Повідомлення висіло декілька днів, перш ніж я його побачила. Фло, хоч ким би вона була, надіслала його на мою адресу, де воно мало не потонуло у тонні спаму.

— Клер? Та не знаю я ніяких Клер, окрім…

Але це не може бути вона. Ми не бачилися близько десяти років.

На якусь там мить мій палець завмер над кнопкою «видалити». Потім таки клікнула і відкрила лист.

Сиділа, гризучи нігті, мружилася в екран і намагалася скласти те докупи.

У копії стояло з десяток людей, з-поміж них було лише одне відоме мені ім’я: Ніна да Соуза.

О, здається, є. Це Клер Кавендіх. Це могла бути лише вона. Мені було відомо, точніше, здавалося, що пам’ятаю. Вона вчилася в Даремі, а може, у Ньюкаслі? З Нортумберлендом сходиться.

Але чому? Чому Клер Кавендіх запросила мене на цю вечірку?

Можливо, це помилка? Чи ця Фло залізла до її скриньки і надіслала листа всім, кого вдалося знайти?

Проте лише дванадцять осіб… Тож мою адресу не могли включити помилково. Еге ж бо?

Так і сиділа, втупившись в екран, наче пікселі могли відповісти на запитання, що шаленіли в голові. Потім швиденько, поки ще не встигла про це пожалкувати, почала друкувати листа.

А далі я чекала на відповідь.

Сіла за роботу — я вже й так проштрафилась із чорновим варіантом нової книжки, проте повідомлення від Флоренс не давало спокою. Час від часу перевіряла пошту, проте прапорець «непрочитане» так і висів, ніби мовчазний докір.

Декілька днів по тому за сніданком я лінькувато проглядала Твіттер на телефоні, аж раптом замиготіло «Нове повідомлення».

Воно було від Ніни.

Відсьорбнула кави.

Пила каву, вдивляючись в екран. Палець завис над «відповісти». Я сподівалася, що Ніна хоч трохи розжене туман у моїй голові.

Коли те весілля? Чому мене запросили на вечірку, а на весілля — ні? За кого вона виходить заміж?

«Привіт, ти знаєш?..» — саме взялася друкувати, проте потім видалила. От якраз про це не можна було запитувати. Це наче визнати, що я не мала жодного уявлення про перебіг подій.

Мені завжди важко давалося визнання своєї непоінформованості. Страх як не люблю такі ситуації.

Поки милася в душі та одягалася, намагалась якнайглибше заштовхати це запитання у підвал своїх думок, проте, коли знову ввімкнула комп, у поштовій скриньці виявилося два непрочитаних листи.

Перший — жалісливе «ні, дякую» від однієї з подружок Клер, котра відмазувалася днем народження когось із сімейства.

Другий — від Фло. Нині — з прикріпленим повідомленням про прочитання листа.

Я зітхнула. Лист мав би мене потішити — Клер так хоче, щоб я була на тій вечірці, стільки всього зробила, щоб мене знайти. Натомість я відчула лише відразу. До мене чіпляються. Здавалося, хтось нахабно вліз у мою приватність отим повідомленням про прочитання листа. Нагадувало якесь переслідування чи шпигунські штучки. Невже вона не вірить, що я таки відповім, коли буде вільна хвилинка?

Я згорнула повідомлення, знову відкрила документ, над яким працювала. Сиділа над ним, намагаючись приборкати думки про вечірку, однак одне речення Фло приклеїлося до мене, як смола до чобота. Через що так склалося, мені не відомо. Звучало воно якось жалісливо. Ні, подумалося гірко, нічогісінько ти не знаєш. Лізти в моє минуле — зась!

Я присяглася більше туди не повертатися.

Ніна — то інша річ. Вона саме жила в Лондоні, і ми частенько зустрічалися в районі Гекні. Вона була частиною мого життя в Лондоні, так само, як і в Редінгу.

А от Клер — це безумовно минуле, яке я не хотіла би більше ворушити і збираюся лишити десь далеко.

Хоча десь глибоко в душі мене мучив сумнів. Клер була моєю подругою. Моєю найкращою подругою упродовж доволі тривалого часу. Але я втекла… Утекла не озираючись, не лишивши навіть тонкої нитки. І яка ж я тоді подруга?

Підвелася, щось не давало спокою. Нічого ліпшого на думку не спало, аніж зварити горнятко кави. Кавоварка пихкотіла та гуркотіла, я гризла нігті й думала про ті десять років, що минули від нашої останньої зустрічі. Нарешті приготувався напій, прихопила його з собою, сіла за стіл, проте роботу відклала. Відкрила Гугл і ввела: «Клер Кавендіх Фейсбук».

Як виявилося, таких Клер Кавендіх ціла купа. І поки я, здавалося, знайшла свою, кава вже геть вихолола. На аватарці була зображена парочка в костюмах героїв серіалу «Доктор Хто». Червона перука дещо заважала чітко вирізнити особу, проте вираз обличчя і те, як дівчина закинула голову, привернули мою увагу й змусили зупинити пошук серед того нескінченного переліку. Чоловік був одягнений, як Метт Сміт. Розкуйовджене волосся, рогові окуляри, краватка-метелик. Я клікнула на фотографію, щоб збільшити, якийсь час уважно роздивлялася, намагаючись розгледіти риси дівчини, що ховалися за волоссям. Що довше я вдивлялася, то чіткіше розуміла: це Клер. Чоловіка я не знала, жодних сумнівів.

Потім клікнула на «Інформація». З-поміж «Спільні друзі» вигулькнула Ніна да Соуза. Точно — Клер. Статус: «Зустрічається з Вільям Пілігрим». Ім’я змусило мене трохи замислитись. Дивно, проте видавалося знайомим. Але ж єдиним Вільямом, який вчився з нами, був Віл Майлз. Пілігрим. Ні, нікого з прізвищем Пілігрим я не знаю. Я клікнула на фото профілю, проте переді мною з’явилося зображення напівнаповненого келиха пива, невідомого автора.

Повернулася до фото профілю Клер, ще раз уважно придивилася, намагаючись визначити, що ж робити далі. Слова з листа Фло й далі відлунювали в голові: «Вона дуже сподівається — ти приїдеш. Вона так часто згадує тебе».

Щось стукало в моє серце. Якесь дивне почуття провини.

Я пішла не озираючись; невротична, розірвана на шмаття, так довго я намагалася сконцентруватися на тому, як жити далі, продовжувала рухатися вперед, лишаючи минуле далеко позаду. Гнала геть усі думки про егоїстичність свого вчинку, про друзів, яких лишаю. Самозбереження — єдине, що було тоді до снаги.

І ось очі Клер зустрілися з моїми, вони грайливо зиркають на мене з-під рудої перуки. Мені здалося, я читаю у них щось благальне і докірливе.

Накотили спогади. Пригадалося, як їй вдавалося змусити тебе почуватися на всі сто, просто витягнувши з дому.

Її низький мелодійний сміх, цидулки, що пускала класом, почуття гумору з нотками гріховності.

Пригадала, як ночувала, шестилітня, у неї вдома. То було вперше, коли я зосталася в когось на ніч. Я лежала на підлозі і слухала, як вона дихала уві сні. Мені наснився страшний сон, ліжко потонуло піді мною. А Клер, Клер обійняла мене, дала свого ведмедика, а потім полізла до шафи, щоб дістати чисті простирадла й закинути мокрі у прання.