Степан навіть не намагався познайомитися з поповненням, знаючи, що більшість тут тимчасово — до госпіталю, полону чи могили у якомусь випадковому окопчику чи вибалку. А ті, що залишаться, самі вкарбуються у пам’ять так, що потім не вирвеш — якоюсь особливістю, характерним словом, звичкою, і в другу чергу вже прізвищем чи іменем. Чоловіки взагалі не дуже охоче запитують, як кого звати, бо це на війні — не головне, а чоловіче життя так чи йнак складається з війни.

Полк поспішав назустріч кулям та снарядам, бо десь там оточили — вперше за два роки — велике угруповання німців. На Волзі, у Сталінграді зробили з німцями те, що було досі їхньою прерогативою — замкнули котел танковим проривом, і тепер піхоті належало завершити зроблене танками, а саме — затулити оточений кавалок степу стіною з власних тіл, лягти на землю, прикриваючись мертвими, закопатися в неї, неначе й самі стали мерцями, щоб перетворити на мерців тих, що прагнули вирватись із котла.

Саме тому, залишаючи на узбіччі знесилених та кволих, дивізія вперто повзла уперед і кожен бачив перед собою тільки зношені чоботи переднього, і кожен боровся зі звабою самому звалитися на землю без сил, сподіваючись на санітарні машини позаду. Бо якщо ці машини заблукають у хурделиці…

Увесь непотрібний вантаж — протигази, багнети, каски — давно викинуто, зараз на землю потайки летить потрібне — набої, гранати, лопатки, усе, що важить і тягне додолу. Залишається тільки особиста зброя, бо за неї — трибунал.

Але раптово невідь-звідки колоною котиться хвиля — вона зароджується десь посередині і йде в обидва боки, піднімаючи отупілі голови бійців, запалюючи їхні очі і примушуючи груди, які вже давно не здатні народити нічого окрім хрипкого віддиху, вичавлювати з себе геть інші звуки.

— Оно, диви!

— Братци!

— Бля!

Поперек ходу колони, не дуже високо над землею летить двоє птахів — хтозна, де вони взялися над цією мертвою землею з колоною живих мерців у шинелях. Хтозна, як вони називаються, але це живі і досить вгодовані істоти розміром, мабуть, із курку. Й від голоду, а чи то від здивування, колона раптом починає стріляти. Усі, хто в магазинах та підсумках залишив бодай кілька набоїв, піднімають свої гвинтівки та пістолети-кулемети вгору, і стріляють у безневинних птахів, немовби по «Юнкерсах», що заходять на атаку. Весь полк разом ошаленів, і за мить сотні стволів викидають у небо свинець — а може, не сотні, а тисячі, бо враження таке, що стріляє уся дивізія.

Повітря тремтить від куль, земля здригається від гуркоту, і голос командирів, які кричать: «Отставіть! Прекратіть!» — та лаються добірним матом, розчиняється у пострілах, як цукор у гарячій воді, що замінює на війні чай.

Усі гамселять, мов несамовиті, аж поки один із птахів перечіпляеться через власне крило і каменем падає донизу. За мить другий, поранений, починає знижуватися великими колами. Колона вибухає переможними вигуками, хтось, напевно, кидається підібрати здобич, та усе це відбувається десь попереду, і Степанові не видно подробиць.

Отримавши несподівану порцію емоцій, бійці оживають, спини вирівнюються, лайка, що на фронті є універсальним способом висловлення думок, довго іще ширяє над колоною сюди-туди. Іноді чується навіть сміх.

І на цьому підйомі полк долає останні кілометри до нічного привалу.

Так і є — машини з продовольством заблукали. Вечері не буде. Це — головна новина, яку приніс комсорг Пєньков. Він свіженький, бо їхав на підводі, а тому бадьорим голосом намагається компенсувати погану звістку: «Нічо! Нє впєрвой!» — але у відповідь ловить тільки розлючені погляди. Про хлопців, які впали від утоми і, певно, замерзли в степу, ніхто не згадує.

Qui gladum ferit, gladio perit — як сказав би бережанський викладач латини пан Лев Крип’якевич. Але тут навряд чи хтось зрозуміє латину, так само, як і сенс цієї давньої мудрості — хто меч підніме, від меча й загине. Не зрозуміє, бо сентенція ця стосується відповідальності людини за вибір, який вона робить. А ніхто з людей, що йшли поруч у колоні, жодного вибору не робив — лише слухняно йшов, куди накажуть, і так само слухняно лягав у землю.

Втім, згадувати латинські мудрості зараз не доводилося, так само, як і латину взагалі. Та й з німецькою треба бути обережним — попри те, що її багато хто вчив у школі, заходити за межі розмовника для червоно-армійців небезпечно. Ще шпигуном оголосять — пеньок-комсорг оно ніяк не пробачить, що Степан російської не знає. Каже, що так не буває у радянських людей. Ну що тут заперечиш? Що у таборі сидів з українцями та поляками, і російську чув хіба від вертухаїв?

А до комсомолу Степан написав заяву ще у перший місяць боїв — щоб не привертати зайвої уваги до своєї персони. Бо тих, хто не був у комсомолі, постійно діставали: чому не хочеш, де твоя свідомість, а синові сотника армії УНР Ліщинського з документами, позиченими у гімназичного однокашника Шагути, подібні розпитування були ні до чого.

Проте так чи йнак, а вечері таки не буде. І треба влаштовуватися на ночівлю голодними просто неба, точніше, просто ночі, тому що неба вгорі немає — а тільки ніч, з якої мете хурделиця, забиваючись за комір шинелі, під шапку та у будь-яку вільну шпарину.

Степан сів на землю, щоб дати ногам хоч трохи спокою. Поруч попадали товариші — старі, обстріляні хлопці усі на місці, ніхто не відстав і не здався, вони вміють розраховувати сили і за потреби перетворюватися на худобу, що дбає тільки про виживання.

Син «ворога народу» Василь Коцюруба, якого комсорг теж весь час гнобив для прикладу іншим, зняв чобіт і уважно мацав збиту ногу. Усі сиділи мовчки, скулившись під вітром, несила ворухнутися, аж поки одеський моряк Мішка зі своїм південним невгамовним оптимізмом дістав бляшанку з-під німецького повидла, в якій так добре зберігати тютюн. Прикрившись приполою драної шинелі, він скрутив собі козячу ніжку і смачно затягнувся. І одразу, немовби за сигналом, усі полізли за пазухи, видобуваючи кисети, бляшанки та торбинки з єдиною солдатською розрадою.

— Не боїшся? — запитав Василь, вказуючи на Мишкову банку.

— Чєво? — не зрозумів той.

— Кажуть, німці, якщо в когось знаходять німецькі речі, одразу «в розход».

Мішка, якого Степан завжди називав Мишком, реготнув:

— А ти, зьома, в плєн собрался? — і побачивши, як відсахнувся Василь, наляканий таким поворотом теми, заспокійливо додав: — Нє, брат, ща нє ми їм, а оні нам в плєн будут здавацца. Так шо ти і сєбє такую банку завєдьош. А может і шо-нібудь поценнєй. Фріц, он знаєш, какой запаслівий?

— Жрать хочется, живот сводіт, — недоречно відгукнувся таджик Мурад, що тайкома від комісара та комсорга за будь-якої можливості справляв намаз, і поки що, слава Аллаху, жодного разу не попався на цьому.

— Коли я навесні відступав біля Грозного, чеченці хліб на гранати міняли, — згадав Василь.

— Как ето? — не зрозумів Мишко.

— А так. Ти йому гранату, він тобі чурек. Знаєш, який? Сало аж тече.

— А на чорта ім гранати? — здивувався Мишко.

— Так у них же своя армія, — пояснив Василь, який поза очі начальства перетворювався на товариського і балакучого хлопця. — Ти думаєш, чого ми навесні знову почали драпати? Бо з тилу тими самими гранатами і отримали. Але чуреки були — пальчики оближеш!

— Та ну вас! — образився Мурад, який сам завів небезпечну тему, — кішка і так марш іграєт.

Степан Шагута не підтримував загальної розмови, і не через те, що не мав що сказати — питання харчів на фронті завжди стояло гостро. На початку солдати навіть страйки оголошували. В один з перших маршів, коли на чотири дні видали по три копчені оселедці, сім сухарів та два десятки шматків цукру, хлопці, які з’їли все це «багатство» у кілька прийомів, всією ротою відмовилися іти далі. Але комісар швидко знайшов протидію колективній волі — він підійшов до крайнього страйкаря із пістолетом напоготові і приставивши його до голови запитав: «Ти команду чув? Чому не виконуєш?». Невиконання команди на фронті карається на місці, і лишившись сам на сам із зарядженим пістолетом, солдат знехотя підвівся. Один, тоді другий, а за ними й решта.