Зараз же Уляна відводила свою південну душу і давала волю нервам, затиснутим у лещата вже кілька місяців — тому вгризалася зубами у кефте та лахмаджуни, запиваючи їх айраном та салепом і отримуючи незнайому чи то забуту насолоду від їжі. Степан дивився на неї, немовби бачив уперше.

— Не хочеш? — простягала вона йому який-небудь гарячий ґьозлеме.

— Я тебе не впізнаю.

— Звісно, — погоджувалася вона з набитим ротом. — Ти ж не бачив мене півроку. Як тут упізнати? До речі, такі от штуки у наших краях роблять болгари, тільки з бринзою, і називаються вони микичики.

Навіть розмови їхні переважно стосувалися їжі. Щоб не плакати від власних розповідей, щоб не плакати від Степанових слів, щоб не плакати від усвідомлення того, що пережила, щоб не плакати від того, що вперше у житті по-справжньому плачеш, вона весело цвірінькала про страви, про Стамбул, про бабусю:

— Вона ж у мене галичанка, я, власне, тому й розмовляю українською, бо в родині з дитинства це дуже суворо було поставлено. Після війни бабуся втекла з Тернопілля, щоб не посадили за діда, спочатку жила на Вінниччині, а потім перебралася з мамою іще далі — до Очакова. Я вже там народилася.

Вони спускалися вузькими вуличками Галати до Золотого Рогу, минаючи численні лавки з музичними інструментами, які кучкувалися тут поруч, утворюючи щось на кшталт музичного супермаркету. У Стамбулі це взагалі дивувало — цілий провулок друкарень, за ним вулиця з книжками, далі з музикою. Українці вважали б це зайвою конкуренцією, а місцеві — навпаки, розцінювали як джерело спільної тяги.

— Так чуєш, моя бабуся в Очакові стала більшою патріоткою міста, ніж тамтешні. Навчилася готувати усі місцеві страви — і мамалигу, і ці самі микичики, і вертути. Ти любиш вертути?

— Ніколи не їв, — усміхався Степан.

— Ти не їв вертут? Боже, який жах! Треба маму попросити, щоб напекла. Бабуся робила надзвичайні вертути з трояндовим варенням.

— Трояндовим варенням? Тобто варенням з троянд? З роз? — уточнив він, по-справжньому здивований.

— Ти що, не знаєш? Ти ж у Херсоні вчився.

— Вчився, але ти, мабуть, не повіриш, у нас в мореходці варення з троянд в їдальні не подавали.

— А з горіхів?

— З яких?

— Волоських.

— Це в меду? В Греції такі є.

Уляна засміялася не знати чому.

— Ой, чурка неукраїнська! Тебе ще вчити і вчити! Горіхи зривають зеленими, іще коли шкаралупа не сформувалася, чистять, як картоплю, і варять варення. А вони тим часом бруднять усе коричневим соком, який нічим не відмиєш, і все місто ходить з коричневими руками.

Він слухав це, немов казку про якісь екзотичні краї. Теж мені, херсонець обізвався.

— У нас в Сибіру з шишок варення варять. З молодих.

— Господи! — злякалася Уляна. — А це навіщо?

— Ну, треба ж з чогось варити.

Вона потрусила головою, немовби намагаючись вкласти там почуте, і все одно не змогла:

— Ну тоді і з цвяхів можна варення варити. Як треба. Але найкрасивіше — це варення з райських яблучок. Вони маленькі, як вишні, і варяться просто з хвостиками. Я пам’ятаю ці баночки — наче бурштин з комахами.

— Бурштин — це…?

Вона знову засміялася:

— Янтар. На Галичині кажуть — бурштин. А комахи — насєкомиє.

Він не образився:

— Я знаю, що таке комахи.

— Але не знаєш, що таке вертути. Так от, слухай. Бабуся завжди мене брала тісто витягувати. Воно має бути таким тонким, щоб газету можна через нього читати. Ми його витягували на кулаках.

— Я таке бачив у Індонезії, — пригадав він. — А потім вони його розкручують в повітрі і об стіл. Бац!

— Ніякий не «бац». Не вигадуй.

— Ні, справді. Там теж такі пиріжки є, як оці, що ти їла, як їх.

– Ґьозлеме?

— Мабуть.

— Ну так правильно. Якщо потім це тісто посипати бринзою і скласти двічі, будуть микичики, якщо м’ясом, то турецькі ґьозлеме, тільки їх смажать без олії. А для вертути тісто розкладають на полотні, посипають начинкою, а потім з одного краю піднімають, щоб тісто само по собі скрутилося в рулет, тоді він виходить легким і ажурним всередині. І печуть у духовці. Смачно неймовірно. А ще бабуся робила штрудлі. Знаєш, що таке штрудлі?

— Знаю, звісно, рулет. Пиріг такий.

— А от і не рулет! Пиріг — це штрудЕль. А штрудлі — це коли зробити вертуту зі смаженою цибулею, а потім її нарізати на шматки, покласти на м’ясо з картоплею і тушкувати у казанку. Я їх терпіти не могла, а зараз, здається, з’їла б, — вона заплющила очі, уявляючи казанок із штрудлями, і знайшла своєю рукою його долоню. — Ну все, треба братися за твоє виховання!

Вони вечеряли в ресторані, де подавали турецьку долму, або ж голубці у виноградному листі, які так люблять готувати на українському півдні, грецьку мусаку, яку Уляна з дитинства знала у виконанні бабусі, а українці навчилися готувати у понтійських греків, та місцеве вино, яке цілком можна пити, якщо ти звик до дикуватого смаку нашого домашнього південного напою.

У ресторані не було велелюдно — зважаючи на сезон, а точніше, міжсезоння, яким є березень у Стамбулі. З динаміків лунала негучна турецька музика, яка не заважала розмові, і офіціанти не були нав’язливими, цінуючи клієнтів, які у цей не щедрий на відвідувачів час обрали саме їхній заклад. І саме тут Уляна нарешті наважилася поговорити про те, що її найбільше хвилювало.

Поки офіціант приймав замовлення і розливав по келихах вино, вона подумки репетирувала першу фразу. Але сказати щось особливе однаково не вийшло. Фраза прозвучала до болю банально.

— Знаєш, поки тебе не було, мені телефонувала Марина.

— Марина? — Степанові брови зійшлися над переніссям.

— Так. Марина Шагута.

— А, Марина, — він зітхнув чи то з полегшенням, а чи то із суто чоловічою готовністю витерпіти неприємну розмову.

— Твоя дружина.

— Так. Я тобі не розповідав про цей прискорбний факт моєї біографії.

Уляна від напруги постукала пальцями по столу.

— Ти одружений?

— Одружений, — кивнув Степан. — Був.

— Був? — уточнила Уляна, яка вже мала цю інформацію з інших джерел. — Правда?

— Правда. Розлучений за згодою сторін у Херсонському ЗАГСі.

— У ЗАГСі? Тобто дітей не було?

— От, що значить, юрист. Залізна хватка, — Степан посміхнувся і взяв її за руку. — Не було дітей. Та й родини фактично не було. Перед випуском всі курсанти знають — треба женитися, щоб було кому з рейсів чекати. А дівчата теж розуміють: курсанти — женихи перспективні, бо у загранку будуть ходити, довгі плавання, імпортні шмотки, бони для валютних магазинів… Я дуже швидко відчув себе гаманцем на ніжках.

— А чому тоді страхувався на її користь?

— А на кого мені страхуватися? — щиро здивувався Степан. — Тебе ж тоді ще не було. А так може хоч поховає, якщо буде що ховати.

— Не кажи так, — Уляна стисла його плече.

Він посміхнувся.

— Ну і як, сподобалася тобі Марина?

— Не сподобалася. Якась вона холодна… прагматична і зовсім не від тебе. Чужа.

— Чужа. Правда. Бо знаєш, з тобою я почуваюся так, наче ми давно знайомі. Наче ми — рідня.

Це було приємно чути, але Уляна відпустила його руку і зіщулилася:

— А от щодо рідні давай докладніше. Бо щось мені муляє ця тема. Звідки твій батько родом? Тільки точно.

— Ми ж уже говорили про це. На дві третини з Галичини.

Уляна нетерпляче помотала головою:

— А саме?

Степан стенув плечима.

— З Тернопільщини.

— А точніше?

— Бережани. Є. там таке містечко.

– І правда є, — Уляна закусила губу. — Пам’ятаєш, я тобі казала, що мого діда заарештували перед війною з документами його приятеля, Степана Шагути?

— Ну.

— Так от, це було теж під Бережанами. Я у мами перепитала.

— Ну то й що?

Він ніжно взяв її долоню, притягнув до свого обличчя і ледь торкаючись губами поцілував.

— Я перепитала у мами. Вона сказала, що справжній Степан Шагута пішов у ліс.

— У ліс? — Степан замислився. — Тобто до бандерівців?