— А поляки де?

— Поляків у табори були виселили геть. Нас поставили замість поляків. А до наших хат — німців з Румунії. Бо в нас там нині Гіммлерштадт.

— Звідки ж у Румунії німці? — перепитав хтось.

— Мо’ то фольксдойчі румунські, — припустив ройовий Кущ.

— Святий Боже! — хлопці перезиралися та хитали головами. Навіть для тих, хто бачив радянську колективізацію та вивезення на заслання, таке от переселення народів, було за межею уяви.

Почувши згадку про Бога, Любко одразу перехрестився:

— Ну, а поляки тамті теж свого лишати не хтять. Як ми там стали, вночі приходит Армія Крайова: українські наєзьдзьці, спадайцє сконд єстесьте!

— Шляк би їх трафив!

— То я собі міркую: хто ж оце буде нас обороняв? Хай вно горить, а поки не стане Україна, діла не буде. То взяв кріса та подавсь до лісу.

Яким чином з Холмщини дістався аж до Волині, він не розповідав, та Шагута й не особливо розпитував. У ФУРі панували козацькі правила прийому новачків: перехрестився, «Отче наш» прочитав — значить свій. І вже що-що, а хреститися Любко вмів — навіть на тлі традиційно релігійних галицьких та волинських селян він вирізнявся завзятістю у цій справі. Клав хреста на себе мало не щохвилини, постійно бурмотів молитви та торкався ладанки на шиї. Втім, це йому не заважало бути старанним на військовій муштрі, тому чотовий дивився на таке дивацтво поблажливо.

– І знову українці у всьому винні! — Кущ махнув рукою. — Поляки ж проти німців не стануть, то давай на нас.

Козаки схвально загомоніли.

Стосунки з поляками давно вже були ворожими — ще від пацифікації, коли людей били просто за те, що українці. Степанові й досі боліли рани забитого батька, що навіть на його похорон не потрапив, бо в цей час служив вірою і правдою Жечі Посполитій, а вона йому за це гідно віддячила, забивши батька на смерть. А проте до великої війни з поляками не доходило аж до цього року, коли німці отим своїм Гіммлерштадтом хлюпнули олії у вогонь, який вже багато років тлів на терені. Про нову війну оповідали страшні речі — спалені села, вирізані родини, кров та розорення. Сюди, до Крем’янеччини великі польські загони не діставалися, але несподівані наїзди боївок Батальйонів хлопських робили багато лиха.

— Так німцям того й треба. Щоб українці з поляками нищили одне одного замість стати разом проти них, — підбив підсумок чотовий Шагута.

Любко, який пройшов усю Волинь, і набачився дорогою різного, особливо переймався релігійними справами:

— Прийшли сь до панотця та й кажут: забирай си, бо заб’ємо. Та йой. А той бідак, як йому? То й поїхав собі. Мусіли дати нового. Ті знову вночі до хати з ґверами. А він старий, йому хіба с сімдесят. Теж поїхав. А ті — до управи: кажуть, нема українського попа, то давай ксьондза.

— З поляками тре чинити так, як вони то кажуть, — озвався чорнявий і непривітний галичанин, який за свою таку вдачу й отримав назвисько Суворий.

— Як чинити? — не зрозуміли хлопці.

— Жечь і палити, — так само спокійно пояснив Суворий.

Усі зареготали.

— А що то є «жечь»? — не зрозумів Любко.

— То те саме, що «палити», тільки по-московськи, — пояснили йому.

А Степанові згадалася польська листівка, що потрапила до рук на початку совітів. Там писалося про те, що українці — зрадники, здрайци, і що в першу чергу треба нищити українських інтелігентів, бо ведучи за собою селянство, вони після звільнення від совітів, яке неодмінно прийде, можуть на свою користь вирішити долю Галичини й Волині. Тоді він зі здивуванням зрозумів, що навіть у найгірші для своєї держави часи польські ідеологи все одно хижо дивляться на українські землі, які поміж собою називають Кресами всходніми. У листівці пропонували підбурювати українців до заворушень, а потім здавати радянській владі ватажків. Нові окупанти згодом змінили попередніх, а проте тактика поляків залишилася тою самою.

— А совіти хіба ліпші? — плюнувши мікроскопічним недопалком, запитав Іван з Крем’янця. Він теж служив у польській армії, але хіба з місяць, за мобілізацією, зате потім понад рік мордувався у радянському таборі для військовополонених.

— Та куди там! — зашуміли хлопці, які за два роки доста скуштували совіцького щастя. — Бандити! Кати!

— Та й німаки теж, прости Господи, — перехрестився Любко. — Ви гадаєте, що? Вони ж до українського села ставлять управу з поляків. А до польського — з українців. Аби с одне одного товкли.

— Поляк поляка покриє, а українця — ні, — розвинув думку Іван. — А німець тоді візьме собі більше. У нас оце млини позамикали, щоб люде не могли молоти зерно, щоб усе віддавали на континґент. То нині вручну жорнять.

— Небо синє, земля чорна. По Вкраїні гудуть жорна, — заримував чи то процитував якийсь вірш колишній студент Кущ.

Козаки порозпинали свитки, кожен почав згадувати власну історію — бо ж не так просто покинути родину та піти до лісу, для цього потрібні особливі причини. Переважно це були сварки з владою з приводу реквізицій або ж бажання помститися, бо приводів для помсти не бракувало.

— Я оце як повернувся з табору, то став землю орати. Орю собі, орю, тоді думаю: а для кого це я стараюся, кому воно достанеться? — розповідав свою історію Іван. — Взяв кріса, заліг при дорозі. Коли їде машина, я її: «Бах! Бах!», вона в дерево, а там двоє офіцерів. Забрав у них зброю, документи та оце прийшов сюди.

Хлопці, більшість з яких не мала бойового досвіду, дивилися на Івана з повагою, як на справжнього героя, і тут Шагуті майнула несподівана думка. А й справді, вже місяць муштруються — хай спробують себе у ділі.

Коли докурили та перепочили, він підвівся і рішуче поправив пасок, що перехоплював польську шинелю — жест скоріше показовий, ніж необхідний, бо привертав увагу козаків до кобури з пістолетом ТТ — ознакою командира у безпогонному українському війську.

— Ставай! — негучно, але владно промовив Степан і з задоволенням побачив, як ближні бійці підскочили, одночасно передаючи команду далі. Ніхто не барився, і скоро усі тридцять п’ять стояли у лаві, не дуже рівній, однак цілком схожій на справжню військову.

— Хлопці! — Степан пройшовся вздовж, оглядаючи своє військо і став посередині, щоб усім було добре чутно. — Скоро місяць, як ми навчаємося, і настав уже час перевірити себе у справі.

При цих словах лавою пройшла хвиля помітного руху. Бійці давно вже прагнули справжнього діла, а тому захвилювалися, як жито під вітром.

— Струнко! — скомандував Степан, і хвиля миттєво вщухла. — Тож зара’ на нас чекає перше випробування. Виступаємо до дороги на Дубно. Попереду — дружина, тобто рій Старого, — з язика за звичкою злітали польські назви, тоді як ФУР використовував терміни армії УНР. Замість дружини тут був рій, а замість капраля — ройовий.

Ройовий Старий помітно хвилювався, бо вперше мав іти на операцію з новими бійцями. І хоч був уже досвідченим командиром, а крім того мав під рукою багато тутешніх, що добре знали терен, проте Степан все одно докладно розтлумачив маршрут, нагадав про розвідку, про систему зв’язку, дав розпорядження на випадок сутички з противником, якого тут не бракувало — і поляки, і німці, і москалі могли ховатися у лісі та гайках понад дорогами.

Висунулися форсованим маршем, щоб використати ще не такий довгий весняний день. Та й хлопцям корисно зайвий раз пробігтися, хай звикають.

Степан вів чоту подалі від селищ, щоб у разі успіху операції німці не могли відігратися на місцевих мешканцях. Ішли лісом, тримаючись маленьких, непримітних стежинок. Гостро пахло весняним, свіжим листям, а у гіллі на всі заставки змагалися пташки, які нещодавно прилетіли і, певно, облаштовували собі домівки та шукали пари, за таким своїм клопотом не звертаючи уваги на озброєних людей внизу. Періодично доводилося зупиняти колону і чекати вістей від розвідників попереду. Дяка Богові, поки все було спокійно. Хлопці, які на початку переходу від хвилювання озиралися навсібіч, за годину вже опустили голови, вдивляючись у п’яти тих, хто попереду. Декілька козаків відстало, і ройовим довелося підганяти їх красномовними жестами.