Ні, Святослав Ліщинський залишився десь далеко на рідному Тернопіллі, а тут і тепер був тільки Степан Шагута, мовчазний, хазяйновитий, непримітний і надійний вояк. А може, й не існувало ніякого Святослава Ліщинського — гімназиста, студента, нареченого? Може, Софія і Марічка — це лише виплід фантазії, який покликаний зберегти людську подобу в одній з тисяч мовчазних худобин, що їх женуть степом? Може, вони вигадані лише задля того, щоб з’явився сенс виживання у цьому кривавому котлі?

— Чуєш, каже, гола людина у темряві світиться? — вивів Степана з роздумів голос Василя Коцюруби, сина «ворога народу».

— Ну а ти шо?

— А я кажу, давайте перевіримо. Знімаю шинелю і показую. Світиться? Він каже: ні. Я: ну от. А він знаєш, що?

— Шо? — спитав заінтригований Мишко-одесит.

— Каже, ти, боєць, сильно вумний, сперечаєшся з командиром. Сказано тобі: світиться, значить що треба казати?

— Так точно, светітца! — зареготав Мишко.

Василь зрадів:

— От-от. Я так і сказав: так точно, світиться: Він побурчав і пішов. А я досушив одяг і тоді вдягнувся. Бо не будеш же в мокрому ходити.

Степан Шагута потягнувся і сказав:

— Давайте спати. Розмовами ситий не будеш.

— А спанням шо, будєш? — уточнив Мишко, але це вже виключно для підтримання свого одеського авторитету.

Почали вмощуватися колом біля багаття, яке обіцяло дарувати тепло від просмоленої деревини ще кілька годин.

І тільки тепер, поклавши попід голову речовий мішок, а зігнутими ногами впершись у мішок Василя, Степан Шагута зметикував, що сьогодні — 6 січня. А значить — Святвечір. Вечір, коли у рідних Бережанах приймають колядників та їдять кутю, бажають найкращого близьким та моляться Богу за далеких. А тут у нього качан кукурудзи з кінської торби замість куті та Віфлеемський вогонь із краденої командирської шпали.

Здається, новонародженому Спасителю у яслах все-таки відміряно було трохи більше.

— Нова радість встала, якой не бувало… — проспівав Степан подумки, і не встигнувши закінчити фрази, заснув глибоким сном.

Ранок почався з незрозумілої метушні. Хтось кричав, сюди-туди снували офіцери, у досвітніх сутінках перечіпаючись об тіла бійців.

Степан відкрив очі, сів на землі і приклав руки до згаслого багаття. Земля, здавалося, іще зберігала тепло вчорашнього вогню.

Поруч підвівся Мишко-одесит, Василь, відвернувшись від вітру, дзюрив на сніг, залишаючи у цьому степу свій біологічний слід. Мурад, що зранку, користуючись темрявою, тайкома творив свій намаз, злякано озирався — чи не він бува став причиною переполоху?

— Шо за кіпіш? — гукнув Мишко вістового, що пробігав поруч.

— Та комсорга убілі, — охоче поділився новиною той.

— Пєнькова?

— Ну а каво? Ночью какая-то сука штиком заколола. В горло.

— Нічо сєбє! Діверсанти?

— Та какоє там! Наш. Іщут єво. — Вістовий махнув рукою і побіг далі.

Запанувала тиша. Степан здивовано підвів голову від багаття.

Мишко мовчки дивився на нього. І Василь дивився. Навіть Мурад з Панчуком не зводили очей зі Степана.

— Ви чого? — запитав Шагута.

— Нічого, — знизав плечем одесит. — Всьо нормально. Да, хлопци?

Степан роззирнувся навкруги і знову зустрів очі, що дивилися на нього зусібіч. Ситуація ставала небезпечною — попри темряву сусіди могли звернути увагу на дивну зосередженість бійців третьої роти. І Мишко першим зрозумів це:

— Кому стоім? Давай, собірайся! Говорят, что машини прішлі, жрать дадут.

Звістка про їжу моментально вивела всіх зі ступору і бійці повернулися до своїх справ — поправляли амуніцію, випорожнялися на сніг. Взявся до цього і Степан, однак раз по раз він продовжував ловити на собі погляди товаришів — допитливі, уважні, проте мовчазні. Намагаючись не реагувати на них, Степан обтрусив шинель, поправив пасок, підтягнув лямки мішка.

— Становісь! — долетів з темряви голос командира.

Неспіхом бійці потюпали на звук команди. Поруч із Степаном опинився таджик Мурад. Він притулився до Степанового плеча і раптом сказав.

— Ти не бойся, ми нікому нє скажем, што ти вчєра ночью уходіл. Скажем, спал всю ночь.

Степан зупинився. Панчук, який ішов з іншого боку і, певно, чув розмову, кивнув ствердно — не скажемо.

— Пєньков плохой чєловєк бил. Совсєм плохой, — сказав Мурад і пішов вперед, зливаючись із досвітнім сірим степом, розчиняючись у ньому, так само, як і тисячі постатей у шинелях, яких зібрано тут, щоб убити.

Вітер стишився, сніг вщухав. Настало Різдво 1943 року.

Що треба робити, якщо людина зникла або ви отримали відомості про вчинення проти неї протиправних дій? Відповідь на це вам дасть будь-який другокурсник юрфаку. Ідете до міліції, складаєте заяву, реєструєте…

Ну а якщо це відбулося у Аденській затоці? Тій самій, що через Баб-ель-Мандебську протоку з’єднується з Червоним морем, яке так полюбляють українські дайвери, а іншим своїм боком виходить на Сомалійський півострів, який ще називають Африканським рогом.

Щойно Уляна розповідала Черешеньці, як шукати зниклого чоловіка, і от тепер вже сама годинами сиділа, втупившись у мапи та довідники, немовби готувалася до іспиту з географії. Суецький канал, Червоне море, Аденська затока, Сомалі… Невже не можна було поплисти якось інакше? Невже судновласники не знали, що там пірати?

Знайшовши підтвердження у новинах, що судно «Бріареос» захоплене в полон сомалійськими піратами, Уляна відчула розпач — стан душі, не характерний для юристів, а тим більше для неї, загартованої життям по саме нікуди. Такого розпачу не було навіть шість років тому, коли вийшла з жіночої консультації з результатами УЗД в руках та шеститижневою вагітністю під серцем. Бо тоді вперед штовхала фізіологія і дитина, що розвивалася всередині, ні про що не запитуючи та не попереджаючи. А тепер? Куди бігти? Кого питати?

Інтернет пістрявів повідомленнями про «Фаїну» з танками та українським екіпажем на борту, яку нещодавно викупили з полону за божевільні гроші, про «Аріану», що її звільнили два роки тому, цитував прес-конференції родин з приводу звільнення та бездіяльності державних органів. Але жодна публікація, жодне інтерв’ю не давало відповіді на головне запитання: що робити, якщо людина опинилася десь там, у полоні мешканців невизнаної країни Пунтленд на Сомалійському півострові, які взяли собі за звичку нападати на мирні кораблі та брати у заручники їхні команди?

Однак врешті Уляна нагримала сама на себе. Що це за манси? До чого тут Баб-ель-Мандебська затока та особливості постколоніального державотворення колишнього Італійського Сомалі, в яких навіть ООН не може розібратися? Так можна втикати до безкінечності.

Ти, врешті-решт, юрист чи лайно собаче? Врешті- решт!

Колись з Ларундою вони домовилися замість матюків по можливості вживати якісь евфемізми, бо по-перше, клієнти лякаються, а, по-друге, вони ж все-таки дівчата. Це виявилося не так просто, враховуючи емоційне навантаження, що вивільняє нецензурна лексика. Багато слів та виразів спробували без успіху, але оце саме «врешті-решт» несподівано прижилося. Воно чудово заміняло усі матерні вигуки, які покликані висловити емоцію, а не охарактеризувати людину. Воно злітало з губ само собою, не зачіпаючись, і розставляло емоційні акценти.

Врешті-решт! Зберися докупи!

І вона взялася міркувати як юрист. Отже нема жодних піратів та невизнаних сомалійських держав. А є власник судна, з яким у Степана існує контракт. Контракт вона бачила, читала, проте, на жаль, не залишила собі копії. Але запам’ятала, що представником власника в Україні виступає компанія по найму моряків з офісом в Одесі. Назва, звісно, вивітрилася з голови, але забивши у пошук слова «крюїнг» та «Одеса» швидко отримала перелік основних працедавців для українських моряків. Серед них значилася і «ABC Shipping Service» зі знайомими якорями на емблемі. Так.

Телефоном відповіла дівчина з типовою одеською вимовою. Вона підтвердила, що з «Бріареосом» негаразд, підтвердила, що у складі екіпажу є Степан Шагута, який підписав контракт за допомоги їхньої компанії, запевнила, що за останньою інформацією ніхто з екіпажу не постраждав, повідомила, що поки місце знаходження судна невідоме, але мальтійський власник судна «Валетта Шипінг» та грецька «Оушен Шипінг», яка здійснює управління, в курсі подій і вживають усіх необхідних заходів.