— А поляки?

Польських сіл в околиці було небагато.

— А поляки чекають що скоро прилетять «сікорки» і розбомблять москалів.

«Сікорками» на честь Владіслава Сікорскі, прем’єра в еміграції, тут називали міфічні польські літаки, які буцімто стоять у Лондоні, чекаючи на свій час.

— «Сікорки»… — задумливо простягнув Степан. — Коли німці підійшли до Варшави, вони тогди іншої співали. Маршалек Смігли! Герой! Варшаву не здасть. А пан маршалек усі літаки забрав до Бресту, жеби свою дупу прикрити. І месершміти нас, як кошенят беззахисних, ганяли…

— Що, синку, помогли тобі твої ляхи? — жартівливо штовхнув приятеля у плече Святослав.

Обидва розсміялися. Жарт був зрозумілий тільки бережанським гімназистам. А також тим, хто знав, що польський маршал і головнокомандувач Едвард Ридз-Смігли, на якого поляки покладали стільки сподівань, свого часу закінчив Бережанську гімназію, і на честь цього непересічного факту вона навіть носила його ім’я. Звичайно, лише до минулої осені, коли перетворилася на просту і безіменну радянську школу.

— Поляки мают оптимізм. Як Едвард Смігли не поміг, то Владіслав Сікорскі допоможе точно. Най я тільки пригадаю, чим вони си відрізняют.

— А москалі тим часом вивозять їх до Казахстану.

Степан тільки рукою махнув. Після вбивства батька він втратив до поляків будь-які сентименти — якщо б навіть колись і мав їх.

— Але найгірше, що не тільки їх. Павло… пам’ятаєш Павла? Ну, той, комсорг, що ми з ним у Недзюлки були. Він каже, що Цуга заарештували.

— Цуга? — як і всі гімназисти, Шагута добре пам’ятав колоритного Йогана Зугаєвича фон Доліва. — Та кинь. Він же українець.

— Отож. І здається, це — перша ластівка.

— Що ж їм такого Цуг зробив?

Святослав знизав плечима:

— Павло каже — рознарядка. План по арештах. Стільки-то селян. Стільки-то інтелігентів. Поляків. Українців. Як скажуть. А кого саме — то вже тут підбирають.

— Мо’ й подумали, що німець.

— Так з німцями ж тепер дружба. Фройндшафт.

Двері до хати відсунулися і до сіней визирнула, як завжди, сувора на обличчя пані Марта.

– Ідіт вже до хати. Ой і накурили ж! Най вас качка копне! — вона помахала долонею, символічно відганяючи дим, і швиденько причинила двері.

Степан ретельно затоптав недопалки.

— Давай про арешти в хаті говорити не будемо. Потім якось.

— То звісно.

– І про твоїх я сам скажу. Мама не будуть проти, але я краще знаю, як їй сказати.

Ну а за дверима на чоловіків вже чекав щедро накритий стіл. Софійка у кутку годувала маля.

— Беріт бануш, — пригощала міського гостя пані Марта. — В нас зараз молоко не забирают, то ми як там-ті хлопи влітку на полонині — і сир варимо, і п’ємо, а воно доїться і доїться. Двійко корів восени отелилося. Молока, вершків, сметани — хіба с ми двоє подужаємо?

Святослав тільки руками розвів:

— Ну, як ці совіти таке роблять? Отут — всього повно. А в Бережанах навіть хліба катма.

— Вни годні тіко зробити, аби с і ту хліба не було ніц, — озвався Степан, який у розмові з мамою теж тримався гуцульської говірки. — Шляк би їх трафив!

Пані Марта несхвально скривилася, почувши синову лайку — ще й при гостях. Але зауважувати не стала — може, саме тому, що при гостях, а може, через те, що син у хаті був тепер не тільки сином, а перш за все ґаздою.

— Певно, тєжко вам було уліта, пані Марто? — запитала з кута Софійка.

— Ой, не кажи, доню. Чоловіка забили с. Син — на вуйні. Щодня дякую Богові, що Стефка мні зберіг. Не дав си на старості літ осиротіти.

— А як же ви одна усе літо з господарством?

— Добрі люди помогли, дяка їм. А як Стефко повернувся, то вже легше ту. Тепер на невістку чекатиму.

— Ой, не час нині до шлюбу, — похитав головою Степан. — Не час.

— Як то не час? — розгнівалася ґаздиня. — А коли ж час? Оно, кумпель твій знайшов си файну чічку. І дитятко яке ладне привели.

Кумпель з чічкою — тобто Святослав із Софією перезирнулися.

— Вуйна нині, мамо! Вуйна.

Почувши ці слова, пані Марта аж руками від обурення сплеснула.

— А як я тобою тєжка си ходила, хіба с вуйни не було? Шешчнадцятий рік був. Фронти сували’с сюди-туди — москалі, німці, угорці, австріяки. Наші усуси теж тут-во просто за парканом собі воювали. Забув? А тоді вже галицька армія, поляки, Петлюра, червоні. І всі отут, цими вулицями, нашим двором. А я тебе носила, родила, годувала. Якби я за ту вуйну гадала, тебе б на світі ніц не було.

— Не гнівайте’с. — Степан заспокійливо поклав долоню на мамину руку. — Знайду я вам невістку. Обіцяю, — і посміхнувся. — А поки, щоб ваше серце потішити, най Софійка Святославова із донькою у нас трохи перебудуть. У них там у місті гет зле.

Пані Марта обвела поглядом гостей і затрималася на дівчині, яка схилилася над дитиною у кутку під іконою, немов Богородиця у різдвяній шопці. Подивилася, перехрестилася і видихнула:

— Най перебудут.

Чоловіки гомоніли біля хвіртки. Софійка ввічливо трималася на відстані кількох кроків, не заважаючи, але і не даючи забути про себе. Пані Марта залишилася у хаті з Марічкою.

— Може, затримаєш си? Я з мамою говорив, вона не проти.

— Твоя не проти. А моя? — Святослав сумно стенув плечима і стишив голос. — Мені Софійка теж усю голову пробила. Виходить, ніби я їх кидаю заради мами. Якій жінці таке приємно?

— Що то за «кидаю»? Не у лісі ж. Доглянемо, нагодуємо.

— Дякую! — Святослав щиро обійняв приятеля. — То жіноча конкуренція. Там Павло залишився, каже, що маму догляне. Після Цуга він взагалі вважає, що мені вертатися небезпечно.

— То льоґічно, — сплюнув під ноги Степан. — То мо’ залишився б?

— Та я тільки мамі повідомлю, що все гаразд, роздивлюся трохи. Мо’ й справді повертатися доведеться.

Хлопці, немов по команді, озирнулися на Софійку, що тупцювала на морозі, притримуючи на плечах Степанів кожух.

— Павло, — Святослав ще більше стишив голос, — обіцяв попередити, коли що. Каже, знає, як воно робиться і як треба си поводити.

— А як він взагалі? Комуніст?

— Та так. Дивний троха. Удома наче наш, щирий, навіть зворушливий. А як на людях чи як про більшовиків зайде — чеше гаслами, наче платівка з грамофону. Такий червоноп’ятий. Ніби два лиця.

Степан раптом зіщулився:

— А ми?

— Що ми?

— А ми за Польщі як були? Не два лиця? Полякам — прапури, портрет президента Мосцицькего, «єще Польська не зґінєла». А між собов — «Ще не вмерла»?

Він мав рацію. Доводилося підлаштовуватися, ніде правди діти.

— Усяке було. Але ж із ним моя мама. Як я її лишу на такого, курва, родича?

— Як тебе візьмуть до каземату, тоді ти точно її лишиш, — почувся голос Софійки, яка, виявилося, уважно дослухалася до розмови чоловіків.

— Кохана, я тебе прошу! — знервовано обернувся Святослав.

— Це я тебе прошу. І весь цей час просила і перепрошувала.

— Я ж буду приїздити. Я тебе не кину, — усоте пообіцяв він.

І тут Шагута несподівано вигукнув:

— Тихо будь! Маю ідею.

Він рвучко розвернувся на підборах і зірвався до хати, ослизаючись на втоптаному снігу.

Софійка тим часом підійшла до чоловіка і тицьнулася мокрим чи то від морозу чи то від сліз носом у його груди:

— Святочку, мені страшно!

— Не бійся. Ти головне Марічку бережи. І себе. А я приїду. Бо куди ж без вас? Ви — усе моє життя.

Він стояв, обіймаючи дружину, що здригалася від холоду а чи то беззвучно схлипувала, і намагався сам не впасти у розпач. Невідь-чому згадався батько, який був військовим, а отже не один раз так обіймав свою половинку на порозі невідомого. А проте він тоді їхав воювати, у той час, коли Святослав зараз — лише до Бережан. До Бережан і назад. Нема через що хвилюватися. Врешті, зараз усім непросто, нова влада, нові порядки…

Тут з хати вискочив Степан, затиснувши в долоні якогось папірця. Другою рукою він притримував шапку, щоб бува не згубити дорогою. Певно, щось-таки й справді вигадав, якщо так поспішав.