Усе це дратувало, втім, Уляна намагалася тримати емоції в собі, щоб не отруювати життя домашнім — вони тут точно не винні. Хоча, якщо чесно, Степан врешті міг би знайти нормальну роботу. Звісно, вона не збирається лазити до його кишень, але накопичень навіть у моряка не може вистачити на все життя. І потім перед очима завжди стояв приклад очаківських рибалок, які між навігаціями навіть з диванів лінувалися підвестися. Звісно, Степану до цього ще далеко, він щось-таки робить, кудись їздить. До речі, куди?

Так у щоденних клопотах та дрібних рефлексіях минула зима, єдиною розрадою котрої стала подорож на гірськолижний Драгобрат, під час якої несподівано знайшовся італійський слід Степана Шагути.

Синьйорина Б’янка Шагута пристойно володіла англійською і навіть трошки — зовсім трошки — розбирала українські літери. Вона охоче відповідала на листи з батьківщини свого діда Стефано і без упередження сприйняла звістку про те, що там, можливо, мешкають її родичі. Самого діда вже давно поховали на цвинтарі містечка Белларія. Поруч з ним упокоїлася й дружина — сеньйора Вінченца Шагута, спадкоємиця відомого у місті роду. Про діда Стефано Б’янка знала не так вже й мало — і це було дивним, якщо брати до уваги звичайний пофігізм молодих поколінь до питань родоводу.

Бабуся Вінченца побачила діда Стефано у таборі для інтернованих військовополонених. Він був худий, задрипаний, як і всі, але її вразив погляд хлопця — у ньому, як казала бабуся, відбивалося сонце Італії, і посмішка — біла та блискуча, як морські мушлі. Саме тому в серці італійської дівчини тьохнула симпатія і жалість до цього солдата. Стефано не знав італійської, але бувають ситуації, коли хлопцю з дівчиною для спілкування цілком вистачає жестів та рухів. Саме ці рухи, судячи з усього, і призвели до змін у стрункій дівочій фігурі, які важко було приховати від уважних родичів. Звісно, батько сварився, але під час війни навіть прискіпливим батькам не годиться особливо перебирати потенційними женихами для своєї єдиної доньки. А оскільки родина була відомою і мала авторитет у містечку, батько, за посередництва великої кількості граппи з власного виноградники, домовився з керівництвом табору, що воно закриє очі на зникнення одного полоненого з сотень, що тинялися обнесеним колючим дротом подвір’ям. Врешті одним більше — одним менше, італійці не дуже прихильні до математичних рівнянь. Весілля гуляти не стали — гучним святкуванням заважав помітний животик нареченої та сумнівний статус її обранця. Молодих тихцем відправили на виноградну плантацію у село — щоб не давати сусідам зайвих приводів для обговорення. Там і народився батько Б’янки сеньйор П’єтро Шагута. Згодом ситуація у місті поліпшилася, полонених розіслали по різних напрямках, табір закрили, і молоді змогли повернутися під батьківський дах, але все одно, коли на вулиці з’являлися карабінери, діда Стефано про всяк випадок ховали у льоху поміж діжок з вином та граппою. Синьйорина Б’янка в дитинстві і сама ховалася там разом з дідом, коли бабуся Вінченца сердилася, а сердилася вона часто.

Чи розповідав дід Стефано щось про свою батьківщину, Україну?

Так, розповідав, казав, що це казкова земля, але її людей убивали і німці, і росіяни, тому там багато лиха. Розповідав про місто Береджано, звідки пішов на війну. Казав, що воно схоже на Белларіо, тільки там немає моря.

А про родину свою розповідав?

Про родину? Дуже мало, бо бабуся Вінченца не любила таких розмов. Бона була зі старовинного місцевого роду і хотіла, щоб діти усвідомлювали себе частиною Белларії, а не якоїсь там невідомої країни, яка чи то існує, чи то ні. Але дід одаково навчав Б’янку українських слів і показував літери, тож тепер, коли Шагути взяли собі покоївку — українку з Тернополя — вона може здивувати її деякими фразами, почутими від діда.

Б’янка навіть прислала фото діда Стефано з шістдесятих років — цілком нормального італійця із зачесаним назад волоссям, у світлому костюмі. Попід руку його тримала сеньйора у легкій хустинці на голові та в окулярах, немовби з фільму італійських неореалістів. Єдине, що дорогою з екрана на фото, ця героїня, певно, добряче напосілася на пасту, бо фігура під темною сукнею розпливлася.

«Беліссімо!», — думала Уляна, вечорами вдивляючись у незнайомі риси чоловіка у костюмі. Якби мати хоч одну-єдину фотографію діда, щоб порівняти! Мама, яка телефоном і через онука сусідки Полковниці-Безтолковниці, що володів інтернетом, невпинно супроводжувала Улянині пошуки, теж нічого не могла сказати. Вона не пам’ятала обличчя свого батька — хіба у вигляді якоїсь розмитої плями, та й то не виключено, що за цією плямою ховався господар хати або якийсь інший чоловік. Намагання знайти у рисах Б’янки щось спільне, родове теж закінчилися нічим — начебто форма носа була подібною, але хто знає, чи не був цей ніс успадкований нею за жіночою лінією. Та й взагалі — невдячна це справа, порівнювати людину італійських 60-х з теперішніми обличчями. Люди з війни приходили — їх рідні не впізнавали, що вже тут казати про десятки років, що минули, ще й проведені за кордоном. Єдине, що відзначила Уляна — очі діда Стефано були позбавлені італійської безтурботності, і це можна було зрозуміти.

— Схожий на твого батька? — запитала вона у Степана.

Той розсміявся:

— Ти мені вже починаєш нагадувати свою подругу, Віку.

— Чим? — не зрозуміла Уляна.

— До чого тут мій батько? Мій батько лежить у Сибіру, а не в Італії.

— А й справді, — Уляна зрозуміла, що бовкнула дурницю, і трохи зашарілася.

Степан дивився на неї якимось хитрим поглядом.

— Що таке? — вона звела брови.

— Та так, — він знизав плечима, проте погляд залишався хитрим. — А що ти робиш завтра?

— Завтра у мене судове засідання, — одразу згадала вона. — Зранку.

— А обідаєш де?

— Тобто?

Він посміхнувся:

— Тобто де ти обідаєш?

Вона знизала плечима:

— Ну де, не знаю де, — і раптом здогадалася. — Ти хочеш запросити мене на обід?

Він кивнув. В очах танцювали бісики. Уляна на мить замислилася, перевіряючи внутрішній календар. Ні, все нормально, жодних знаменних дат, як то перша зустріч чи день народження, завтра не очікувалося.

— У нас свято? — уточнила про всяк випадок.

Він трохи невпевнено розвів руками:

— Сподіваюсь.

— Яке? — її взяла цікавість.

— Не скажу.

— Ну скажи!

Він покрутив головою, що означало: ні, і не проси, і навіть не думай, і не сподівайся, і взагалі.

— Будь ласка!

Він знову покрутив головою.

— Я ж не зможу вести процес. Я програю суд.

Він розвів руками.

— Мамо, а що таке кліка святих? — запитала раптом Настуня з-за другого кінця столу, де робила уроки.

— Що? — в один голос перепитали Уляна зі Степаном.

— Кліка святих, — роздільно повторила мала.

І вони разом пирснули.

— А чого ви смієтесь? Нам в школі про неї казали, тільки я не зрозуміла, що це таке.

— Кліка — це банда, — почав пояснювати Степан, але Уляна перебила.

— Не мороч дитині голову. Це вам казали, що когось долучили до лику святих. Російською «к ліку». Тобто до переліку.

— А святих лічать? — здивувалася Настуня.

— Аякже! — Уляна згадала очаківського попа, який приїхав з Волині і постійно плутався у місцевому суржику, на місці русизмів вживаючи полонізми, і русифікуючі слова українські. — Лічать, але їх все одно виходить без ліку.

— Як це? — мала не зрозуміла маминого каламбуру.

— А так, — втрутився Степан. — Єслі долго моліцца, голова может отваліцца. Мені один знайомий батюшка казав. Якщо довго робити уроки, так само. Закінчуй вахту, будемо вечеряти.

Отак він зіскочив з теми, але розбурхана цікавість не полишала Уляну. В ліжку вона спробувала зайти з іншого боку, але знову завадила Настуня, яка ніяк не хотіла засинати, заплутавшись у одвічній дитячій дилемі «пити-пісяти». Ні, жити в одній кімнаті з дитиною — це просто шкідливо для нервової системи.

Зранку Уляна демонстративно надулася, але все одно не зсунула чоловіка з принципової позиції. Єдина поступка, якої вона врешті домоглася, лише заплутала діло. Бо на питання: «В якому ресторані зустрінемося?» — він відповів: