Він відпустив Степанову свитку, витер руки об штани, і несподівано без розмаху, коротко ударив у щелепу.

— Я щас раскажу тєбє твой жизнєнний путь напєрьод. Раскажу у всєх падробностях. Патамушта пад суд ти пайдьош па всєх трьох статьях аднаврємєнна. Ета я уже абєспєчу. І будєш стьортий в лагєрную пиль мєдлєнно і вєрно. С гарантієй. І в послєдній свой час вспомніш майора Бистрякова, катораму ти, сука, хатєл наставить рага…

Наступний важкий удар у скроню примусив Степана похитнутися.

— Обережно, — сказав він глухо. — Я можу впасти.

— Правда? — збиткуючись, здивувався особіст. — Упасть можеш? — І показово повільно замахнувся для удару ногою.

Степан послабив тиск на журавель, а тоді швидко зробив крок назад — щоб ухилитися від удару важким підкутим чоботом знизу у пах. Нога особіста, не трапивши у ціль, завмерла на секунду у повітрі, і тут зі скрипом повернувся звільнений важіль, приведений у рух важкою баддею. Корячись законам фізики та перекосу осі, він смикнувся вгору, підбивши Бистрякова як раз під підняту ногу. Якби особіст був тверезим, можливо, усе закінчилося б простим падінням. Але кількаденне пияцтво обійшлося оперу надто дорого. Він відчайдушно спробував втримати рівновагу, змахнув руками і наступної миті заточився та хлюпнувся сторчма просто у смердючу рідину вигребу. Баддя повільно приводнилася неподалік.

Степан важко сперся на важіль. Він дивився на рідину у вигребі, чекаючи на появу особіста, і готувався навіть прийти на допомогу. Та секунди збігали, хвиля, здійнята тілом майора, розходилася до країв, і раптом у збайдужілій від відчаю Степановій душі зажеврів вогник надії. Хлопець зробив два кроки до ями, продовжуючи уважно вдивлятися у місячну доріжку на поверхні нечистот, яка вигадливо звивалася на дрібних хвильках темної рідини, що поступово згасали. І більш ніщо не турбувало її. Шагута почав рахувати: «один-два-три-чотири…». Після того, як дійшов до ста, підняв голову і прислухався. Навкруги панувала тиша, лише з-поза бараків долітало відлуння буденних табірних звуків — гавкоту собак, перегуку охорони і безладного збору до шахти нічної зміни.

Акуратно випорожнивши баддю, Степан закріпив журавля і, ще раз прискіпливо вивчивши місячну доріжку на спокійній вже поверхні вигребу, попрямував неквапом до лазарету, де на нього, як на хворого, чекав сінник на нарах поруч із кримським татарином Мустафою, колишнім асенізатором, який так щедро поступився йому своєю козирною посадою.

Настуня виросла якось дуже стрімко. Особливо гостро Уляна відчула це, коли при переїзді до нової квартири почала перебирати її речі — старі, що ніяк не наважувалася викинути чи то з ностальгійних міркувань, а чи з ощадливості, вихованої життям у бідній родині. Хоча це смішно — складати речі, з яких дитина давно виросла. Мабуть таки з ностальгії за тією Настунею, яка малювала «майже качку» і називала хлопців «розшибаками». Уляна брала до рук її сукенки та піжамки, нюхала їх, відчуваючи, окрім запаху випраної білизни, щось інше, дуже тонке і тремке.

Звісно, усе це давно вже треба було роздати по сусідах, і зараз холодний голос розуму наказував зробити-таки цю необхідну справу — а дійсно, не тягти ж до нової квартири старий дитячий одяг. Але врешті-решт речі було спаковано і покладено на дно мішка із щойно оновленим теплим доньчиним гардеробом — осінь цього року видалася холодною і примусила заздалегідь підготуватися до зими.

Хіба насправді так уже обов’язково віддавати старі речі? Нова ж квартира має цілих дві кімнати, місця досить. А так, колись під настрій згадається маленька Настуня — вона була страшенно комічною у своїй не дитячій вдумливості.

«Твоя Наська вчить мову не з того боку», — сміялася Катька. Масло вона називала мазлом, бо його треба мазати, екскаватор — «пісковатором», бо риє пісок, а степлер — «зчеплером», бо він зчіпляє папірці. Вона просила «заковпачкувати» фломастер і була певна, що машиною «машинують», автобусом «автобусують», а поїздом «поїздують».

Тепер, разом зі школою, пристрасть до словотворчості отримала додатковий поштовх — нові слова і визначення лилися на малих школяриків наче гірський потік. Їй подобалося читати підручники — з будь-якої сторінки, але у жодному разі не з тієї, що задавали додому. Уляна дивувалася, як дитина може сприймати таку маячню — адже тексти було написано кострубатою науковоподібною мовою, неначе навмисно під Голохвастова. І добре, якби це були старі підручники — ні, новенькі, під 12-річну школу, яку так ретельно впроваджували замість 11-річної. Але не встигли впровадити — опа, і нова влада відмінила 12-річку, а отже й усі підручники. Батьки старших учнів лізли на стінки, бо в них украли рік, батьки молодших лаялися — бо скільки можна? Залишалося незрозумілим, заради чого влаштували весь цей цирк — хтось казав, що це черговий поворот політичного курсу — уніфікація з Росією, інші винуватили в усьому ректорську мафію, яка через 12-річну систему втрачала мільярди доходів.

Уляна тепер часто згадувала бабусю, яка все життя проробила вчителем, а тому будь-які зміни сприймала по-філософськи. Коли Уляна свого часу прохала допомогти з уроками, та одразу запитувала: «Яким методом ви це розв’язуєте? Через запитання? Зрозуміло. Це було у п’ятдесяті».

Добре посміюватися, спостерігаючи за всім з висоти заслуженої пенсії. А з іншого боку, з таким досвідом важко не сміятися з того, що відбувається. «Усе це вже було», — впевнено казала вона на будь-яку новацію. Мабуть, і те, що відбувається зараз, теж колись було. Особливо смішно бабуся розповідала про русифікацію: «Страус — ето птица, живьот в Австралії, опєрєніє сєроватоє… Діти, хто такий страус?» — «Страус — це птиця… живе в Австралії і сере ватою». Викладати російську кинулися усі, бо за це доплачували до зарплатні. Ну, і результат був відповідний. «Старуха в больших рукавіцах Савраску пошла понукать»: «А що таке Савраска?», — не розуміли допитливі українські діти. — «Ну… Савраска… мабуть, онучка її Савраска».

Кажуть, у цьому світі немає нічого нового. Мабуть, люди й помирають тоді, коли остаточно зрозуміють, що нічого нового вже не буде. Втім, у теперішньому Уляниному житті були суцільні новини. Взяти хоча б квартиру, до якої вони переселялися після довгого виснажливого упорядкування та вмеблювання. Чи збори, які з’їдали на диво багато часу, хоч здавалося — чи багато речей можна нажити в однокімнатній квартирі?

Бабуся завжди посміювалася, що у них — циганська родина. Бо кочували з Галичини на Поділля, а потім до таврійського Очакова, у якому поміняли шість чи сім адрес, аж поки знайшлася землянка під знос, яку купили, позичивши у місцевої підпільної лихварки гроші під п’ять відсотків — ощадкаси тоді давали три. Сама Уляна пам’ятала лише два очаківських переїзди, але досвід, здавалося, успадкувала інтуїтивно. Принаймні зараз вона не відчувала жодного емоційного дискомфорту, пов’язаного з нібито розоренням гніздечка, яке обживала багато років. Цікаво, а чи бабусині батьки теж кочували?

Волею долі почавши власне сімейне розслідування, Уляна зі здивуванням зрозуміла, що нічого не знає про свій родовід. Тобто майже нічого. Звідки була бабусина родина? Щось вона розповідала про довоєнний Львів, може звідти? А дід, якого вони розшукують, Святослав Ліщинський, ким він був до арешту? Чому його взяли з документами друга?

Звісно, мама повинна була знати відповіді на ці запитання. Але виявилося, що й вона знає дуже небагато. Хіба що бабусине дівоче прізвище пригадала — Стасюк. Нібито й справді родина її була зі Львова, але десь загубилася під час війни, і це не дивно — тоді важко було не загубитися. Чим вони займалися, ким були — жодної інформації про це не збереглося.

Не набагато більше було відомо й про Ліщинських. Одного разу бабуся прохопилася мамі, що він боявся арешту, бо був сином офіцера УНР. Тому, власне, й документи у приятеля позичив. Родина його була не з галицького краю — буцімто десь зі Сходу, а на Галичину втекли від більшовиків. Сам дід вчився у Львові на архітектора, але не закінчив — завадила війна. Ото і все генеалогічне древо.