Медик зворушено посміхнувся, а шофер з тріском закрив задні розхлябані двері.

— Поїхали! — сказав він, сідаючи за кермо.

— Йой! — відгукнувся Дмитро, займаючи сидіння поруч.

— Як, і ви з нами? — здивувалася Уляна.

— А що я, гірший за того хлопа? — вишкірився інструктор.

Вони розвернулися між кучугурами, практично на місці, на що Улянина водійська душа не могла не зреагувати легкою заздрістю, і рушили донизу, ревучи двигуном, який зараз здебільшого використовувався як засіб гальмування на крутих спусках. Георгій Олександрович досить швидко влаштувався більш-менш комфортно, щоб навіть за таких надзвичайних обставин віддатися своїй улюбленій справі — балаканині.

— А як ви тут ставитеся до нашої київської двічі судимої влади? — спитав він, ледь виїхали з села.

Чоловіки перезирнулися.

— До тамтого вашого презика? — уточнив шофер і гмукнув.

— Нашого з вами презика, — уточнив старий.

З передніх сидінь почувся дружний сміх.

— Я вам таке скажу, — обернувся водій. — Ми йго не обирали. Скіко я без вашого презика жив, то стіко й далі житиму. То не є мій презик. Ви там у Києві донецького собі взєли, то й майте собі спокій. А я роботу завше собі знайду.

Нічого собі робота, подумала Уляна, їздити такими дорогами. Щоправда зараз, на спуску, машину так не кидало — а може, це тому, що вона була меншою по висоті за ту, що везла їх вгору.

— Бо я крановщик-висотник, — вів далі водій. — У Москві працював на тамтих кранах, що висота більша триста метрів. Мене господарі залишитися просили, квартиру давали.

— Чого ж не залишився? — спитав Георгій Олександрович, що міцно обійняв спинку сидіння, і відчував від цього додаткову впевненість.

— Знак мені був. Страхівку не застібнув і мало не зірвався додолу. Рукою тіко такво зачепився. То мені воно так показало, що все вже. Наступного разу того вже не буде. То я взяв у кума цю машину і трохи побуду біля жінки, бо вна вже одвикла, як я весь час по стройках тамтих.

— А якщо в Москві вже не працюєте, виходить, що все-таки це і ваш президент? — зачепився за відповідь песиміст-нешістдесятник.

— Та ну, скажете.

— Ну а чого ж тоді в Ясіні бігморда з ним висить?

— Та де?

— Як це де? На стоянці. З Новим роком вас вітає.

Дмитро кивнув, мовби на підтвердження.

— Тамтой? — уточнив водій. — Так його вартують. Як один дітвак кинув був грудкою, так одразу міліція тамта приїхала, батька забрали, дітвака того. Ледь відкупився.

— От бачите, — здавалося Георгій Олександрович навіть зрадів цій інформації. — У Чернігові його фарбою закидали, у Запоріжжі, де там іще? Практично скрізь. А у вас — чистесенький.

Заперечити щось на це було важко, але водій не здавався:

— Так а що він мені зробив, той Яник?

Старий примружився:

— Ну, може ще й не зробив, але може зробити.

— А на що він годен? Я — фіть, і тойво. Це він у вас тамто, у Києві може щось зробити, а мені він ніц не зробит.

Уляну відверто дратувала місцева манера казати про Київ, ніби про якусь зовсім іншу країну. Георгію Олександровичу, здається це теж було не до смаку.

— Але ж країна у нас із вами одна.

— Знаєте, — озвався раптом інструктор Дмитро. — У нас тут усякі країни були. Старі люде розповідают, що найліпше було за чехів, бо вни і жити давали, і в наші справи не лізли. А як угорці прийшли, то почали людей неволити. То люде, хто пішов до лісу, а хто навчилися жити по-своєму. Ми — по-своєму, а вони — по-своєму. І за комуністів так жили, і зара жиємо. Ту кожен другий за кордоном працю має і родині гроші шле. Нам та держава ніц не робит, ми самі собі порадкуємо.

Ця заява так обурила старого філософа, що він поліз за своїм неосяжним носовичком, щоб висякатися, перед тим, як дати гідну відповідь.

— Діди у тридцять дев’ятому Карпатську Україну проголосили. Потім в УПА десять років за свою державу воювали. І це щоб їхні онуки у незалежній Україні «самі собі порядкували»?

— Мій дідо в УПА був, — відгукнувся шофер.

— А мій — у дивізії воював, під Бродами у полон був потрапив, — додав Дмитро.

Уляна нашорошила вуха:

— У дивізії? А ми теж шукаємо родича, що був у дивізії. Може і з вашим дідом разом… Він вам не розповідав?

— Розповідав? — здивувався Дмитро. — Ніц. Нігде не розповідав. Бо хто розповідав — вйо. На Сибір повивозили. У нас тут усі націоналісти.

— Бачите! — Георгій Олександрович обернувся до Уляни. — Усі націоналісти, а працюють за кордоном! І кажуть: «ваш президент». А знаєте чому? Тому що в ідеології і досі не визрів державницький націоналізм. Не інтегрувалася державницька ідея вище земляцтва, коли тут, у селі — то ми, а там за горою — то вже вони.

Він довго обурювався низьким рівнем свідомості місцевих українців, які «замість національних державних символів тримають на покутті лик святого покровителя заробітчан». Чоловіки на передніх сидіннях принишкли від малозрозумілих формулювань і тільки перезиралися під час найтемпераментніших пасажів. А Уляна подумала раптом, що рівно те саме старий може сказати своєму синові — бо хто він є? Точно такий заробітчанин, тільки нікуди не їздить, працює вдома на закордонних замовників і то лише тому, що в Україні податки менші.

До речі, як вони там, у цьому своєму фрі-райді?

Уляна дістала телефон і набрала Настуню.

— Дядько Степан ще не повертався? Ні? Як повернеться, скажи, щоб мене набрав. Зрозуміла? Ти як? Тітку Наталю слухаєшся? Ну, молодець. Скажи їй, що Олекса з нами поїхав, дідусеві допомагати. Ну, цьом.

Георгій Олександрович усе ще бризкав слиною і кипів, немов чайник. Уляна навіть почала турбуватися, щоб він не перебрав був з емоціями і не образив господарів. Але ті припинили врешті відмовчуватися і до піни з рота наполягали на своєму праві «мати в носі» і презика з донецькими, і Київ, який сам віддав тамтим владу. Суперечка набирала обертів з кожним словом, а проте фінал вийшов цілком мирний — коли джип зупинився біля сільської лікарні, обоє чоловіків обережно і обачливо витягли з салону буйного філософа і на руках занесли у приміщення, де, на щастя, знайшлося крісло-візок.

Всадовивши потерпілого, Дмитро відкланявся:

— Ви ту вже самі порайтеся, бо мені на Франківськ тра.

— Ой, дякую вам дуже, — спохопилася Уляна. — Що б ми без вас робили?

— Та прошу! — Дмитро простягнув руку Олесеві. — Лікуй діда!

Уляна відійшла кілька кроків, проводжаючи інструктора.

— Ви не ображайтеся, може старий вам наговорив зайвого.

— Нє, він то всьо правильно говорив. Про єдність України, та йой. Тільки знаєте, щоб не стало так, що оце тільки ми ту — за Україну, а тамті усі — за Москву. Як завше було.

Як це часто буває у суперечках, кожен залишився при своїх, і Уляна повернулася до підшефного. Того вже просто з коридору лікар направив на рентген і одразу ж написав на папірці список необхідних ліків. Попри незавершену суперечку, водій швидко розшукав по телефону сестру рентген-кабінету десь «на тому кінці села» і подався за нею. Уляна попрямувала до аптеки, а Олекса залишився охороняти діда і слухати розповіді про те, що першим рентгенівські промені відкрив не німець Рентген, а українець, якого звали Іваном Пулюєм.

Аптекарі у гірськолижній Ясіні добре знали свою справу, а тому без жодних проблем знайшли прості дерев’яні милиці, гіпсові та звичайні бинти, знеболювальне, снодійне та інші дрібниці, необхідні у подібних випадках. Поки Уляна отоварювалася, водій вже повернувся. Невідомо, чи справді ікс-промені відкрив українець, але виявилося, що на українців вони таки діяли, і знімок показав, що перелам не складний, тому лікар буденно взявся до гіпсування, не звертаючи жодної уваги на стогони пацієнта.

За якихось двадцять хвилин процедуру було закінчено і поки Уляна з Олесем натягували на мокрий гіпс холошу, Георгій Олександрович, спітнілий від болю і напруги, мовчки вислуховував приписи лікаря.

— Ви якого року? — уточнив той, дивлячись у записи. — П’ятдесят шостого? Ну, ще молодий. Заросте як на собаці. Пийте препарати кальцію і за два місяці будете танцювати.