Фізичні вправи тут ні до чого — принаймні не суто вони. Якось спробувала бігати в залі по доріжці, проте це геть інше. Сіль у тому, щоб вийти надвір, де немає стін, де є можливість утекти.

— Маю надію, тобі вистачить часу, — мовила Фло, визирнувши у вікно. Сутінки дедалі густішали. — Проте повертайся якнайшвидше. Тут як темніє, то темніє по-справжньому.

— Я миттю, а є доріжка?

— М-м-м-м… Гадаю, найкраще придасться та, що веде вниз. Чекай, ходімо до вітальні, — вона провела мене до центральної кімнати з величезною скляною стіною і вказала на затінену галявину серед лісу. — Бачиш, ось стежка. Вона веде вздовж лісу вниз до головної дороги. Нею рухатися зручніше, там і багнюки менше, ніж на під'їзній дорозі. Просто біжи нею, аж поки не побачиш асфальт, а потім праворуч уздовж головної дороги й до під'їзної. Повертатися лісом у темряві не варто. Стежка не огороджена, тому запросто можна заблукати. — Зачекай, — Фло нишпорила в кухонній шухлядці. Вона тримала щось схоже на набір недбало скручених підв'язок. — Візьми, це — ліхтарик на голову.

Подякувавши, полетіла в кімнату, щоб швиденько перевдягнутися. Ніна лежала на ліжку, розглядаючи стелю під звуки, що линули з айфона.

— Ну й скажений фрукт ця Фло, згодна? — Ніна витягнула навушники й, побачивши мене у кімнаті, кинула це доволі невимушено.

— Це такий медичний термін, лікарю да Соуза?

— Ага. Латинь. Fruitus Lupus — місячний фрукт. Існує в язичників вірування, що коріння божевілля проростає з купання під місячним сяйвом.

Я засміялася, зняла джинси й натягла легінси та спортивну кофтинку.

— Слово lupus латиною означає «вовк». А ти говориш про luna. Де мої кросівки?

— Ну в такому разі вовки перетворювалися на тварюк несповна розуму, коли місяць уповні. До слова про скажених, ти що — збираєшся на прогулянку?

— Так, — я нагнулася й зазирнула під ліжко. Ось і кросівки, хто їх туди пожбурив? Стала навколішки, намагаючись дістати їх рукою. Слова плуталися в постільній білизні. — А що?

— Поміркуймо, — Ніна почала перебирати аргументи. — Надворі темно, ти не знаєш місцевості, внизу їжа та вино, а я вже казала, яка глупа ніч надворі?

— Яка, до дідька, глупа ніч? — я визирнула у вікно, зашнуровуючи кросівки. Справді сутеніло, проте не глупа ніч. Сонце сіло, але небо ще не встигло затягнутися темними барвами, лише на заході з’явилися перлинно-сірі тіні. Круглий білий місяць визирав із-за дерев на сході. — Тим паче місяць уповні, тому однаково буде видно, навіть коли сонце заховається цілком.

— А й справді, міс Леоноро Шоу, я те знаю, бо живу в Лондоні вісім років і за цей час не відходила від вуличних ліхтарів далі, ніж на п’ятдесят метрів.

— Еге ж, — я зав’язала кросівки на ще один вузол і підвелася. — Ніно, не присікуйся, мені конче необхідно вийти, є там той місяць чи ні.

— Ого, що, все так погано?

— Звісно, ні, — проте насправді так воно й було. Не могла пояснити, чому саме. Не могла пояснити Ніні свій стан, коли незнайомці почали длубатися у моєму з Клер минулому там унизу. Наче рана, яка тільки-но почала затягуватися, а її знову взялися ятрити. Якою ж дурістю було сюди приїхати. Зараз я це знала вже напевне. Я тут застрягла, машини не було. Мушу чекати, поки й Ніні закортить поїхати. — Та ні, все гаразд. Просто хочу пройтися. Просто зараз. Побачимося за годинку.

До сходинок мене провів її глузливий смішок:

— Ти можеш побігти… проте не можеш втекти.

Я грюкнула дверима.

У лісі я вдихнула свіже, прохолодне повітря й почала розминатися. Гараж згодився для розминки. Поглянула на лісову гущавину. Відчуття внутрішньої небезпеки, схоже на клаустрофобію, минуло. Це через те, що скляні стіни могли сховати будь-кого, хто намагався зазирнути до будинку. Чи через безликість кімнат, схожих на клітки в зоопарку, приміщення для дослідів чи лікарняну приймальню.

У лісі відчуття, що тебе розглядають, щезло.

Я побігла.

Це було просто. Так, це було просто. Жодних питань, підбурювань, докорів, лише різке солодкаве повітря та глухий звук, що залишали кросівки на килимі із соснових голок. Пройшов невеликий дощик, на відміну від вузьких колійчастих доріжок, вода швидко всоталась у м’якеньку доріжку. Лише декілька калюж, схожих на болотисті клапті, і попереду кілометри чистої пружної доріжки, викладеної з тисяч хвойних голочок.

У моїй сім'ї бігаю лише я, принаймні я не знаю про інших спринтерів. Знаю, що бабуся чимало ходила. Вона розповідала, як ще маленькою дівчинкою, коли сердилася на друзів, малювала крейдою їхні імена на підошві та простувала, поки напис не зітреться. Казала, що коли крейда зникала, тікала й злість.

Я так не чиню. Але в голові прокручую слова, біжу доти, доки їх не заглушують серцебиття та стукіт п’ят.

Сьогодні, хоч ані крихти злості в мені й не було, принаймні більше не було, я чула, як серце стугоніло її ім’я: Клер, Клер, Клер, Клер.

Униз, униз через ліс, під звуки ночі я біжу у світлі вечора, що поволі згасає. У сутінках помічаю кажанів, чую лисів, котрі вилазять із нір. Зовсім поруч зі стежкою зупиняється гордовитий лис, струнка голова видовжується, намагаючись ухопити мій запах, у напівмороку глухий стукіт підошов несе мене далі.

Ось і різкий спуск, він нагадує політ у невизначеність. Довкола темрява, проте мені не страшно. Тут дерева — не безмовні глядачі за склом, вони дружно запрошують мене завітати до лісу, розступаються переді мною, злегка погойдуються та зітхають уздовж стежки.

Перевірку підйомом витримано, тепер назад уздовж борозен брудної під’їзної дороги. Мені потрібно повертати на дорогу, поки ще не зовсім стемніло і я бачу ями. Тому пришвидшуюсь і підганяю себе. Я не рахую час, не ставлю цілі, я навіть не знаю відстані. Ноги впораються, роблю широкі кроки. Перестрибую через повалену деревину, на мить заплющую очі — от дурість серед такої темряви — і я вже уявляю, як лечу, не торкаючись землі.

Нарешті бачу дорогу, блідо-сіра змія серед згустку тіней. Вибігаю з лісу і чую сову, чітко дотримуюся вказівок Фло: повернути праворуч і далі вздовж асфальту. Пробігла ще декілька хвилин, ревіння мотора. Я зупинилася і притиснулася щонайближче до узбіччя. Аж ніяк не хотілося потрапити під машину, водій якої навіть і не здогадувався зустріти бігуна у цей час.

Авто наближалося, безжалісно розрізаючи тишу, як пилка. Очі осліпли від яскравих фар, які одразу потонули серед ночі. Позаду горіли лише габарити, що нагадували червоні зіниці темряви.

Машина лишила мене майже сліпою, я кліпала, сподіваючись, що очі знову звикнуть до темряви, проте все навколо здавалося набагато чорнішим, ніж декілька хвилин тому. Мені стало страшно, а що, як я втраплю в рівчак чи перечеплюся за гілку. Дістала з кишені ліхтарик Фло й надягнула на голову. Він завеликий і спадає, коли біжу, проте я принаймні бачу шматок асфальту поперед себе, білі смужки яскраво зблискують у його променях.

Ось прогалина, я біля повороту. Сповільнююся і рухаюся уздовж нього. Надзвичайно вдячна за ліхтарик. Біг перетворюється на повільне й обережне балансування між ровами з брудом та ямами, щоби врятувати бідолашні щиколотки. Та попри це, багнюка обліпила кросівки, щокроку я тягла за собою цеглину — по півкілограма болота на підошві. От буде весело те відмивати.

Намагалася пригадати, наскільки це далеко — близько кілометра? Уже навіть шкодувала, що не верталася стежкою через ліс, хай як темно було. Просто десь здалеку золотом виблискували скляні стіни будинку.

Багнюка налипла на ноги так, ніби намагалася втримати мене в темряві. Зціпивши зуби, я примусила втомлені ноги ворушитися швидше.

Пробігла приблизно половину шляху, позаду з головної дороги долинули звуки. Машина. Сповільнюється.

Годинника з собою не було, телефон зостався в будинку. Але не може бути, щоб уже добігала шоста? Я не могла згаяти годину, ні, бути такого не може.