Пісні тут, у навчальному таборі Чотирнадцятої гренадерської дивізії Ваффен СС «Галичина» відігравали особливу роль. Співаючи своїх пісень, українці підкреслено вирізняли себе серед чужого війська, на весь голос заявляли про свою національну окремішність і цінність.

Степан Шагута зі здивуванням осягав нові реалії служби. Вихований у радянській системі, він ніколи не міг уявити, що десь може існувати національне українське військо. Нехай і з німецькими офіцерами та формою, але півтора десятка тисяч українців, які не криються, а разом вчаться воювати і проголошують себе військовою силою власного народу — це виходило за всі межі уяви. Звісно, діти розкуркулених та заморених голодом батьків, беручи хліб та освіту з рук комісарів, не могли не тримати в душі камінь, але одне діло — ховати в собі спогади та відчуття, як робила підрадянська більшість, а зовсім інше — взятися за зброю. Втім, вважати себе радянською людиною Степан-Павло вже не міг — і не тільки тому, що мав досвід стріляння у радянських людей, і стріляння прицільного. Насправді щось зламалося в ньому ще у шанцях, коли в оточенні німців та польських фольксдойче раптом гостро відчув себе українцем. Ну а надто — коли отримав у напарники Зенека.

Власне Зенек і переконав написати рапорт про переведення до української дивізії. Після пам’ятного бою, що звів їх, командування вирішило, що шице Шагута за виявлену відвагу та знищений танк заслуговує на зняття покарання фронтом, про що до військової книжки було внесено відповідний запис. І з того часу під час ротацій він разом з усією частиною відходив у тил і поруч зі своїми товаришами по зброї міг відпочити у мирних містах серед мирного населення. Ба навіть отримав право на законну відпустку. Тільки от їхати не було куди — Харків після кількох переходів з рук у руки остаточно став совєцьким. Та й навіть якби ще не став — з’явитися там, де тебе знають, під чужим іменем — вірна дорога до гестапо. Так само, як і приїхати на Бережанщину, батьківщину справжнього Шагути.

Тієї весни у тилу на стінах будинків серед звичних плакатів, що закликали вмерти або перемогти: «Зіґ одер тод», або ж попереджали, що ворог підслуховує: «Пст! Файнд гирт міт!», — запістрявіли українські: «Ставай до лав Української СС дивізії!», «Я — доброволець!», «Галицька дивізія боротиметься з більшовиками!». Збуджений давно омріяною новиною Зенек, як із малою дитиною, носився з вирізаною з «Львівських Вістей» відозвою «До української молоді».

— Давай разом напишемо рапорт! — умовляв він Степана. — Для чого тобі серед цих німців тужити? А там усі — свої.

— Та в тім то й справа, що свої.

Меткий хлопець Зенек вже давно допетрав, що Степан — родом зовсім не з Галичини: за вимовою, піснями та й навіть за кулінарними уподобаннями, — скрізь з нього вилазив східняк. Тож довелося врешті довіритися юнакові й відверто розповісти всю історію з мобілізацією. Воєнне побратимство, скріплене спільним страхом і кров’ю, виключає недовіру, і тому хлопець щиро перейнявся долею старшого напарника і навіть подеколи вчив його закарпатським мовним особливостям.

— Дивізія — то найліпше місце, щоб ховатися від гестапо. Наші кажуть, що побратими з ОУН, хто має проблеми — першими стали до набірних комісій.

— А якщо здадуть?

— Ніц не здадут. Ніц! — Зенек збуджено рубав повітря рукою. — То ж є націоналісти! Це тут, коли котрийсь мазур чи наш поліцай вінюха щось, то зразу си двигне тойво. А там хлопи — кремінь. Німці їм такі ж вороги, як і тобі.

Пропозиція виглядала звабливо, але ризиковано. А проте Степан погано уявляв собі власне майбутнє — хіба що пряме влучання кулі, міни чи снаряда. У сорок третьому німецька військова машина забуксувала у болотах і степах Росії й почала давати задній хід. Втрати зростали з кожним днем, і не відомо, що було тепер більш небезпечним — вірогідний донос на полігоні Гайделяйґеру мирної Польщі, а чи передова під час радянського наступу.

Тож рішення було ухвалено за приспівом пісні, що її обожнював співати Зенек: «Ой, чи пан, чи пропав, двічі не вмирати». І після того вони майже півроку по-новій вчилися воювати.

Побут в українському війську насправді нічим не відрізнявся від звичного порядку у вермахті. Військова наука — та сама муштра «ґінлєгєн-ауф», ті самі марші, стрільби та клювання носом на лекціях. Хіба з різницею, що довелося перенавчатися на новий кулемет, чи як казали галичани, скоростріл — щойно взятий на озброєння МҐ-42.

Дивно почувався Степан, зіштовхнувшись з новою для себе українською військовою термінологією, що існувала в дивізії паралельно до німецької. Гвинтівку тут називали крісом, набої — амуніцією: гострою — бойовою та сліпою — холостою відповідно. «Рій» замість радянського «відділення», «чота» замість «взвод», «сотня» — за «роту», а стрілець, чи то перекручене з німецької «шица» — це був рядовий. На теоретичних, як тут казали, «вишколах» німців-викладачів перекладали українською, і попервах Степан орієнтувався у цій українській системі військових визначень тільки завдяки знайомству з німецькими термінами.

Але найбільш вразило те, що саме тут, вперше за часи служби у німецькій армії Степан відчув ставлення до себе, як до «унтерменша». У національно-пістрявих фронтових частинах із безліччю місцевих гіві та шуцманів, що на рівних тягли воєнну лямку, ніхто не вирізняв поляків, чехів, естонців, а чи українців. У Дивізії ж німецькі військові вважалися вищою кастою — навіть харчувалися у окремій їдальні. Тому простий, але арійський єфрейтор зверхньо дивився на українського старшого офіцера, що сідав за стіл разом зі своїми земляками.

Серед офіцерів, до речі, українців не бракувало. Багато хто прийшов сюди з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд», що їх створили напередодні війни і розформували одразу після Львівського оголошення незалежності влітку 1941-го. Вони ставилися до німців без жодного пієтету, бо за відмову переходити з української частини до звичайної німецької відсиділи у казематах гестапо аж поки німці надумали створити національну Дивізію. Колишній командир «Роланду», німакуватий та педантичний майор Побігущий був одним з найстарших за званням серед українців. Хлопці казали, що він служив іще в УГА — Українській Галицькій армії. Для Степана це було справжнім відкриттям — коли він був ще Павлом, і вчився у радянському інституті, там не згадували про існування якоїсь окремої УГА, а всіх українців гамузом іменували петлюрівцями.

Казали також, що колега Побігущого, командир «Нахтігалю» Шухевич, втік до лісу і тепер там збирає українське військо.

— Знаєте, чому український батальйон тоді назвали «Нахтігаль», тобто «Соловей»? — повчав новобранців за обідом Зенек.

Попри свій вік він користувався авторитетом у сотні як «стара служба» — адже на відміну від решти цивільних «шпаків» мав бойовий досвід та ще й на Східному фронті — найскладнішому і найстрашнішому з усіх.

— А тому, що німці почули, як наші співають, і за ці співи охрестили солов’ями. Зрозуміло?

— Бігме Зенку, тобі лиш би до співу, — зауважував Богдан Хмелик, ровесник і земляк промовця. Вони приятелювали і частенько за галицькою манерою брали один одного на кпини.

— Як німцям до вподоби наш спів, чого ж Кеґерляйн весь час вимага співати цей, шляк би його трафив, «Ес штейт айне міллє ім Шварцвальдерталь»? — питав Стах Петришин з Закарпаття.

— Бо наш Кеґерляйн — то є дер гроссе арш, а по-простому — велика дупа.

Хлопці, озирнувшись, чи бува немає десь начальства, весело гиготіли.

Оберштурмфюрер, або ж, за українським еквівалентом, поручик Кеґерляйн, як кістка, сидів у горлі сотні. Бо неприкрито ненавидів українців. Улюбленим його виразом був: «блєдес фольг», тобто дурний народ. Кожне публічне звернення до українських солдат довершувалося саме цією образливою фразою. Зенек навіть намагався поскаржитися через сотника Паліїва, який єдиний представляв інтереси українців у штабі. Але відповідь виявилася простою: Кеґерляйн і з німецькими солдатами розмовляє так само.

Треба сказати, що крім словесних образ улюбленою справою поручика були догани за порушення форми. Українці як один відрізали з формових штанів незручні лямки-помочі і замінювали їх на пояси — кому рідні привозили їх під час побачень-безухів, а хто позичав шкіряні ремені з кінської збруї або й навіть перешивав з відрізаних з цих же штанів дреліхових лямок. Начальству боротися з цим порушенням було непросто — адже кітель приховував від офіцерських очей цю маленьку деталь. Однак Кеґерляйн ніколи не лінувався віддати команду розстібнутися. І тоді упійманий порушник як мінімум разів двадцять лягав і підводився перед лавою. А якщо оберштурмфюрер був у поганому гуморі, справа могла дійти й до арешту.