Простягаю цигарку і їй, Клер відмахується.

— Залиш собі, скручу ще одну. Оце так холод. Будеш чай?

— Дякую, — відказую, й досі перебуваючи в дивному стані напівсну. Клер — убивця, але вона нею не може бути. Не здатна думати про те, що робити, тому знаходжу відраду в тих дивних, автоматичних відповідях.

Вона важко зводиться на ноги й шкандибає на кухню. За кілька хвилин клацає чайник, гудуть бульбашки — він закипає.

Що мені слід зробити?

Самокрутка вигоріла, обережно примощую її на журнальний столик. Попільнички нема, але мені все одно.

Заплющую очі, тру руками обличчя, промайнула блискавка. Щось на кшталт проекції під повіками: Джеймс, від світла його кров така ж яскрава, як фарба.

Запах зі сну ще й досі сидить у носі, захриплий голос лунає в голові.

Ледве чутний звук у дверях, я бачу, як Клер плентається з двома величезними горнятками. Ставить їх на столик, я беру горня в руки. Вона сідає на диван, дістає торбинку піґулок з кишені, кидає дві в чай. Руки не слухаються в шерстяних рукавичках.

— Знеболювальні? — запитую, щоб хоч щось сказати. Вона киває.

— Так, мушу ковтати капсулу повністю. Проте я не вмію їх ковтати, — вона хитнулася й здригнулася. — Дідько, гидота. Не впевнена, чи це знеболювальні, чи то молоко скисло.

Роблю й собі ковток. Огидний смак. Чай завжди огидний, але цей навіть огидніший, ніж зазвичай. Кислий та гіркий у поєднанні з цукром, доданим Клер. Нічого, принаймні гарячий.

Мовчки сьорбаємо напій якийсь час, проте я не можу більше німувати.

— Клер, що ти тут робиш? Як ти тут опинилася?

— Приїхала на машині Фло. Вона залишила її батькам, а ті, своєю чергою, лишили ключі в моїй шухлядці, щоб Фло їх забрала. От тільки… вона їх більше не забрала.

Ні. Вона більше не. Тому що…

Клер підводить погляд. Її зіниці над горнятком розширилися в темряві, вони блищать. Вона така вродлива, навіть зараз, загорнута в старе пальто, з порізами та ранами на обличчі, без жодного мазка косметики.

— А щодо того, що я тут роблю, можу спитати про це й тебе. Що ти тут робиш?

— Я приїхала, щоб згадати, — відповідаю.

— Вдалося? — голос лунає так легко, ніби ми сміємося над останньою серією «Друзів».

— Так, — зустрічаюся з її очима в темряві. Тримаю гаряче горня закляклими руками. — Я згадала про гільзу.

— Яку гільзу? — жодної емоції на обличчі, проте щось причаїлося в очах…

— Гільза в твоїй кишені. Я знайшла її в кишені твоєї куртки.

Вона хитає головою, раптово мене накриває страхітлива лють.

— Не грайся зі мною, Клер! Це твоя куртка. Я знаю це. Якби вона не була твоєю, тоді нащо ти повернулася сюди?

— Можливо… — вона опускає очі на горнятко, потім дивиться на мене. — Можливо, щоб захистити тебе від тебе самої.

— Про що це, в дідька, ти?

— Ти ж не пам’ятаєш, що трапилося, еге ж?

— Звідки тобі про це відомо?

— Медсестри, вони багато патякають. Особливо, коли ти спиш, чи їм здається, що ти спиш.

— Ну то й що?

— Ти ж не пам’ятаєш, що трапилося в лісі, правильно? У машині?

— До чого, в біса, ти ведеш?

— Ти схопила кермо, — м’яко веде Клер. — Ти сказала, що не могла жити без Джеймса, мучилася через нього всі ці десять років. Розповідала, що мріяла про нього, що так і не змогла пережити й забути слова його повідомлення. Через тебе машина полетіла хтозна куди з дороги, Лі.

На секунду мене зносить хвилею емоцій. Щоки пашать від потрясіння, ніби вона вдарила мене по обличчю. Мене відпускає, я жадібно хапаю повітря.

Бо це правда. Клер говорить, а в голові блимає жахливий спалах — руки на кермі, Клер відбивається від мене, як від сатани, мої нігті впиваються їй у шкіру.

— Ти впевнена, що твої спогади правдиві? — запитує ніжно Клер. — Я тебе бачила, Лі. Ти тримала руків’я рушниці. Ти цілилася в Джеймса.

Хвилину сиджу мовчки. Нічого не кажу, хапаю повітря, руки вхопилися за горня, ніби це зброя. Потім махаю головою.

— Ні. Ні. Ні. У такому разі, чому ти тут? Чому ти не здаєш мене поліції?

— Звідки знаєш, — промовляє вона тихенько — що я це вже не зробила?

Господи, від страху я слабшаю ще більше. Роблю великий ковток, зуби цокотять об край горнятка. Намагаюся думати, прагну зібрати докупи деталі.

Це неправда. Клер грається з моєю головою. Жодна здорова людина не сидітиме й не питиме чай із жінкою, яка вбила її нареченого й намагалася скинути їхню машину з дороги.

— Гільза, — вперто повторюю. — У твоїй кишені була гільза.

— Гадки не маю, про що ти, — відповідає вона, але голос зривається. — Будь ласка, Лі, я люблю тебе. Мені лячно за тебе. Хоч би що ти зробила…

Не можу зосередитися. Голову розриває, у роті засів огидний присмак. Роблю ще один ковток, щоб позбутися його, але присмак лиш стає ще насиченішим.

Заплющую очі, під повіками знову Джеймс у калюжі крові, він помирає в мене на руках. І оце я бачитиму щоразу, коли заплющуватиму очі, аж до останньої своєї хвилини?

«Повідомлення… — він задихається, — повідомлення, Лео», — у його легенях кров.

Несподівано серед спогадів і плутаних підозр щось мене хапає…

Я знаю, про що говорив Джеймс. Що він намагався сказати…

Опускаю горнятко.

Я знаю, що трапилося. І мені відомо, чому Джеймс мусив загинути.

Боже, яка ж я була дурна! Не можу повірити: оце так дурепа — упродовж десяти років я нічого не помічала. Сиджу й досі шокована, прокручую всі «а якби». Усе могло би бути інакше, якби я зрозуміла, що розіграли перед моїм носом десять років тому.

— Лі? — промовляє Клер, на її обличчі відобразилося занепокоєння. — Лі, з тобою все добре? Ти виглядаєш… У тебе нездоровий вигляд.

— Усе гаразд, — відповідаю грубо.

Десять років. Десять років це кляте повідомлення шматувало моє серце, а я жодного разу цього не помітила.

— Ти впевнена?

— Лі, — звертаюся до Клер. Вона сьорбає чай, вирячившись на мене з-за горнятка, красиві брови зображають спантеличений подив. — Лі, — повторюю, — це твоя проблема, не моя. Вирішуй сама. Більше мені не телефонуй. Дж.

— Що?

— Лі.

— До чого ти, дідько, ведеш?

— Лі. Він ніколи не називав мене Лі. Джеймс ніколи не називав мене Лі.

Хвилину вона дивиться на мене з цілковитим нерозумінням. Згадую знову і знову, якою ж талановитою акторкою вона була. Є.

Актором мав би стати не Джеймс. Цю професію мусила б обрати Клер.

Вона неймовірна.

Клер ставить горня і робить кислу міну.

— Господи, це було так давно, Лі.

Це не визнання власної провини, не зовсім. Проте знаю її досить добре, щоб повірити: то правда. Вона більше не сперечається.

— Десять років. Яке тугодумство, — промовляю гірко. Гірко не лише тому, що моя помилка зруйнувала моє власне життя, а ще й тому, що якби я раніше здогадалася, Джеймс і досі, найімовірніше, був би живий. — Чому ти це зробила, Клер?

Вона простягає мені руку, проте я відхиляю її. Клер заявляє:

— Послухай, я не кажу, що вчинила тоді правильно. Я ж бо була мала й дурна. Але, Лі, я вчинила, як краще. Ви псували одне одному життя. Того вечора я пішла до нього, він наклав у штани — ну який із нього батько. А ти не була готова до материнства. Але я знала, що жоден із вас не має сміливості для прийняття рішення.

— Ні, — мій голос бринить.

— Ви хотіли цього, обоє хотіли.

— Ні, — виривається як схлипування.

— Ти можеш усе це заперечувати, — говорить вона м’яко. — Але це ти пішла, а він тебе відпустив. І для цього знадобилося лише одне повідомлення. Один дзвінок — і правда спливла би. Проте між собою ви не могли вирішити навіть це. Сіль у тому, що він хотів утекти, проте був страшенним боягузом, щоб розірвати стосунки. Я вчинила якнайкраще.

— Ти брешеш, — зрештою кажу їй. Голос хрипить і задихається. — Тобі було однаково, завжди було однаково. Ти лише хотіла Джеймса, а я стояла на твоєму шляху.