У зв’язку з цим перед українцями в Москві розкривалося широке поле для діяльності: «Вони йдуть на службу до московської аристократії, організовують школи, слов’яно-греко-латинську академію в Москві, книгодрукування, відіграють значну роль у поширенні православ’я» [157]. Процес «перетікання інтелекту» різко посилився після втрати Україною своєї державності, заборони книгодрукування українською мовою і т.п.: «на нові терени Москва принесла знищення місцевих традицій і суспільних звичаїв, зруйнування політичних структур і питомого законодавства; повсюди винищила місцеву політичну еліту, повсюди утвердила централізм і русифікацію. В добу Руїни була фізично винищена еліта Хмельницького і Виговського; після Полтави (1709) терор Петра І вимордував нову генерацію; в Гетьманщині сформувалась нова провідна державотворча верства — «козацька шляхта» з аристократичним прошарком «знатного війська». Її безкровними засобами (терором у шовкових рукавичках) ліквідувала Катерина. Але її губернатор у гетьманській державі стосував і кривавий терор» [158].
Внаслідок цього всього українська каста брахманів заповнює «екологічну нішу» і здобуває значний вплив у Московії, тому психоінформаційна структура українського і російського етносоціальних організмів набуває такого вигляду:
Український етнос виявився обезголовленим (без власної еліти — каст брахманів і кшатріїв) і почав існувати у спрощеній формі, яку ми називаємо словом «народ» («етнос»): «Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утрата власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою ієрархічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови» [159].
Оскільки московський етнос інкорпорував із-зовні відсутню у себе касту брахманів, він перейшов у нову форму існування, яку ми називаємо нацією. Але каста брахманів знаходилась у несприятливих інтертипних стосунках з «місцевими» кастами: вона їм несла незрозумілу ідеологію, пропонувала принципово іншу систему цінностей: «… разом з освітою, наукою, культурою ця еліта несла в Росію й дух свободи, дух християнської козацької республіки, несумісний з деспотією східного типу, якою на той час була Росія. Допуск цієї еліти до керівництва державою привів би до обмеження самодержавства, введення верховенства не самодержця, а закону. Крім того, новостворювана імперія стала б не російською, а українською по суті, як би вона не називалася» [160]. Оскільки вихідці з України вільно володіли грецькою, латинською, німецькою, французькою, польською, італійською, турецькою мовами, то вони працювали в різних установах, в усіх закордонних посольствах — у Лондоні, Парижі, Пекіні, Лейпцигу, Варшаві. За словами А.Архангельського, «кияни, незважаючи на упередження супроти них в Москві, з другої половини XVІІ сторіччя були господарями становища в московській Русі. Найкращі, найвидатніші її діячі» [161].
Отже, силовій експансії з боку Росії Україна протиставила культурну експансію — це давало їй шанс трансформувати (реорганізувати) російський етнос за своїми образом і подобою, отримати внутрішню, зовні невидиму, але справжню перемогу.
І ось тут спрацював інстинкт самозбереження російського етносоціального організму — і він докладає зусиль, щоб обмежити доступ української еліти до влади, але при цьому використовувати її інтелектуальний потенціал у своїх інтересах. В результаті психоінформаційні структури українського і російського етносів набули сучасного вигляду:
Українська каста брахманів, опинившись у неприродному для себе місці соціальної ієрархії («дух» опинився під диктатом «матерії») набула форми явища, яке прийнято називати російською інтелігенцією: «відбулось народження російської інтелігенції — опонента державної влади, яку вона хотіла змінити, але не мала при цьому підтримки народу, що сприйняв її як іноземну. …В Росії етнічні корені інтелектуальної еліти відрізняються від етнічних коренів як аристократії, так і широких народних мас… Інтелектуальна еліта відрізняється походженням і психологією від решти суспільства й зветься спеціально придуманим для неї терміном — інтелігенція». В.Гейченко робить висновок, що при виникненні України і Росії як незалежних держав «феномен російської інтелігенції приречений на зникнення і заміну його на звичайну інтелектуальну еліту» [162].
Таким чином, саме значний вплив українських каст брахманів (інтелігенції), пізніше — й кшатріїв (українського лицарства — козацтва) уможливив утворення російської інтелігенції (в т.ч. інтелігентної частини російського дворянства) і російського «благородного офіцерства» (соціотип колективної психіки — логіко-сенсорний екстраверт) з його кодексом честі та культом військової доблесті.
5.5.3. Російський «Срібний вік»
З кінця XІX-го століття все виразніше проявлялися риси «Срібного віку» — 1-ї фази розвитку: вільнодумство, нігілізм, поширення марксизму (марксизм — вчення 1-ї квадри, соціотип К.Маркса — інтуїтивно-логічний екстраверт, псевдонім — «Дон Кіхот»). Не випадково яскраву плеяду російських філософів — Бердяєва, Франка, Соловйова, Ільїна, Федотова та інших — прийнято називати мислителями «срібного віку російської культури». Система цінностей, яку вони несли, була конфліктною до традиційної російської системи цінностей, отже мала руйнуючий вплив на російську націю та державу. Певною мірою повторювалася загрозлива для Москви ситуація, яка вперше виникла після поглинання України Росією і включення до російського етносоціального організму української касти брахманів (яка почала духовно реорганізувати Росію на український лад). Але в даний час загроза посилювалася ще й тим, що під формотворчим впливом брахманів почалося переродження російської касти кшатріїв. Воно полягало в безпрецедентному для російської історії явищі — народженні російського лицарства, т.з. благородного офіцерства з його культом військової доблесті та власної гідності, а також кодексом честі, цінність якої перевищувала цінність власного життя (порушення кодексу честі нерідко закінчувалося дуеллю або самогубством як радикальним способом змити ганьбу — щось на зразок японського харакірі). Адже, як писав Микола Бердяєв, «очень характерно, что в русской истории не было рыцарства, этого мужественного начала. С этим связано недостаточное развитие личного начала в русской жизни. …Рыцарство кует чувство личного достоинства и чести, создает закал личности. Этого личного начала не создавала русская история» [163]. Певною мірою це пояснюється тим, що логіко-сенсорний екстраверт і інтуїтивно-етичний інтроверт (соціотип російської етнопсихіки) є конфліктними типами. Тому в Московії, на відміну від України, просто не було середовища, сприятливого для виникнення цієї — лицарської за духом — структури.
Переродження російського офіцерства стало можливим також завдяки прямому вливанню української касти кшатріїв, яка після знищення української державності була частково знищена, частково залучена до служби російській імперії. Як відомо, козацька старшина увійшла до складу російського дворянства, а козаки становили основу російських гусарських полків — елітарного роду військ російської армії (наприклад, на Слобідській Україні «замість п’ятьох козачих полків установлено п’ять гусарських полків із охотників» [164]). Однією з причин такого широкого застосування козацтва було те, що «регулярна кавалерія завжди залишалась слабким місцем російської армії. П.А.Румянцев радив набирати її з малоросів, а не великоросів, що не мали навиків верхової їзди. До середини XVІІІ ст. росіяни вважались взагалі непридатними до гусарської служби» [165].
5.5.4. Більшовицький період
Російську більшовицьку революцію можна вважати своєрідною «революцією кшатріїв» — реакцією російської нації на «другу українську експансію». З погляду соціоніки, жовтневий переворот 1917 року являв собою процес дуальної взаємодії російського народу (соціотип — «Єсєнін») з більшовицьким організуючим ферментом, на чолі якого стояв Ленін — друга квадра, соціотип сенсорно-логічний екстраверт, псевдонім «Македонський» (дуал для «Єсєніна»).