подеколи він поглядав на Дмитра Борисовича, на Ліду, на Івана Семеновича. Геолог ішов спокійний, як завжди. Здавалося, він почував себе так само, як і під час звичайної розвідки. Та й чим, справді, відрізнялася від неї ця невеличка підземна подорож? Аж нічим, бо ж археологічна романтика на нього не впливала.

Трохи іншим, ніж завжди, був Дмитро Борисович. Але це було цілком зрозуміло. Вперше за час свого перебування на узгір’ї Гострого бугра вся група вирушала майже суто археологічним напрямом, який, на думку вченого, обіцяв багато. Обіцяв — це так, але якими будуть наслідки? Хіба мало доводилося Дмитрові Борисовичу під час його попередніх досліджень гірко розчаровуватися, коли нібито багатообіцяючі розвідки зрештою не виправдували сподівань учених?.. Невже так трапиться і цього разу?.. Ні, головне полягає в тому, щоб жодної обставини, жодної дрібниці не лишилося поза увагою: все може мати велике значення, якщо рисунок і заповіт Проніса справжні й серйозні. А щодо цього — археолог не мав ніякого сумніву.

Тому Дмитро Борисович намагався не пропустити найменшої можливої вказівки, яку міг залишити Проніс. Він старанно освітлював собі шлях карбідкою — і її проміння стрибало перед ним, вихоплюючи в пітьми то нерівну скелю, то несподіваний поворот, то крутий підйом.