Так і сиділа одна, а діти мостилися парами й базікали. Потім зайшла Клер. Я ще ніколи не бачила такої краси. Довге і, попри шкільні правила, незаплетене волосся, що світилося, як у рекламі шампуню «Тімотей». Вона оглянула класну кімнату, дітей. Дехто навіть постукував по стільцю — пропонував сідати поряд.

А Клер обрала мене.

Не знаю, чи відомо вам, як це — бути обраним такими, як Клер. Це ніби яскравий прожектор обрав саме тебе і осяяв своїм теплом. Це лестить, уся увага публіки твоя. Усі дивляться на тебе й обсмоктують, чому обрали цю персону?

Клер сіла поруч, а я відчула, що з пересічної дівчинки перетворююся на особистість. Я та, з ким захочуть говорити, захочуть дружити.

Вона усміхнулася, я відповіла тим самим.

— Привіт, мене звати Клер Кавендіх. У мене таке довге волосся, що я навіть можу на ньому сидіти. Я буду Дівою Марією в шкільній виставі.

— Я, — намагалася відповісти. — Я Л-лі.

«Я — Леонора», — ось що я силувалася відповісти. Проте Клер лише усміхнулася.

— Привіт, Лі.

— Клер Кавендіх, — почувся голос учителя. Вона стукала ганчіркою по дошці, щоб привернути нашу увагу. — Чому в тебе незаплетене волосся?

— У мене болить голова, — відповіла Клер, її янгольське, залите сонцем обличчя світилося. — Так мама казала. У мене є довідка від лікаря.

От і все.

Невже в неї могла бути така довідка? Чи міг нормальний лікар дати папірчину, в якій дозволено п’ятирічній дитині не заплітати волосся?

Але все це не мало значення. Якщо Клер Кавендіх так сказала, отже, так воно й було. Вона таки стала Дівою Марією в шкільній виставі, а я стала Лі. Мишка-заїка Лі. Її найкраща подруга.

Я ніколи не забуду того, що Клер зробила того першого дня. Вона ж могла обрати будь-кого. З її козирями й популярністю могла сісти поруч із будь-яким дівчам у кліпсах «Барбі» та черевиках «Леллі Келлі».

Проте вона обрала дівчинку, котра сиділа собі тихенько, тим самим змінивши її.

Як найкраща подружка Клер я автоматично перетворювалася на учасницю будь-якої гри, більше не доводилося підглядати за її перебігом із протилежного боку майданчика, чекаючи на запрошення. Мене запрошували на святкування днів народження, бо Клер хотіла моєї присутності. А після візиту Клер до моєї оселі та схвалення гойдалки й лялькового будиночка, інші дівчата й собі почали приймати мої невпевнені запрошення.

П’ятирічні діти можуть бути неймовірно жорстокими. Вони говорять речі, котрі дорослі ніколи б не озвучили. Страхітливі зауваження щодо зовнішності, сім'ї, твоїх балачок, запаху, одягу. Якби таке сказали на роботі, відразу звільнили б за жорстоке ставлення до колеги, а в школі то найпростіша й найприродніша річ. У кожному класі є свій цап-відбувайло, дитина, з якою всі відмовляються сидіти за партою, що винна в усьому, а до командних ігор її обирають останньою. І, звісно, кожний клас має свою зірку. Якби довелося обирати, то в нашому класі нею стала б Клер. Без її дружби я б легко перетворилася на приблудну вівцю, котра до останнього дзвоника так і просиділа б сама. Десь глибоко в душі те маленьке п’ятирічне створіння, яке живе під дорослою личиною, буде завжди вдячним їй за це.

Зрозумійте мене правильно, бути подружкою Клер — справа не з легких. Прожектор любові та тепла будь-якої миті міг вимкнутися ще швидше, ніж запалав. І тоді відразу замість захисту на тебе звалиться купа глуму та кепкувань.

А скільки було днів, сповнених сліз та розпачу через слова чи вчинки Клер. Проте вона була веселою та щедрою, її дружба нагадувала кисневу трубку, без якої мені не було життя. Тому я вибачала, врешті-решт, вибачала.

Водночас мама тієї дружби не схвалювала. Справжньої причини мені так і не вдалося дізнатися. Сенсу це не мало. Певною мірою Клер нагадувала ту доньку, яку моя мати завжди хотіла б виліпити з мене — чарівна, красномовна, популярна, без заскоків із наукою. Коли настав час середньої школи, мама постійно торочила, що я навчатимуся далі в спеціалізованій школі, а от Клер — ні. Проте вона таки там навчалася. Так, Клер ніколи не була зубрилом, проте в її здібностях ніхто не сумнівався, і на іспитах вона те довела.

Тож мама пішла до вчителя і попросила перевести мене до іншого класу. Так я познайомилася з цілковитою протилежністю — цікавою шпичкою Ніною з худорлявими засмаглими ніжками та темними очима. Ніна — висока, я — маленька, вона могла пробігти 800 метрів за дві з половиною хвилини, а ще була чудернацькою й нікого не боялася.

У її компанії було небезпечно. Гострий язик не розрізняв друга та дурня. Перетворитися на мішень для її дотепності міг будь-хто. Але вона мені подобалася. З нею я почувалася набагато спокійніше, ніж із Клер.

Це кардинально не змінювало ситуації. Після уроків Клер не залишала мене в спокої. Ми обідали, тринькали гроші на диски, які подобалися Клер, на блискітливі лаки для нігтів, заборонені в школі. Навіть разом прогулювали заняття. Якось нас спіймали за тим, було нам аж п’ятнадцять. Розлючене й сердите обличчя пана Бенінгтона з кафедри географії. Погрози виключити, розповісти батькам, посмертне відпрацювання після уроків…

Клер лише поглянула на нього своїми блакитними очима, сповненими правди.

— Вибачте, пане Бенінгтоне. У дідуся Лі день народження. Ну, в того, що жив з ними… — вона зупинилася й уважно поглянула на нього, даючи йому час переварити сказане. — Лі засмутилася й просто не змогла всидіти на заняттях. Вибачте, якщо ми вчинили неправильно.

Хвилину я намагалася зібрати докупи думки. Це справді був дідів день народження? Минув рік з його смерті. Невже я забула?

Потім я повернулася на землю, зі мною повернулася й злість. Ні, ну звісно ж, не був. Його день народження в травні, а зараз лише березень.

Пан Бенінгтон стояв із насупленими бровами й жував вуса. Потім поклав руку на моє плече.

— Гаразд, якщо так… Проте просто заплющити очі не можу, а що, коли пожежа? Ви не подумали, що вас могли розшукувати, ризикувати життям? Більше так не робіть. Лише за таких умов нікому нічого не скажу. Цього єдиного разу.

— Ще раз перепрошуємо, — Клер покірно та винувато опустила голову. — Я лише намагалася бути подругою. Лі складно, розумієте?

Пан Бенінгтон кашлянув, кивнув, повернувся й попрямував далі.

Я так розлютилася, що навіть не спромоглася промовити й слова дорогою додому. Як вона могла? Як вона могла?

Біля шкільних воріт Клер поклала руку на моє плече.

— Лі, слухай, сподіваюся, все гаразд? Нічого іншого на думку не спало. Знаєш що? Це ж я тебе змусила прогуляти, тому подумала, що сама тебе рятуватиму.

На моєму обличчі не відобразилося жодних емоцій. Я уявила мамину реакцію, якби мне вигнали, а Клер нас врятувала. Я подумала про травень, як пережити справжній день народження й не виказати себе.

— Дякую, — голос звучав неприродно грубо, без заїкань. Геть не схоже на мене.

У відповідь Клер усміхнулася. На мене полилися промені її тепла.

— Будь ласка.

Я розтанула, переступивши через себе, усміхнулася їй у відповідь.

Зрештою, Клер лише намагалася бути хорошою подругою.

— Ні.

— Фло.

— Ти нікуди не їдеш.

Якусь мить Мелані стояла посеред кухні, ніби намагалася знайти відповідь. Урешті-решт, вона просто розсміялася.

— Не повіриш, проте я таки їду, — перекинула сумку через плече й спробувала прошмигнути повз Фло до дверей.

— Ні, — мало не на межі істерики зарепетувала Фло. — Я не дозволю тобі все зруйнувати!

— Фло, годі з мене цирку, — Мелані кинула сумку. — Мені пречудово відомо, як це для тебе важливо. Але поглянь на себе! Клер по цимбалах, є я тут чи ні. Я розумію, що ти намалювала собі якусь картинку, проте не можеш змушувати людей бути її складовою. Отямся, Фло!

— Ти… — Фло тицьнула пальцем у Мелані. — Ти — нікудишня подруга. Ти нікудишня людина.

— Я не нікудишня подруга, — відповідала втомлено Мелані. — Я мати. Моє життя не обертається навколо Клер, дідько б її забрав, Кавендіх. А тепер прошу тебе, дай мені дорогу.