і її життя — і своє з плямами —
печально і мовчки змірюю —
і навіщо мені — ще одна
і навіщо болюча — мені — рана
і хочеться щоб це була остання
і хочеться щоб вона була остання...
3 NP
Коханням
зараз поранений я
і вийшов — на час — з лав.
Я почуваю себе йолопом зрання —
вас не дивує, що я такий став?
Нічого,
не лайте мене — я перейду.
Скрегоче в моєму серці іржа.
Мене й самого совість мучить і
жаль.
Звичайно, я люблю
не по старому, а по сучасному,
хоч майбутнім і не пахне
тут, —
так як єсть, так і люблю.
Але так само люто люблю я,
як на світанку життя було сказано:
«Сильна, як смерть, любов,
жорстока, як пекло, ревність»...
6 NP
Тобі — дитино моя — що завтра на аборт підеш —
Тобі — що тільки місяць йому —
Тобі — що місяць як зародилося а живеш міліони
віків у животі цієї жінки що я люблю —
Місяць уже тобі а завтра ти — ніщо, викинуть
твій кавалочок у відро з помиями —
І попливеш ти каналізаційною трубою аж у Чорне
море, де й зародилось од мене —
Тобі —
Тобі —
Тобі це.
Невідомо й ніхто не взнає — ні матір твоя, ні я,
твій батько —
Хлопець ти було б чи дівчинка —
Любило б маму свою і говорило б:
мамо!
Любило б батька свого і говорило б:
тату!
Ссало б молочко з грудей і жмурило б оченята
на сонці.
Але минули б роки —
І ти пішло б у дитячий садок —
І виросло б, і змагалося б, і зачинало б...
Будь вічне ти, що завтра плаватимеш в відрі:
Завтра я прожену твою матір,
Зникне з серця мого вона, як ти з її тіла.
Будь вічне ти, безсиле й розумне —
Ти жило стільки, скільки дано тобі.
Будь вічне ти, бо і я вмру,
І мати твоя вмре, і не одно ти
Плаватимеш завтра в білім відрі.
7 NP
Хвиля мені котить каміння в горло
видушує міжпланетний сум
і плаче серце на тему: — В-гору!
А як же в-гору, коли — глум!
Брось єрундістику — говорить товариш,
і люди на вулиці: — Іди в сміх!
Не колупайсь у мозку, каші не звариш,
хіба непотрібний ліричний вірш.
Ге-е, бросьте ви єрунду городити
поки справлюсь з собою сам.
Це потрібно, це тяжко, це — великий
неспокій у душі і гам.
ҐЕО ШКУРУПІЙ
МОРЕ
Море
1
От шкіпером коли б я був,
то розпустив би всі вітрила,
щоб вітер щогли долі гнув
та буря в линвах вила...
Жахлива ніч... Хай шторм гуде!..
Хай тьма мішається з водою,
горами хвилі хай несе
у вічі чорною марою...
У безвість лине корабель, —
набридло те, що було вчора, —
в пітьмі встають кордони скель
і гриви спіненого моря...
Розхристана, нервова муть
у недосяжне б'є склепіння; —
незнана у безоднях путь
і десь далеко Україна...
О, море!.. Нескінченна даль...
Колиска бурь і урагана,
землі кісток одвічний праль
та буйних мрій омана...
2
Спіняться вигнуті води морів
і вийде із хвилі по сто моряків...
Кожний із них загнуздає коня,
а кінь заїрже й полетить навмання...
Вітер у линвах на ґвалт прокричить,
і очі засліпить пінява мить,
вершники чорні стануть у ряд,
де море бурхливо влаштує парад...
Безодні почують жалібний спів,
страшний і самотній скрип кораблів.
Там хрясне й повалиться щогла на діл
і вибухне парус, роздертий навпіл,
зійдуться хвилі і викрешуть грім, —
вершником більше стане одним...
А голос страшний прокричить у пітьмі
і відгук луна відіб'є вдалині,
вітер в простори цей клич занесе,
де море шумує, море реве...
3
Пітьму роздер раптовий ранок, —
як золотий удар,
і перший промінь зажурився тьмяно
в розривах хмар.
В пурпурі захитався дальній обрій
од буйних хвиль
і море — звір мільйоногорбий —
вже вибилося з сил.
Туди, туди, де сонце встане
і на землі розгубить жар,
щоб залишилася в тумані
орда нічних примар...
Бо ранок, як стрілець відважний,
огнисту запуска стрілу
і ранить в серце легковажну,
зрадливу тьму.
Прониже глиб розбурхану, зелену
і темний од намулу діл,
пішле у даль набій шалений
з огняних жил...
Туди, до сонцем випещених берегів,
в іскристу гру,
туди, в затоки водограйних див
і я іду!..
4
Шумить в тумані рідний порт,
очима грає там красуня,
блищить од спеки деревяний борт
і пахне смолами портова клуня,
у серці ж пристрастів колишніх натюр-морт
а в очах та ж красуня...
Над головою Південний Хрест,
унизу мінливий оксамит,
вітер на Зюд-зюд-вест,
шкіпер спить.
Стрункі всі щогли кораблів
та ще стрункіш од них Марія...
Мов пальма, з дальніх берегів,
мов тепла, недосяжна мрія,
хвилює сон сміливих моряків
приваблива Марія...
Над головою Південний Хрест,
унизу мінливий оксамит
вітер на Зюд-зюд-вест,
шкіпер спить.
5
В краї незнані запливли,
де сонце пестить смашний банан,
де в задушні, пахучі дні
приглушено стогне «там-там»...
Виблискує там огнями далечінь
і море, як зелений луг,
де плюскає зомліла лінь
од соняшних потуг.
Дзюрчить під кораблем вода,
навколо ж розрізає глиб
дельфінів іскробарвна гра
і пурхання летючих риб...
І раптом десь далекий грім
і течія, як водоспад,
з осель стовпом курчавий дим
і поруч пальм високих ряд.
Припливу шум і рифів рик
гуде навколо корабля,
і з щогли вищої бадьорий крик:
— Земля!.. Земля!...
МИКОЛА БАЖАН