Григорій заплющує очі. Дівчина щось говорить, а йому зринає нагло… Що це? Той голос, той шалений, передсмертний крик мисливця, припертого ведмедем, - останнє враження, що він виніс із життя. Але ж то був чоловік, у штанях, у шкірянім, мисливськім одязі… Так, то був чоловік, юнак…

Григорій розплющує очі - перед ним стоїть дівчина з червоною чарочкою і говорить насмішкувато:

– Грицьку! Кого ти сідлати збираєшся? Кидай та йди ось…

Парубок біля вікна, майнувши чубом, чіпляє сідло на гак, а батько:

– Поїдеш у Київ, Грицьку, та той… Іди лишень сідлай коні.

– Де це я?! - аж скрикнув Григорій, нагло зводячись.

– Заспокойся, ляж, Бог з тобою! - це матінка, це стара, поклала руку на голову і схилила йому її назад на подушку: - Лежи, лежи, серце. Ач який, мов з хреста знятий… А ви! І не тю на вас, лоботряси! Добре, що самі, півроку, як воли, а хлопцеві не до розмов.

Старий:

– Ото… Це хлопець із наших! Скільки я його попотовк упоперек сідла, непритомного, при смерті, скільки днів тут зі смертю воює - і, диви, живий! Спасибі Богу, синку, що все добре. Тепер уже все добре. А то я хотів уже одвезти тебе до Києва - це ж тут недалечке, - там би ти вмер, і я так і не знав би, хто ти.

– Де це я? - прошепотів Григорій розгублено, злякався за свій розум.

– Та в нас же, в нас, дома, сину… На стіні рясно карток - дівчата у вишиваних сорочках, у намисті, парубки в шапках і киреях.

– Який… Який це район?

– Та Київський же, - це дівчина. І так вона сказала те “Київський”, проворкотіла, аж за серце взяла. Григорій звівся, витріщивши очі, - в них і радість, і жах.

А батько:

– Може, ти тамтешній? Може, тобі краще б додому?…

– Ні-ні!… - злякався, відчув, як у нього мороз пішов поза спиною: - Ні-ні! - В пам'яті зринула Лук'янівська в'язниця… Київське ОГПУ - НКВД… Отак! Утікав, утікав і потрапив назад… Як же це?… Ні-ні! Він поривається йти: - Пустіть… Пустіть… Я не хочу… Я піду собі… То я так, то я навмисне…

Його силою вдержали. Тоді він швидко і покірно ліг, нацупив ковдру аж до носа, по тілу виступив піт.

“Змилив!”

Стара перехрестилась нишком і шепотіла з сльозою:

– Боже мій, Боже! Бідолашний, не сповні вже… Що теє лихо з людьми робить!…

“Тікати! Тікати!” - поривається в нім усе, але він удає спокійного, байдужого:

– А далеко до міста? Батько:

– Та ні! Це близько, верстов 400. Ми ж Київського району. А ти хіба звідки? “Сказати чи не сказати?”

– Я?… Теж… Київського району.

– Овва! А з села?

– Та з Трипілля ж…

– Боже мій! - аж скрикнула і сплеснула руками матінка. - Дитино моя! Та це ти не з того Київського! Це ж ти з України… Мати моя теж із Трипілля… Земляк. А Боже мій!…

І враз так ніби хто попустив страшне гальмо - чорна гора зсунулась… зсунулась… Стало легко, і радісно, і дивно. Біля нього стояли рідні, близькі люди. На далекім, далекім краєчку землі, після всього жаху - близькі й рідні люди! Стурбовані за нього, упадають біля нього, як мати, як батько, як сестра і брат. І Київ ще тут є десь один. Григорій потер чоло і засміявся. А всередині йому гейби хлоп'я танцювало і било в долоні: “Жив! жив! житимеш!” І хотілося сказати щось хороше-хороше.

– Мамо… - і затнувся, дивлячись на матір: - Дозвольте вас так називати, бо ви ж така… як і моя мати.

– Нічого, нічого, дитино. - заметушилась мати, витираючи нишком сльозу. А Григорієві вернувся його спокій, його мужність гартована, його давній гумор:

– Так. кажете, я дома, мамо?

– Дома, дома, синку.

– Чудесно… Привіт вам із Трипілля.

– Спасибі, синку, спасибі. А як там?… Як воно там, на тій Україні? Чи давно звідти? І як це сюди?

Григорій засміявся.

– Ну, годі, годі, - втрутився господар. - Знайшли час до розмови. Видужувати треба. Ану лиш, вивірко (це до дочки)!…

Дівчина подала Григорієві червону чарочку.

– А бери, синку. Це таке зілля, що й мертвих підіймає. Стривай! Давай же й мені щось, дочко!

Дочка метнулась і принесла батькові таку ж чарочку, але вже білу.

– Це однакове, синку, тільки в тебе приготовлене для тебе, а в мене - звичайне, там його цілий туязь, і ми його з тобою вип'ємо десь, еге ж.

– Що це ти, старий, розгомонівся. То все мовчиш, як пень, а це… Швидше вже! У хлопця рука заболіла. Пий, синку, та лягай, хай йому, цьому дідові…

– Стривай, бабо! Геройське діло не кожен зробить і за це, від'їжджаючи, я хочу для годиться випити… Грицьку! Коні готові?

Чорнявий, високий Грицько стояв поруч і з посмішкою дивився на нього.

– Готові, батьку.

– Добре. Ми поїдемо, а ти будеш лежати собі. Як тебе звати?

– Григорій.

– Чув? - це до сина. - Добре. Зовсім добре. Я б тебе й не питав, та таке, бач діло трапилось… Нумо ж, сину! - Підніс руку. Цокнулись. - Будьмо!

Григорій пожартував:

– А за віщо ж пити?

– Пий…

Випив Григорій. Спирт, вогненний, та чомусь гіркий. По жилах потік вогонь. Випив дід, витер вуса, а тоді:

-  Оце, сину, за дочку, що ти її мені вирятував, і за тебе, що тебе вона вирятувала… Будь же здоров…

Григорій витріщив очі, переводячи їх то на одного, то на другого. “За дочку, що врятував? За яку, де?”

Мати подала рибу на тарелі:

– Їж, їж, синку. Риба тая біла та сита.

– Ну, а нам пора, - обізвався дід до сина, закусивши. Устав із-за столу, перехрестився. Надів шапку.

– Дивися ж мені, стара…

Простояв ще біля порога, подумав, подивився ще раз з-під волохатих брів на хворого і сказав:

– Ти тут, вдома. Зрозумів? На багато верстов кругом тут тільки праліс та звірі, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але моя хата - твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь г о л ь д чи навіть к о р е є ц ь, то й тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щасливий… Гайда!

Відтак вийшов із хати, за ним син.

Десь у дворі зацокали підковами коні. Заскавуліли радісно собаки. “Нерпа! Заливай! А, вражі діти, - добувався знадвору дідів голос. - Вже, вже їдемо…”

Тупіт зірвався з місця, пройшов поза хатою і швидко затих, віддаляючись.

Григорій хотів розпитувати, він хотів про все довідатися, але міцна горілка і те зілля, що в ній, і риба та, що він з'їв - якась чудна та сита, - і всі ті нервові стусани, що пережив сьогодні, - все це його обтяжило, зробило млявим. Думки ще вовтузились, але важка втома, непереможний сон і спокій підступили і збороли його… По короткій боротьбі він здався. Змикаючи очі, бачив лиш, як дівчина ходила по хаті, мов пливла, ставна та горда і заразом насмішкувата…