— Тобто знову повертаємося до проблеми тяглості в історії, — посміхнувся Вікінг.

І лише Степан не брав участі у загальній дискусії. Бо ще і ще раз вдивлявся у незнайоме обличчя власного батька на фотографіях з табірної справи.

У профіль та анфас.

Десять кілометрів — хіба це багато для ніг, які сходили всю Україну? Для легень, які звикли дихати пороховим димом? Для серця, яке рветься до своїх, коханих, до найкращої у світі донечки Марічки, яку не бачив уже три роки, та й взагалі хіба бачив? — бо коли відвіз її до села, а сам потрапив до цієї клятої машини НКВД, вона ще тільки починала тупцяти своїми ніжками, а зараз… Мабуть, і не впізнає. Точно не впізнає. А Софія? Сонько. Сонечко. Як тільки не називав її у хвилини ніжності! Чи впізнає у завітреному червоноармійцеві Шагуті свого Святка, свого коханого? Певно, й думати боїться про нього, щоб не накликати лиха. Чотири роки з дня, коли Святослав Ліщинський залишив родину в селі у справжнього Шагути, а сам поїхав у Бережани, потрапив до арешту — хто ж це витримає?

Рівна лісова дорога стелилася під чоботи. Вже місяць без дощу, земля злежалася на камінь, і навіть військові колони, які інтенсивно просувалися на захід, не могли розтовкти ґрунт. Довгий літній вечір дихав прохолодою, вітерець приємно обвівав груди, висушуючи піт на гімнастерці. Півтори години, якщо без привалів, та й які можуть бути привали, коли ноги самі несуть вперед?

Розвідвзвод, у якому після поранення та тилового госпіталю опинився Степан Шагута, квартирував окремо від свого полку на невеличкому, зо п’ять хат, хуторі. Командир, старший лейтенант Кавязін, як і годилося розвіднику, любив самостійність і прагнув мати бійців під своїм лиш контролем — тому навіть на марші намагався триматися осторонь від основних сил, а заразом і від начальства та штабних. Розвідники в армії були особливою кастою — решта солдат вважали їх чимось на кшталт ходячих мерців і дивилися з недовірою: мовляв, що з тобою говорити, коли завтра підеш на ту сторону і не повернешся. Але що насправді було небезпечнішим — вночі скрадатися у кущах та вибалках поза лінією фронту, як роблять розвідники, чи у складі стрілецького батальйону на повен зріст іти на кулемети, коли позад тебе знов-таки кулеметами підбадьорює загороджувальний загін… Степан не жалкував, що потрапив до розвідки.

Взяти хоч би сьогоднішній день. Для того, щоб звичайного солдата відпустили на ніч у рідне село, потрібен був дозвіл комполку — а хіба йому до таких дрібниць, коли завтра-післязавтра на передову. І яка кому різниця, що тут, у десяти кілометрах, твоя родина, твоє серце і душа, яка полетіла вперед, щойно полк вступив на Тернопілля, і тепер десь там, у Пліхові чекала, поки господар з’єднається з нею і з дружиною воєдино, як це й звелів колись Господь?

А комвзводу, який був ближчим до солдат, неодноразово ходив з ними на завдання і чудово розумів, що з озброєними людьми краще зберігати нормальні стосунки, одразу відпустив Шагуту «під чесне слово» до ранку. Однак попередив: коли щось станеться, виручати не буде. Самоволки на фронті не буває, а буває дезертирство.

— Вопщем, нє совєтую, — додав він наостанок. — Тут за каждим деревом бандєровци ховаютца. А нам теперь с нємцем воєвать надо, а нє с вашим братом-хохлом.

Шагута промовчав, бо давно вже зрозумів, що дискутувати з начальством — собі дорожче, а тому тільки розвернувся через ліве плече та побіг збирати речі. Пару банок американської тушонки, запальничку з гільзи для малої — бо що ж іще можна привезти дитині з фронту? — і за півгодини вже біг бігцем лісовою дорогою з мішком за плечима та спорядженим ППС на грудях. Міряв кроки і мріяв про те, як обійме Софію, як притисне до грудей Марічку. От іще пару кілометрів на схід, а там знайдеться стежка у потрібному напрямку…

Вони вийшли з-за дерев несподівано, немов чекали саме на нього. У червоних променях вечірнього сонця він не одразу помітив малинові околиші на кашкетах, а коли помітив, у грудях похололо.

— Патруль СМЕРШа. Дакумєнти! — владним голосом звелів старший з трьох, сержант.

А от документів Степан не мав — тобто документів на право залишити військову частину. Він козирнув, відрекомендувався і почав пояснювати, що тут недалеко село, де залишилася родина, що він тільки туди й назад. Проте це не викликало жодного розуміння. Сержант дивився безбарвними очима, немовби мав перед собою не живу людину, а просто суху гілляку.

— Панятна, — підсумував він. — Разберьомся. К лєйтєнанту єво.

Один з солдатів стволом автомата показав на проміжок між кущами, де, як виявилося, ховалася стежина. Степан похнюпився, але слухняно пішов уперед. У голові в одну мить все закрутилося, як під артобстрілом: до лейтенанта… може, йому вдасться щось пояснити? Він же теж командує своїми солдатами, повинен зрозуміти. Попри очевидну дурість подібного припущення, Степан не залишав його і дорогою подумки добирав слова, якими розповість лейтенанту про чотири роки розлуки з родиною, про те, що комполку нема часу підписувати документи кожному окремому бійцю, що він тутешній і за ніч обернеться туди-сюди, так що ніхто й не помітить.

СМЕРШевці позаду крокували мовчки, наставивши зброю, немовби вели якогось злочинця. Степан озирнувся, сподіваючись встановити хоч би побіжний контакт:

— Закурите?

– Іді-іді, — підштовхнув його у спину ближчий, клишоногий та вилицюватий боєць.

А сержант додав:

— Разґаворчікі!

Метрів за п’ятсот вийшли на галявину зі сторожкою та чорною стайнею біля неї. Попід стайнею тупцяв вартовий. Сержант обігнав Шагуту і першим пірнув у низенькі криві двері сторожки. Степан теж схилив голову у низькій проймі. Всередині ледь видний у променях вечірнього сонця, що пробивалися через брудні вікна та кубла тютюнового диму, за столом з двох снарядних ящиків сидів лейтенант.

Шагута з порогу хвацько козирнув, як і годиться розвіднику. Конвоїри з автоматами залитися назовні.

— Дєзєртіра прівєлі. Бєз докумєнтов, — доповів сержант.

— Я не дезертир, я тільки… — почав пояснювати Степан, але начальник підняв руку, зупиняючи його:

— Хахол, шолі?

— Українець, — кивнув Шагута.

— Хахол, значить, — молодий опецькуватий лейтенант розчавив у попільничці недопалок і тут-таки прикурив нову цигарку. — От скажи мнє, хахол, пачєму ви всє — прєдатєлі? А? Ми вас асвабаждаєм, а ви нам в спіну стреляєтє.

Степан спробував пояснити:

— Я не стріляв. Я до своїх в село ішов. Сім’я в мене тут.

Але той у відповідь випустив з легень цілу хмару диму і махнув рукою:

— А, брось! Всє ви адінаковиє. Сдать оружиє і под арєст.

Почувши «сдать оружиє», Шагута несамохіть поклав руки на автомат, що висів на шиї. Сержант зробив крок до нього, і тут несподівано для самого себе Степан відступив до стіни і мовив хрипким голосом:

— Оружиє не здам!

Лейтенант здивовано глянув на сержанта, смикнувся до кобури з пістолетом, що висіла при боці, коли Степан гучно клацнув запобіжником і повторив:

— Развєдка оружиє не здає!

Запала тиша, всі завмерли на своїх місцях, під дулом автомата сержант на мить навіть втратив свій байдужий вигляд. Він скоса позирав на начальство, чекаючи наказу або дій. І врешті дочекався.

— А! — навмисне повільно, без різких рухів відкинувся на стільці лейтенант. — Оно нам надо? Пусть с оружиєм сідіт. Развєдка…

Обличчя сержанта набрало звичного дерев’яного вигляду, і він першим рушив до дверей. Озирнувшись на лейтенанта, який показово втративши цікавість до подій, дивився у віконце, Степан вийшов за поріг.

Патрульні стояли біля стіни та розкурювали самокрутки. Сержант звелів Степану: «За мной!», — і, не озираючись, пішов до стайні. Степан, звичний виконувати команди, попрямував слідом, не зовсім розуміючи, хто ж кого тепер насправді конвоює. При наближенні старшого вартовий біля стайні привідкрив одну стулку широких дверей і виструнчився поруч.

— Давай! — показав сержант рукою всередину, і Шагута зайшов, міцно стискаючи автомат. Двері із рипінням захряснулися позаду.