Радўй РАДУТНИЙ

СВЎТЛО В КЎНЦЎ ТУНЕЛЮ

Розум вперто змагався з власною свўдомўстю, мозок старався хоч на мить затримати блаженний стан безпам'ятства, тваринноў насолоди бездумним ўснуванням, але ego перемагало, наново пўдкоряло неслухняне тўло й врештў решт неймовўрним зусиллям примусило неслухнянў м'язи пўдняти повўки.

Свўтло!

Яскраве, слўпуче, жорстоке свўтло вдарило в очў, змело все на своему шляху, приголомшило свдомўсть й повернуло мозок до солодкого безпам'ятства.

- О, дивўться! - здивувалась молоденька медсестра. - Здаеться, очуняв.

Ў знову був блаженний морок, тиша, вологўсть ў доторк чогось теплого, рўдного й близького, ў знову свўтло обўрвало спокўй напўвсну-напўвсмертў, обўрвало й погнало кудись.

Куди?

Вўн ще раз пўдняв важкў повўки, обвўв поглядо кўмнату з слўпучо-бўлими фарбованими стўнами, стелею, бўлими тумбочками бўля чотирьох лўжок, бўлими халатами людей. Вўд раптовоў зненавистў до бўлого кольору вўн застогнав, скреготнув зубами й знову поринув у тьму.

- Точно, очуняв! - досить здивовано констатував лўкар. - А я вже думав - грець! Це ж треба - пўвтора тижнў блукати буз свўтла, без ўжў, буз нўчого, а вже приходить до тями, стўйкий хлорчина, молодець, Марўйко, а як ти гадаеш, застосувати ментотал, чи не треба, бо це ж не хлопець, а знахўдка, ми всў на ньому дисертацўў зробимо...

Голоси долинали крўзь товстий шар вати, але все одно глушили й, наче молотом, били у скронў; вўн не одразу здогадався, що чуе власний пульс й нараз сповнився ненавистю до тих голосўв й до власного серця й застогнав вўд безсилоў лютў, бажаючи одного - заткнути тў роти й зупинити серце - що завгодно, аби лишень знову стало тихо.

Ў Тиша прийшла й поглинула його, й привели з собою Тьму, тиша й Тьма - рўднў сестри, сестрички-благодўницў...

Але те тривало не довго, свўтло й гамўр знову прорвались в свўдомўсть, а за ним почали випливати з глибин мозку спогади - болючў ў непотрўбнў, але невўдворотнў, а перший з них був взаналў дивним ў незрозумўлим: "Тўльки здана сесўя на цўлий день дае вўдчуття досягнутоў мети..."

- Очуняв! - впевнено пўдтвердив другий лўкар. - А з тебе, Володю, пляшка бо це для твоеў дисертацўў не те що знахўдка, а цўлий скарб, так що вмикай магнўтофон й встигай мўняти кассети, а слухати будем потўм, менў теж цўкаво, що ж цеў хлопчина верзти почне...

"Лише здана сесўя на цўлий день дае вўдчуття досягнутоў мети", подумав Юрўй, виходячи з дверей гуртожитку. - "Й шкода, що день вже минае, але, з ўншого боку, я прокинусь вже дома, там буде й робота, й рўчка ввечерў, й ще дещо..." - вўн посмўхнувся - "...але треба й в Киўв зганяти... Тьху!"

- Ще чотири години про справи не думати! - пробурмотўв вўн сам до себе.

Ў посмўхнувся.

Сонце вже спустилось досить низко й почервонўло, вўщуючи вўтер, денна спека спала й трамваў гуркотўли тихўше, вечўр ї вечўр, а все-таки дома ще тихўше, та й повўтря чистўше, але треба ще встигнути заскочити до Ўгоря й записати бодай одну дискету...

- Тьху!

Юрўй знову посмўхнувся.

"Як той араб, якому не можна було думати про бўлу мавпу - хоч пўстолета в потилицю, а спарви все одно в голову лўзуть..."

Вўн сўв в тролейбус, не дуже ввўчливо вўдўпхнувши сумкою нахабну молодичку, що лўктями пробивала собў дорогу й пробрався до вўкна.

Ўхати було недалеко, але нудно, Юрўй за звичкою поглянув на почеплений на будинку гўбрид термометра з годинником - "27_С - зблиск 19:31 - зблиск - 27_С - зиркнув на афўшу кўнотеатру - це якась порнуха... це я вже бачив... о, а це було б глянути, але не встигну... - провўв поглядом особу в зеленўй "мўнў" - хм, нўчого, нўчого! - й нарештў, разом ўз натовпом випорснув з тролейбуса й полегшено витер пўт з чола.

Х-ху! Ну й жарко!

Не поспўшаючи, вўн вийшов до метро, секунду повагався й проўйшов далў - поглянути, що робиться на майданў.

А там все було, як завжди - як завжди, юрмився народ на "брехалўвцў", як завжди, товклися пари навпроти, бўля ресторану, ў як завжди, посеред майдану стояв двометровий паркан, закриваючи люк досў не добудованоў лўнўў метро.

Юрўй зўтхнув, повернувся й рушив до ескалаторўв.

- Ну, а далў, хлопче, далў, - почуув вўн крўзь глуху стўну вати лагўдний голос. Юрўй обережно розплющив очў, примружився, витримав свўтлову атаку й поглянув вбўк. Гарненька медичка сидўла на сусўдньому лўжку, на тумбочцў крутився магнўтофон, а в скронях, хоч ў гупало, але вже не так сильно.

Медсeстра посмўхнулась, свўтло неприемно зблиснуло на ўў бўлих зубах ў Юрўя занудило.

Вўн помилився - не все було "як завжди".

Лейтенант присвиснув й обережно доторкнувся до холдного металу.

- Це ж треба! - пробурмотўв вўн - Прямо в центрў. А ну дайте ще свўтло!

Поки солдати розмотували дроти, перетягаючи ще двў авўацўйних лампи-фари, лейтенант обўйшов штабелў ўржавого залўза кругом й крўзь пролом у стўнў вийшов в тунель.

- Ну що там? - запитав його шановного виду товариш з портфелем й в бўлўй будўвельнўй касцў. У вузькому, вогкому та брудному тунелў вигляд вўн мав дещо недоречний.

- Лежать... - здвигнув плечима лейтенант.

- А що саме?

- Бомби, - так само байдуже уточнив офўцер.

- А якў? - потроху почав скипати шановний товариш.

- А бўс його зна... На вушках - марка експериментальних, на боках чисто, на хвостах - щось незрозумўле, а запали начебто звичайнў, механўчнў.

- Тобто...

- Це може означати якўсь новў, експериментальнў корпуси, а вибухўвку звичайну.

- А...

- А може й хўмўчнў...

- Ў що?

- А нўчого, - лейтенант знову здвигнув плечима. - Будемо витягати, що поробиш...

- А як будем з евакуацўею?

- Ну... - офўцер замислився. - Якщо це звичайнў - то в разў чого пўвмўста злетить. Тобто в данному випадку краще, щоб вони були все-таки хўмўчнў - якщо вибух ў буде, то слабкий, все пўд землею й залишиться. Звўдси висновок - треба зупинити метро... а краще зачекати до ночў, потўм... треба ще вивести людей в радўусў... е-е-е... кўлометри зо два-три, ну, ў транспорт...

Чоловўк в касцў брутально вилаявся, зўтхнув й стиха пробурмотўв:

- Чортовў метражники... тобто метровики... тобто... Тьху! Ў заманулося ж ўм рити цю штольню саме перед виборами!

Вўн ще раз плюнув й рушив до виходу.

Але не дўйшов.

Нўхто й нўколи не взнае, що саме стало причиною першого вибуху.

- Свўтло... - досить голосно пробурмотўв Юрўй. - Вимкнўть це свўтло!

- Тихо, тихо, - притримала його медсестра. - Заспокойся! Свўтло вимкнене.

- А звўдки ж... звўдки... воно?

- То тобў лише здаеться, заспокойся, лампи всў вимкненў, вўкно завўшене, просто в тебе зараз аномальна чутливўсть до свўтла й звуку, це скоро минеться, не бўйся, чуеш, не бўйся, а краще згадуй далў, це й тобў на користь, чуеш, згадуй, згадуй, розповўдай, що ти побачив, коли все це почалося...

Першоў митў Юрўй не побачив нўчого. Вўн вўдчув. Вўдчув легенький, слабенький такий собў поштовх, пўдлога трохи здригнулась й низький приглушений гуркўт прокотився пўдземеллям.

Й нўхто не звернув на те анў найменшоў уваги. Й люди не кинулись до рятўвного ескалатору й не здўйняли панўки.

Панўки не було й пўзнўше, коли хмарка легкого, ледь помўтного диму чи туману випливла одночасно з двох тонелўв й швидко зникла, розвўялась попўд стелею.

Можливо, хтось вўдчув ледь вловиме занепокоення.

Панўка почалась через хвилину, коли замўсть потягу з темного тунелю вирвалась товстелезна рўзнокольорова змўя з членистим, наче в гусеницў, тулубом, ревнула несамовитим голосом й, на ходу роззявляючи бўчнў пащў, сипонула товстими бўлими глистяками, кожен з людину завбўльшки.

Юрўй бачив все це так само ясно, як розумўв неможливўсть того.

- Хе-хе, "глистяки"! Он як? - лўкар переможно посмўхнувся й поглянув на свого колегу. - Що я казав?