— розкрий рота! — буркнув конвоїр.

я й цьому скорився, все ж одно примусить... але вже мій гнів палахкотів. ось ось вибухне нерозсудливим, божевільним протестом...

— а «в роботі» нічого нема? — запитав салдат похмуро.

я сполотнів: невже ж мені доведеться пережити й цю ганебну подробицю трусу перед етапом? я відчував, що ніяка сила не примусить мене скоритися...

— нічого! — не своїм, притишеним, але. певне, страшним голосом відповів я, впившися своєму катові своїм застиглим поглядом просто в вічі.

щось промайнуло на його обличчі, змивши на мить кам'яне тавро села. хто його зна? чи нерозсудливий страх його взяв, чи може ворухнулося й людське почуття до мене, тільки він, не дивлячись в очі, сказав:

— іди!

і голосніше, ніж треба було, гукнув:

— слєдующий!..

в очах мені ще темно було з хвилювання, коли я одійшов до натовпу в'язнів уже «прийнятих» і готових у путь.

— шикуйсь! — залунала команда, і знову я забув про те, що тільки що зазнав: зараз одчинять браму в'язниці. востаннє вона зачинилася за мною два роки тому!

каторжан в етапі було декілька чоловіка. нас поставили наперед... одностайно й бадьоро дзвякнули наші ланцюги, гомінкою луною розгляглися під склепінням брами і ось...

за брамою етап на хвилинку спинився: конвой із шаблями «наголо» розташовувався навкруги нас...

воля і ось вона!..

я жадібно пив очима розлоге дерево, шмат поля й стежку через нього до далекої цегельні. цілий рік, коли я сидів у камері, що віконце її виходило на цей бік в'язниці, я бачив крізь ґрати це дерево, це поле й стежку до цегельні. щоранку й потім опівдні цією стежкою ходила струнка дівчина, я бачив її здалека і міг собі думати, що вона дуже гарна, дуже розумна, що вона — все те прекрасне, що єдналося з моїми мріями про волю... щодня: це дерево, край поля, стежка й моя фантазія — дівчина.

а тепер — ось вони які. дерево, поле й стежка... такі прості, зовсім не казкові, живі... сонце купало поле в своєму прощавальному промінні, й воно тремтіло радістю у всій моїй істоті.

з поля зірвався вечірній вітрець і заплутався в листі кленів в алеї праворуч. цієї алеї я не міг бачити з в'язниці. вона для мене ніби тількищо народилася й раділа зі свого народження на світ.

мати! бідна мати: вона, певне, два тижні щовечора, коли звичайно ішов етап, приходила сюди. її гнали, вона благала дозволу залишитися, підкупала дозорців... мати! вона сумно посміхнулася мені й похитала головою: справді, сумне видовисько, певне, я з себе уявляв. блідий як смерть, виснажений, в химерному, зумисне незграбному, ганебному вбранні арештанта. сп'янілий від повітря і вражінь, я хитався, як тяжко хорий. але я відповів їй посмішкою щастя. так, певне, посміхається той, хто вмирав, але переміг смерть і, ледве живий ще, радісно глянув на світ...

— кроком руш!

задзвеніли кайдани, затупотіли ноги, заколивалися, виблискуючи на сонці, шаблі конвоїрів.

ішли хутко. іти було далеко. але я враз згадав, як треба йти в кайданах, щоб не плутався ланцюг, щоб розгойдавшися, він не стримував ходи і йшов легко, бадьоро, ніби кайдани мене несли, а не я тягнув їх на собі.

мати в юрбі інших жінок — матерей і сестер нас, закутих, огорожених штахетом шабель — поспішала за етапом. двічі верхівці — конвоїри налітали на них, женучи геть, далі від нас.

тоді ставало болюче. хотілося крикнути матері — не треба! йди додому... не принижуй себе!..

я зідхнув із полегшенням, коли вона взяла візника и поїхала, неспроможна йти в рівень з етапом, шо поспішав до порту...

промайнули міські околиці, де на нас дивилися співчутливі очі перехожих — робітників, бідноти. вже смеркалося, й нам назустріч блиснули ясні ліхтарі центральних вулиць. і тут усі спинялися, коли вулицю сповнювало брязкотіння кайданів і теж дивилися на нас, але зі страхом, із зневагою, вороже.

байдуже! я жадібно дивився навкруги: з кожним рогом вулиці, з кожним будинком були зв'язані безмежно любі тепер спогади волі...

дмухнуло вільготою: море близько. аж ось воно показалося —сіре у вечірній млі, легке, як дим. два роки я його не бачив!

коли прийшли в порт, уже стало темно. на чорній ляковій воді гойдалися відсвіти ілюмінаторів. електричні ліхтарі лляли своє світло в густу сутемряву. навкруги кипіло громохке, метушливе портове життя.

етап став: конвоїри готували на пароплаві приміщення. я дивився навколо. хвилини бігли для мене секундами. то мчали вражіння вільного життя, безмежно багатого, пишного після мертвої нудоти тюремних днів. кров бурхливо бігла в жилах. дзвінко стукотіло серце. високо здіймалися груди.

я так само, як тоді, коли вийшов за браму в'язниці, щасливо посміхався матері: вона вже була тут і, принишкнувши в куточку коло якогось склепу, де її не бачили й не гнали, журними очима дивилася на мене. мені так хотілося сказати їй:

— мамо! та не журися, мені ж так добре, що можна зовсім забути про мої кайдани, мій арештантський сіряк, моє бліде, виснажене обличчя.

загнали етап на пароплав: у тісне, задушне приміщення. але ж у ньому, цьому приміщенні, весело жовтою лякованою фарбою блищали стіни, стеля, поли. в одчинені ілюмінатори просто, не крізь ґрати, зазирала чорна, запашна від моря, літошня ніч. це було вільне приміщення вільних людей. і це відчували всі в'язні: гомоніли, сміялися, метушилися, ледве їх вгамували конвоїри. мати, підкупивши конвой, передала мені їжі — о, якої ж смашної після тюремних харчів. мої товариші захоплено нищили цей дорогий подарунок, аж весело було на них дивитися...

півгодини й загудів — засурмив пароплав. дзвякнули шклянки, ще й ще. тяжко зідхнула машина, загуркотіла... зашумувала вода під гвинтом, поїхали!

довго я не спав. ніби те море після бурі, ніяк не могли вгамуватися мої вражіння сьогоднішнього вечора, — такі дужі й мінливі — то захоплення, то образа, біль і радість, горе й щастя... все одно! аби життя. аби не те страшне животіння тюремних днів...

раннім-рано мене збудив вартовий конвоїрі повів ніби до вбиральні на палубу. це його підкупила мати, щоб побачитися зі мною. вона палко пригорнулася до мене. з її очей бігли сльози. подорожні, що вже прокинулися, з усіх боків дивилися на цю сцену. мені було неприємно: в цих поглядах я читав осуд мені за те, що я, ставши арештантом, спричиняю моїй матері таке велике горе. я постарався скоротити сцену, посилаючися на те, що конвоїру може дістатися за порушення конвойної служби.

коли він мене вів назад, я не втримався — спинився на хвилинку коло борту пароплаву, задивившися на вранішнє море. рожеві від схід-сонця хвилі котилися з далекого обрію і звідти ж пливли перлини — хмарки. навколо був такий широкий простір, що я завмер заворожений. аж конвоїр стурбувався: подумав, чи не збіраюся я плигнути в море, щоб поплисти на волю. правда, була в мене й ця думка. та згадав — кайдани! вмить піду на дно. не зазнаю й кількох хвилин радости вільного пловця у вільному морі.

вернувшися до каюти, вже не спав: боявся пропустити ті нові вражіння, що давав мені другий день етапу — день близькости до волі...

вже вранішнє сонце сяло з високого, синього неба, коли пароплав прийшов до Миколаєва. пішли околицями міста до далекої в'язниці. обіруч вулиці стояли привітні провінціяльні хатки, з-поза парканів визирали зелені шапки дерев. диким контрастом врізалося брязкотіння наших ланцюгів у цей ідилічний затишок.

двір в'язниці — пересилочної, етапної — теж мав тавро провінції. мурів і ґрат не було видно. їх ховали будинки службового персоналу в'язниці. коло криниці жінки прали білизну. від дерев і будівель падали миротворчі вранішні тіні. сірою плямою, ніби лишай на здоровому тілі, випиналася юрба нас, арештантів, на тлі цієї ідилії.

я стояв і жадібно насичувався нею, щоб понести її з собою до камери, за ґрати, щоб там ще й ще раз, без кінця, згадувати й цей уламок волі. заворожений цим, я й не вчув, як мене покликали до прийому...

— шапку здійми! — злісно крикнув на мене роздратований помішник начальника тюрми.