Іван Петрович був чоловік і, хоч невиразно, але відчував, яке велике показове значення має оцінка від жінки чоловічих здібностів.

Все-ж таки це не завадило йому принести своє сонце додому. Лягаючи спати, по вечері, він радісно вирішив, що спати не буде, і в ту-ж мить заснув.

Надалі Іванові Петровичу вже не довелось зазнати таких радісних хвилин. Дальша історія першої любови його — це історія страждань, важких, гострих, тупих, бурхливих, німих, як відчай, але завжди болісних і завжди самітних.

Лише одного разу Іван Петрович — і то ледве-ледве — підвів завісу своєї потайливости й появив иншому свої болі. Цей инший був Серьожка. Іван Петрович обрав його, бо саме до нього він так болісно ревнував Льолю. Серьожка тішився її наявними симпатіями, до яких з височини свого п'ятнадцятирічного віку він ставився хоч із призирством, але вибачливо, бо потай йому ці симпатії лестили, як лестить кожному чоловікові викликане ним почуття будь-якої жінки.

Саме Серьожку обрав Іван Петрович, бо Серьожку любила його кохана жінка, і це підносило Серьожку на недосяжну височінь. Ревнощів, саме ревнощів, коли взяти на увагу все те, що сказали про це ті-ж таки поети й белетристи-прозаїки, в Івана Петровича, власне, не було. Я вважаю, що до складу ревнощів обов'язково входить заздрість до того, хто володіє жаданим скарбом, а в Івана Петровича здібності заздрити були майже атрофовані. Те, чому я дав ім'я ревнощів, був просто гострий біль, що його Іван Петрович почував лише тоді, коли бачив їх поруч, коли мав змогу порівнювати симпатії Льолі до Серьожки з її байдужістю до себе. Крім того, він болів душею за неї, бачучи неподіленість її почуття і вважаючи, що Серьожка, безумовно, її симпатії аж ніяк не варт. Проте, саме тому, якось увечері, повернувшися з садка, де вони були всі разом, Іван Петрович зважився сказати, що любить Льолю.

Серьожка поставився до цього дуже просто й тверезо. По-перше, вона не жінка, а дівчинка — 12 років, — так що все це страшенні дурниці. Він, Серьожка, ось уже цілий рік знає, що таке жінка, бо його просвітила й просвічує досі їхня покоївка Ганька. Так Серьожка віддячив одвертістю за одвертість... Потім він почав докладно з великим задоволенням юнака, що вперше оповідає про свою першу жінку, розкривати Іванові Петровичу таємниці «справжньої» любови.

Серьожка не був скупий на подробиці. Іван Петрович сидів мовчки й слухав. Він, звичайно, знав Ганьку — товсту, злегка вкриту ряботинням, кирпату й дуже кокетливу дівку. Якось здибавши його в дворі, Ганька погладила йому волосся й пригорнула його голову собі до пишних грудей, і тоді Іван Петрович почув дух її пахвів, що видався йому огидний.

Чи тому, що Ганька була така далека від жіночого ідеалу Івана Петровича, чи тому, що він, — не усвідомлюючи, чому саме, — Серьожчині детальні описи любовних таємниць сприймав, як щось дуже образливе для Льолі, якої образ весь час стояв йому перед очима, — так чи так, але голос стати, що був прокинувся в Івана Петровича так могутньо під час його пригоди з маленькою Ніною, зовсім не коханою, — цей голос зараз мовчав.

Іван Петрович весь час переживав образливо-гидливе почуття, відворотне майже до відчуття фізичного.

Терпляче, затиснувши зуби й насупивши брови, сидів він і слухав. Та коли Серьожка закінчив свою розмову, запропонувавши йому в дружній щирості «спробувати» з Ганькою, Іван Петрович підвівся, промимрив щось незрозуміле й утік додому.

Коли другого дня Серьожка покликав його до садка, де мала бути й Льоля, Іван Петрович відмовився. Бачити поруч Льолю й Серьожку після того, що чув він учора, — це було не в його силі. Досить було, що його уява невпинно малювала йому цю картину. Сил і на це не вистачало, і Іван Петрович заховався до повітки, де рубали дрова, забився в пилину між двома стосами, ліг ничма на землю, вкриту вогкуватими трісками й шматками кори, що пахли солодкуватим гниллям, і заплакав. Плакав він довго потім, не витираючи сліз, звівся навколюшки й спробував молитись, — тоді він був ще дуже релігійний. І молитва його була болісна, щира, незграбна. Іван Петрович врешті сам не знав, про що він молиться, — та чи й була б рація в цьому знанні?..

Після цього Іван Петрович зустрічався з Льолею декілька разів лише на короткий час. І тоді нестримно мучився й соромився. Серьожчину відвертість він сприйняв, мов якусь брудну стіну, що назавжди повстала між ним та Льолею, і те, що він все це знає, а вона ні, — примушувало його горіти з сорому, — немов це сам він збудував цей огидний мур...

Болісна й тяжка була перша любов Івана Петровича. Болісна всяка любов, бо нема й не може бути в ній неотруєної радости східнього сонця. Поети й белетристи-прозаїки, коли дорівнюють зародження любови до прекрасного ранку, — брешуть. Навіть найсвітліша й найрадісніша, найчистіша й найпрозоріша лобов — перше юне почуття — воно прозоре кристалевою чистотою вечірнього, а не вранішнього неба. В-осени, на заході буває инколи небо, прозоре до дзвінкости, блідо-зеленаве, холоднувате, злегка лише прикрашене смужками полум'я — небо, що вмирає спокійно й побожно.

Такою завжди здавалась любов Іванові Петровичу. Любовний порив — це порив у майбутнє, а майбутнє, — це не ми. Людина обмежена в часі, і життя її — в її сучасному. Майбутнього в неї нема. В майбутньому в неї смерть. Любов — це міст у майбутнє, але пройти цим мостом не судилося нікому. Любовний порив, створивши майбутнє, неминуче вмирає. Смерть завжди є в коханні, бо вона є закінчення його, бо кохання її виправдує, робить її прекрасною, як прозоре до дзвінкости небо, що в-осени спокійно вмирає на заході...

Іван Петрович ще довго не міг повернутися до своєї минулої, хай сірої, але спокійної самітности. Самітність його довго ще була важка та болісна, і коли добродійний час та його щасливий вік знову оповили спокоєм його душу, його самітність стала ще похмуріша, — ніж була до цієї пригоди.

Іван Петрович виїхав на канікули, захопився новою пристрастю до аеропланів, пережив страшну ніч, коли Оксеня Опанасовна збиралася вбити його батька, — і спогади про Льолю ставали де-далі спокійніші...

На початку осени він побачив її здаля на вулиці, пригадав, що її батько викладає математику, і це примусило його подумати про завтрішню лекцію аритметики...

Перше кохання Івана Петровича закінчилось.

Текст Леоніда Гавриловича Скрипника «Перше кохання Івана Петровича» представлений тут за публікацією у київському часописі «Життя й революція» № 10, 1928 р. Збережено правопис тієї публікації, котрий дещо відрізняється від сучасного.

Цей текст є фрагментом незакінченого роману «Епізоди з життя чудної людини». Передчасна смерть автора 23 лютого 1929 року від туберкульозу у віці 36 років не дала йому змоги завершити цю працю. У вищевказаному журналі «Перше кохання Івана Петровича» було надруковано з підзаголовком «З роману «Епізоди з життя чудної людини»». Того ж 1928 року у харківському журналі «Червоний шлях» № 11 було опубліковано інший фрагмент роману, під заголовком «Іван Петрович і Феліс».