Як бачите, я казав правду. Я завжди кажу правду. Я навмисне звернув вашу увагу на цього чинушу, на оцю «приказну строку», душа якого давно вкрилася цвіллю й затягнулася павутинням, як і плоди творчости цілих поколінь його предків, що лежать мирно (плоди, звичайно) на полицях повітових, губернських і навіть столичних архівів. І в цю душу, запорошену й заткану павутинням, мистецтво діви вривається, як яскравий промінь, як свіжий вітер, насичений ароматами полів Аркадії щасливої, де безперечно повинна мешкати чиста пастушка в підв’язках.

Тут же молодець із «краснорядців». Типовий мужчина, лютий і бравий гармоніста, гроза жіночих сердець на весь квартал. Його увага почасти на сцені, почасти – праворуч.

Маєте примітивніший екземпляр. Дівине перегострене мистецтво приймається ним у спрощеному вигляді, так би мовити – в популяризованому. Зважаючи на те, що праворуч од нього, як ви зараз побачите, теж міститься джерело впливу, не менш популярне та спрощене: то цей розподіл уваги не позбавляє справедливости мого твердження.

Праворуч від прикажчика дівчина років 17-ти. В хустинці. Дівчині явно ніяково, – нема куди подіти ні рук, ні очей.

Мистецтво іноді впливає отаким чином, примушуючи ніяковіти примітивні й неспокушені натури…

Юнак років 16-ти. Вигляд дуже непевний, – не інакше, як гімназист, який тижнів зо два складав п’ятачки від сніданків і сьогодні потайки переодягся у товариша в цивільне. Обличчя з нездоровими кільцями попід мутними очима безперечно свідчить про глибоку підлеглість милого юнака загальновідомому гріхові молодости. Юнак жалібно, всією істотою, дивиться на сцену.

Жадне слово, що злітає з дівиних уст, не проходить безслідно, – все зберігається, все складається в його юній душі, як дорогоцінні перлини в скриньці красуні, як перлини мудрости в розумі прозеліту науки… Юнак жадібно проковтує все, що відбувається на сцені, жадає, горзається, соромиться… Його душа так само молода, як і душа дівчини в хустинці. Вона так само чиста, хоч деяке знайомство із життям уже має – платонічне, принципове. У нього лише міцніша жадібність до життя, до виявлення себе самого ззовні, та до знання. Як і в його праотців – Адама та Еви – в нього змагання «стати, як бог»… – І величезна міць прекрасного мистецтва безсумнівно допоможе йому. Я, автор, що створив його не тільки «по образу й подобію» свойому (бо я ж не бог), але й по вашому, мій любий читачу, я ручуся, що після пісеньок божественної діви, повних натяків на таку чудову розкіш найпотайніших чар і насолод, – ця довічна жадоба божеського знання перейде в стадію здійснення. Юнак, починаючи з завтрього, знову буде економити п’ятаки на сніданках і – через двадцять днів, пізно ввечері велика тайна відкриється йому…

В льожі

За оксамитовим бар’єром сидять мужчина з дамою. Камінна манишка, чавунної тривалости комірець, – це в нього. Напудрені плечі, що сяють снігом та виблискують мінливим блиском теплої перлини, – це в неї.

Поперше – даму й мужчину видно з партеру та інших льож. Подруге – люди вони цілком comme il faut, пристойні, культурні. Але в швидких поглядах мужчини на даму та в затаєному блискові її чудових очей, – які не є панцероподібні – явні ознаки їх доброго виховання, можна побачити, що творчість діви знайшла широкий шлях до їхніх підготованих сердець.

В тій самій льожі, далі в глибину, у темряві, – ще одна парочка. Дамі років з п’ятнадцять тому було точнісінько тридцять. Зараз їй – років із тридцять п’ять. Він – юний хлищ, затягнений у вузенький фрак. Кінці комірця глибоко врізалися в трухляві щоки. І чоло, і підборіддя – назад. Деґенерат.

Давно відомо, що жерці мистецтва дуже часто притягають до себе особисто ті симпатії, які вони своїм служінням створюють у серцях людей відносно самого мистецтва, що його вони, так би сказати, обслуговують… Ви знаєте, як часто іронізують над успіхом артисток у мужчин або артистів у жінок. Іронізування це є лише прикрий доказ занепаду моралі. Хоч би й у данім разі: юнак є безсумнівно щирий аматор мистецтва. Мистецтво є річ не матеріяльна й тому недоторкана. Потяг до його, як і всякий потяг, прагне до тісного контакту, до цілком реального відчуття укоханого предмету. Отже, чудовий провідник укоханого мистецтва – божественна діва – володіє аж надто сутоматеріяльними контактними ресурсами. Тому й робиться прекрасним «фокусом», точкою збігу й конкретизації рухів серця благородного юнака. – Тим більш, що поруч – контраст. Юнакова дама (очевидно, й його господарка) – суха, як тараня.

В партері

Вилискує, сяє купецька окладиста фізіономія. Купець – людина експансивна й сердечна. Щохвилини звертається до своєї половини, шукаючи «співпереживань».

«Супружниця», як ніжна медуза, як холодець із телячих ніжок, розпливлася в лагідному кріслі. Совісний товстий шовк її сукні та міцні ручки крісла забезпечують її та сусідів від дальшого розлиття.

Увага до виразів їх облич. У нього– захоплення: «Їдять тя мухи з комарями». Почуття, що відбиваються на милому обличчі дружини, звичайно, ніжніші й більш жіночі: наче п’ятки лоскочуть. – Ото ж у тому й чудесність мистецтва, що до кожного серця воно вибирає окремий шлях, що в кожній людині влада його виявляється різно, а саме – індивідуально!

В першім ряді виблискує лисий череп превосходительної руїни. У руїни настрій чудовий. Руїна доброзичлива й слинява. Губи висять.

В першім ряді виблискує лисий череп ще одної превосходительної руїни. У руїни настрій паскудний. Руїна жовчна й мізантропічна. Губи провалилися в рот.

Здається, я сказав неправду. Два хороших дідки, однакового соціяльного походження й положення, чинів і орденів, – і раптом от така одміна а реакціях. – Але згадайте, що я сказав: індивідуально! Доброзичливий дідок ввесь у минулому. Після сорокового року життя він звернув на той чудовий шлях – назад до дитинства, який справедлива доля заздалегідь забезпечує кожному, хто «з молоду був молодим»… Його ж товариш, на жаль, і досі не згоджується з мудрістю долі. Давно позбавлений усіх можливостей жувати й перетравлювати, хоч будь-як, солодощі життя, – він уперто намагається цього… Неприємно, звичайно.

Але годі блукати по театру. Вернімося до наших основних героїв – старого подружжя – 35 і 27 років…

Чоловік і дружина. Культурно стримані. Сидять один до одного помітно ближче. Рука мужчини зникла десь у зборках сукні женщини.

Ви бачите їхні очі. Культурно стримане враження, цілком, однак, наявне. В їх поглядах – порозуміння, спогади і навіть – обіцянки. – Мене обходить, що їх потягла один до одного та технічна умова, за якою вона для нього в цей момент є єдина можлива жінка, а він для неї – єдиний приступний мужчина. Ви побачите далі, що для мого роману це жадного значення не має.

Повний екран рук. Жваві оплески.

Діва виразно вклоняється на всі боки.

О, божественна! Як не зацікавитися нам – із ким ти вечерятимеш? Кого щасливого ще більш ощасливиш в солодкому тет-а-теті підфарбленими блискавками своїх божественних очей? Кому принесеш у щирий дарунок своє надмірно ароматне тіло?.. Я пробую перебирати кандидатів… Юнак з ґальорки? – Ні… Себто, якби він випадково потрапив до тебе, то ти, звичайно, оцінила б його майже незайману свіжість… Другий юнак із льожі – собі не належить. Йому – все наше співчуття: мадам подібна до тараньки – натура дуже чула до мистецтва… Молодець з ґальорки, чиновник, купець, крахмальний добродій у льожі… – не те! Вони всі не будуть самотні. Навіть чинуша забуде на сьогодні гемороїд. А молодець – той безперечно зірве квітку першого кохання… Що є на світі ніжнішого, чудеснішого й ароматнішого, як перше дівоче соромливе кохання?.. Дідки… Один із них, той самий, що «змолоду був молодим», він на кінець спектаклю, зовсім – як дитинка, заснув… Божественна! – таким чином твої чари – другому дідкові… Добре, що режисер мало цікавивсь кінцем твого вечора.

Подружжя знову на візникові. Сидять, щільно притулившися одно до одного.

Дивіться но, яка жива його рука, що обіймає її талію! Яка жива й напружена ця звикла талія!..