– Марто! – загорлав я. Служниця з'явилася. – Другу страву, – наказав я. Я став пильніше дивитись у вікно. Не тільки вщух дощ, бо я вже знав про це, а й гарні багряні смуги на заході, хитаючись, піднімалися дедалі вище. Крізь свій гай я радше вгадував їх, ніж бачив. Велика радість, тут я навряд чи перебільшую, затопила мене перед тією чудовною красою, такою силою обіцянок. Зітхнувши, я відвернувся, бо радість, яку навіває краса, дуже рідко позбавлена домішок, – і що ж я побачив перед собою, цілком слушно назвавши його другою стравою?

– А це що таке? – здивувався я. Здебільшого в неділю ввечері ми їли холодні страви, рештки птиці – курку, каченя, гуску, індичку, хіба я знаю, – з учорашнього вечора. Мені завжди щастило з моїми індичками, вони, на мою думку, набагато цікавіші для розведення, ніж качки. Індички, можливо, потребують більше мороки, але дають більший прибуток тому, хто вміє їх обходити й доглядати, одне слово, тому, хто любить їх, і знає, як стати любим і їм.

– Це страва вівчаря, – відповіла Марта. – Я куштувала її.

– А де ділась учорашня курка?

Обличчя Марти засяяло тріумфом. Вона вочевидь чекала на це запитання, сподівалася його.

– Я подумала, – мовила вона, – що вам краще поїсти гаряче, перед тим як вирушати в дорогу.

– Хто вам сказав, що я вирушаю? – здивувався я. Марта підійшла до дверей, то був певний знак, що вона кине стрілу. Вона ображала мене, тільки тікаючи.

– Я не сліпа, – відказала вона. Відчинила двері, – На жаль, – додала вона й зачинила за собою двері.

Я поглянув на сина. Він сидів, роззявивши рота й заплющивши очі.

– Це ти нас зрадив? – запитав я. Син, здається, був десь далеко. – Ти сказав Марті, що ми вирушаємо? – Син відповів, що ні. – А чому? – допитувався я.

– Я не бачив її, – цинічно відповів син.

– Але ж вона заходила до твоєї кімнати.

– Страви були вже на столі, – мовив син. Інколи він майже нічим не поступався мені. Але він даремно нагадав про страву. А втім, він ще молодий і недосвідчений, і я відмовився далі тиснути на нього.

– Спробуй, – знову заговорив я, – розповісти мені трохи точніше, що ти відчуваєш.

– Мені живіт болить, – скривився син.

– Живіт! А температури нема?

– Не знаю.

– Треба зміряти. – Син видавався дедалі пригніченішим. На щастя, я досить полюбляв розставляти всі крапки над і. – Піди візьми миттєвий термометр, – сказав я, – у другій зверху шухляді в правій половині мого столу, зміряй температуру і принеси мені термометр.

Я зачекав кілька хвилин, а потім, не чекаючи запрошень, слово в слово повільно повторив ту досить довгу і складну фразу, де було аж кілька імперативів. Коли син пішов, мабуть, зрозумівши найголовніше, я весело додав:

– Ти хоч знаєш, у яку дірку його пхати?

У своїх розмовах із сином я залюбки – з виховною метою – вдавався до жартів сумнівного штибу. Про жарти, сенсу яких він поки що не міг зрозуміти повною мірою, й було їх багато, він міг міркувати на дозвіллі й шукати разом зі своїми товаришами найвірогіднішої інтерпретації. Сама по собі то була чудова вправа. А водночас я спрямовував його молодий розум на найплідніший шлях, – на шлях огиди до тіла та його функцій. Але я невдало сформулював свою фразу, я мав би радше сказати «Не помилися отвором». Я з каяттям подумав про це, дедалі докладніше вивчаючи страву вівчаря. Я зняв ложкою скоринку й зазирнув усередину. Прозондував виделкою. Гукнув Марту і сказав, що такого не їв би і її собака. Подумав, усміхнувшись, про свій робочий стіл, що мав лише шість шухляд, по три з кожного боку порожнього місця, куди я ставив ноги.

– Оскільки ваша вечеря неїстівна, – мовив я, – будьте ласкаві приготувати пакет сандвічів із тим, що ви недоїли від курки.

Повернувся син. Таки варто мати миттєвий термометр. Він подав його мені.

– Ти бодай витер його? – запитав я. Побачивши, що я придивляюся до ртуті, син підійшов до дверей і запалив світло. Добре, що Юді далеко цієї миті. Інколи взимку, повернувшись, знесилений і розбитий, після цілого дня марної біганини, я бачив свої капці, що грілися коло вогню, передками до полум'я. В сина була температура. – В тебе нічого немає, – мовив я.

– Я можу піти до себе? – запитав він.

– Навіщо?

– Щоб лягти.

Чи не маю я тепер перед чудового прикладу дії нездоланної сили? Безперечно, але я не наважувався сказати про це. Ні, я не стягну на свою голову блискавок, від яких, можливо, ніколи не оклигаю, і то тільки з тієї причини, що в мого сина кольки. Якби він тяжко захворів у дорозі, то була б зовсім інша річ. Я не марно вивчав Старий Заповіт.

– Ти срав, мій сину? – ніжно запитав я.

– Намагався, – відповів він.

– А хотів?

– Так.

– Але нічого не вийшло? – мовив я.

– Ні, – кивнув він.

– Мабуть, трохи газів? – запитав я.

– Так, – знову кивнув син. Він раптом нагадав мені про сиґару отця Амбруаза. Я запалив її.

– Ходімо, побачимо, – сказав я підводячись. Ми піднялися нагору. Я зробив йому клізму з солоної води. Син відбивався, але недовго. Я витяг кінчик трубки. – Спробуй затримати воду в собі, не сиди на горщику, а ляж на живіт. – Ми були у ванні. Син ліг на кахлі догори своїм товстелезним задом. – Нехай вода пройде глибше, – радив я. – Що за день. Я дивився на попіл від сиґари. Він був твердий і синій. Я сів на край ванни. Порцеляна, дзеркала, хром навівали мені великий спокій. Принаймні я гадаю, що вони. А втім, той спокій був не дуже глибокий. Я підвівся, поклав сиґару й почистив зубною щіткою різці. Ясна в глибині почистив теж. Я придивився до себе, відкопиливши губи, що під час сну западали мені в рот. «На кого я схожий?» – запитав я себе. Мої вуса, як і завжди, дратували мене. їм бракувало довершености. Вуса личили мені, без них мене було б годі уявити. Але вони мали б личити мені краще. Вистачило б тільки трохи змінити їхній фасон. Але як? Може, вони задовгі, чи, може, закороткі? – А тепер, – сказав я, й далі розглядаючи себе, – сідай на горщик і дуйся. – А може, вся річ у кольорі? Шум випорожнення повернув мене до менш піднесених турбот. Син підвівся, тремтячи всім тілом. Ми разом нахилились над горщиком, роздивлялися досить довго, а потім я взяв горщик за ручку й похитав з боку в бік. У жовтуватій рідині плавало кілька жилкуватих грудочок. – Як ти хочеш срати, – здивувався я, – якщо в тебе в животі нічого немає? – Син зауважив, що обідав. – Ти ж ні до чого не доторкнувся, – дорікнув я. Син мовчав. Отже, я вгадав. – Ти не забув, що за годину або дві ми вирушаємо? – нагадав я.

– Я не зможу, – протягнув син.

– І в такому разі, – провадив я далі, – тобі треба поїсти.

І тут раптом гострий біль пронизав мені коліно.

– Батьку, що з тобою? – здивувався син.

Я впав на стільчик, задер холошу, подививсь на коліно, кілька разів зігнув і розігнув ногу.

– Мерщій принеси йод! – крикнув я.

– Ти сидиш на ньому.

Я підвівся, і холоша знов опустилася до щиколотки. Саме ця інертність речей доводить буквально до божевілля. Я застогнав, і той стогін чули, напевне, й сестри Ельснер. Вони припинили читати, підняли голови, перезирнулися, прислухались. Більше нічого. Просто ще один крик серед ночі. Дві старі, жилаві, унизані перснями руки знайшли і стисли одна одну. Я знову підняв холошу, люто підкотив її на стегно, підняв сидіння стільчика, дістав з ящика йод і намастив коліно.

– У коліні повно дрібненьких кісточок, що ворушаться. Розітри його добре, – підказав мені син. Ну, за це він заплатить мені пізніше. Скінчивши, я все поставив на місце, відкотив холошу, сів на стільчик і прислухався. Більше нічого.

– Хіба що ти хочеш спробувати якийсь справжній блювотний засіб, – сказав я, ніби нічого не сталося.

– Я хочу спати, – жалівся син.

– Іди лягай, – зласкавився я, – я принесу тобі в ліжко невеличку вечерю, яка сподобається тобі, ти трохи поспиш, а потім ми разом вирушимо. – Я пригорнув сина до грудей. – Ну, що ти скажеш на це? – запитав я. Син на те сказав «Добре, батьку». Цікаво, чи любив він мене тієї миті так, як я його? З таким потайним хлопцем ніколи нічого не знаєш. – Іди швиденько лягай, добре вкрийся, а я одразу прийду.