— Це дуже дивно... Дорбатай майже ніколи не з’являється на бенкетах. І тут його ніхто не чекав... хіба що оті пихаті...

Сколот гордо випростався. Спершися рукою на килим, він чекав, коли підійде старий віщун. А Дорбатай ніби й не помічав того, що його поява змінила весь настрій бенкету. Втім, може, це й було його метою?.. Хтозна?.. Так чи інакше, він спокійно підійшов до Сколота, низько вклонився і заговорив, дивлячись прямо в запитливі очі вождя, здивованого його появою.

— Славетний і улюблений богами Сколоте! — почав гучним голосом Дорбатай. — Привіт тобі! І разом з тим — привіт уславленим і могутнім чужинцям, які сидять поруч з тобою!..

— Він ніби загрожує, такий у нього тон, — мовив тихо Дмитро Борисович Варканові, який перекладав йому мову старого віщуна.

— Так, ці чужинці могутні й всесильні, — вів далі Дорбатай, — інакше не могли б вони зайняти почесне й священне місце поруч з вождем, яке за законом не може зайняти ніхто, крім найхоробріших, найуславленіших воїнів! Так, вони могутні, ці чужинці, вони підкорили собі вже навіть вождя, бо поруч з тобою, о Сколоте, сидить чужа дівчина, хоч вона не має за законом права сидіти на підвищенні поруч з вождем. Це — образа богів! Але боги мовчать. Значить, і справді чужинці всемогутні і можуть робити все, що забажають. Вони можуть ламати наші давні священні закони і звичаї. Гаразд, я, скромний віщун Дорбатай, вітаю могутніх чужинців!..

В голосі віщуна тепер уже ясно було чути погрозу. Дорбатай не здався, не скорився. Він прийшов сюди боротися!.. В цьому не було сумніву, старий віщун не склав зброї! Іван Семенович нахилився і тихо мовив Артемові: — Пам’ятайте: жодного необережного руху. Але будьте напоготові, бо над нами збираються хмари. Увага, Артеме, увага! Небезпека не мусить захопити нас зненацька!

Гра старого віщуна. — Розповідь про вождя Спіла. — Дорбатай хоче миритися? — Золота сова в чаші. — Нові вимоги Дорбатая. — Смерть Сколота. — Гартак — вождь скіфів. — Зв’язати їх!

Цього не чув ніхто, крім Артема. Юнак трохи розгублено подивився на геолога: його вразило таке несподіване застереження.

— Ви гадаєте, Іване Семеновичу... — почав Артем; Але геолог уже не дивився на нього, наче нічого йому й не казав. Тільки губи його ледве помітно ворухнулись, і Артем почув ще раз тихе, ледве чутне:

— Будьте напоготові, Артеме...

Що хотів сказати цим Іван Семенович? Чому він нічого більше не пояснив? Невже старий Дорбатай замишляє щось учинити тут-таки, під час свята? Відповіді на ці запитання не було. Проте вигляд старого віщуна не обіцяв нічого доброго.

Перед Сколотом стояв тепер не той переляканий старий, який тремтів і безпорадно озирався тоді, після своєї поразки перед жертовником. Ні, владний і впевнений, поважний віщун-енарей урочисто виголошував тепер незрозумілі, загадкові слова, сповнені не прихованої, а цілком відвертої загрози. Артем бачив, чув, як загальна веселість скіфів змінилася раптом на мовчазну тривожність. Мовби й не сміявся ніхто щойно перед появою Дорбатая, мовби й не дивився приязно в бік чужинців... А як загрозливо гомонять у тій купці знатних скіфів! Та й Варкан: чому він став раптом такий похмурий, чому рука лягла на держак меча-акінака?

— Артеме, він, той Дорбатай, задумав щось погане! — почув юнак збентежений голос Ліди.

— Чому ти так гадаєш? — Артем спробував удати безтурботність. Але це вийшло штучно, і Ліда одразу відчула нещирість,

— Навіщо ти прикидаєшся? — з докором мовила вона. — Хіба треба щось приховувати від мене? Що я, дитина мала? Адже я бачу, що діється навколо!

Артем зніяковіло знизав плечима. Звісно, атмосфера відразу згустилася. Втім, і він, і його товариші зараз могли тільки чекати дальшого розвитку подій...

Дорбатай нерухомо стояв перед підвищенням Сколота, спираючись на свій посох з золотою фігуркою сови. Він переждав кілька секунд, наче перевіряючи враження, яке справили його зловісні слова, і вів далі, підвищуючи голос, як досвідчений актор:

— Я вітаю й тебе, шляхетний Гартак, син вождя! Я бачу, ти єдиний, хто не сміявся тут, хто відчував грізне дихання розгніваних богів. Привіт тобі, майбутній вождь! Тебе люблять боги, ти свято виконуєш священні давні звичаї сколотів. Щасливі дні й роки принесеш ти свого часу народові сколотів!..

Тепер тихий гомін прокотився по майданчику. Скіфи витягли шиї, щоб подивитися на Гартака, який намагався прибрати гордовиту позу, яка личила б похвалам Дорбатая. Але це в нього не виходило, голова його звично хилилася набік, очі, раз у раз кліпаючи, спускалися й боязко виглядали з-під брів.

Мабуть, хтось з мисливців сказав стиха щось непохвальне на адресу Гартака — і старий віщун розчув це. Бо він раптом озирнувся, підняв посох і гнівно, владно вигукнув:

— Хто це насмілюється сперечатися зі мною? Хай пам’ятає та людина, що вона сперечається з самими богами! Я, скромний віщун Дорбатай, свідчу перед лицем неба, що я чув сьогодні вночі грізний голос богів, які сказали мені — і земля здригалася від того голосу! — і повеліли мені: «Іди й скажи народові, і хай народ чує, знає й пам’ятає наше благословіння мудрому Сколотові і його синові, шляхетному Гартакові!» І ці слова богів лунали у громі й полум’ї, від якого я, скромний віщун, прикрив очі рукою...

— Чи не з моєю допомогою говорила йому все це боги? — в’їдливо, хоч і дуже тихо зауважив Артем.

— І я прийшов сюди , — вів далі Дорбатай, — бо бажав разом з усіма послухати розповідь старого й мудрого Ормада. Я не почув її, на жаль. Але хочу тепер і сам розповісти те, що нагадали мені сьогодні великі боги. Я хочу розповісти також про славетне минуле народу сколотів. І коли мудрий вождь Сколот дозволить мені, я почну. Бо так сказали й повеліли мені боги!..

Він підвів руки вгору й застиг у своїй улюбленій урочистій позі з напівзаплющеними очима, наче прислухаючись до голосу богів.

— Добре грає свою роль старий шахрай! — вихопилося в Дмитра Борисовича. — Правда ж, Іване Семеновичу? Цікаво, що він розповість? Дуже цікаво... Невже щось таке, що перегукується з Геродотом або іншими стародавніми істориками?..

Геолог промовчав: його цікавило й бентежило зараз зовсім інше. А Дорбатай, нарешті, опустив довгі сухі руки й запитливо глянув на Сколота:

— Я чекаю твоєї доброзичливої відповіді, о вождь! — Розповідай, — коротко мовив Сколот, не дивлячис на віщуна. Мабуть, він теж відчував, що старий віщун затіяв цю гру недаремно. Ніби випадково, погляд вождя впав на Варкана. Молодий скіф виразно затиснув у міцній руці держак меча-акінака. Так, Варкан був теж напоготові.

Вже дещо спокійніше Сколот перевів погляд на Дорбатая:

— Розповідай, що сказали тобі боги.

Старий віщун сперся на посох. Він стояв так, ніби звертався і до Сколота, і до всіх присутніх скіфів. Зрозуміло було, що він має намір розповідати головне тим десяткам і сотням людей, що запрудили майданчик і оточували його з усіх боків. Сухі пальці віщуна міцно стискали посох, рипучий голос лунав жорстоко і непримиренно, не приховуючи вже люті. Він почав:

— Мудрий Ормад розповів сьогодні про те, як відважний сколотський народ переміг могутнє перське військо та як тікав з наших земель гордий цар Дарій. Я знаю цю подію, що її зберегли нам на повчання віки. І я стверджую: сколоти перемогли, бо з ними було завжди благословіння богів. І боги говорили з мудрим вождем Іданфірсом, і вчили його, і він переміг Дарія. А що сталося з родичем Іданфірса, Анахарсісом? Чи пам’ятаєте ви це, сколоти? Що сталося з людиною, яка забула богів, відступилася від них?.. Я нагадую вам, нащадки сколотів, про ганебну долю Анахарсіса — і хай кожен а вас пам’ятає, що чекає людину, яка забуває богів! І — Справжня релігійна пропаганда, — насмішкувато зауважив Артем, слухаючи переклад Дмитра Борисовича зі слів Варкана.