Випало так, що всі четверо в «купе» (в лапках, бо не в м'якому, а в жорсткому вагоні) були свої.

Льоля — відповідальна службовка (з її слів). Вона, певне, тільки перенесла тяжку хворобу, про що виразно говорили її великі стомлені очі; жовта, як пергамент, шкіра щільно обтягнула її вилиці й старечо запала на щоках. Якби не це, бігме, вона була б привабливою жінкою: виборно збудована, струнка, з гарними рисами обличчя... На голові в неї був капор, який носять жінки після тифу.

— Бідна дівчина, — думав я, слухаючи її дотепну розмову, — тобі на півроку забути б про свою службу та пожити б безжурним життям, багато ївши, спавши й дихавши здоровим повітрям десь на полі... Ото розцвіла б!

Комсомолка Марійка з якогось окркому*, невеличка полтавка з традиційною червоною хусткою-очіпком, і, звичайно, шкіряна тужурка. Трохи кирпата, очі то чорними черешнями, то блискучими ґудзиками, коли вона заходилась заливчастим сміхом, таким щирим та дзвінким, що мимоволі згадувався весняний ранок і лоша на зеленому лузі. Міцна, як збита, зі щоками, як яблука в Спасівку, вся перейнята духом села й ріллі, вона й тут, насупроти нашому прагненню за подорож відпочити від різних справ, невпинно торочила про свої жінвідділи, комгуртки на селі, сельбуди і т. і.*

Четвертий товариш подорожі наймовчазніший із нас. Він сів пізніше за нас і зараз же схилив своє бліде виснажене обличчя (певне, цікаве, бо Льоля, мені на прикрість, щоразу крадькома на нього пильно поглядала) над грубою англійською книгою й лише інколи спиняв на нас спостережливий погляд своїх великих темних очей.

Ще я помітив, коли поїзд, бігши одноманітним степом, чомусь довго спинився на самітній маленькій станції й там загули стогоном дерева, з буйним осіннім вітром говоривши, а повз вікно пронеслась у сіру далеч зграя пожовклого листя, на його обличчі відбилася мрійна меланхолія осені. Він завмер, ніби уважно щось слухав, — чи те, що вітер виробляв надворі, чи те, що в ньому робилось, — не розбереш. Потім витяг із кишені блокнота, щось записав у ньому й знов мовчазно поринув у свою англійську книгу.

Ми й не зглянулись, як надійшов вечір, привітно спалахнула електрика, вікна стали чорні, як галич, — ніби замкнулось навкруги нас коло, і це надало ще більше інтимности нашій бесіді.

Проходив контроль.

— Ваші квитки?

Сталось непорозуміння.

— Ваша плацкарта не відповідає квитку, — сказав контролер Марійці, передаючи її квиток і плацкарту кондуктору. Але не встигла здивована Марійка розкрити рота для протесту, як контролер обміняв її плацкарту з Льолиною, що її проглядав у цю мить, і, посміхнувшись, сказав:

— Ви, певне, доручили комусь узяти вам квитки.

Марійка й Льоля признались, що квитки їм брав артільний.* Очевидно, він переплутав плацкарти. На цьому інцидент вичерпався.

Контроль рушив далі, й у нашому купе на хвилину запанувало мовчання.

— Дивно, — раптом порушив його наш мовчазний товариш. — Те саме ім'я й випадок із плацкартами.

Ми насторожились: людина, що довго мовчить і раптом заговорить, забезпечена найпильнішою увагою.

— Так. Це мені нагадало одну історію, — казав далі мовчазний товариш, не звертаючись ні до кого зокрема. Потім до Марійки:

— Ви тільки що так палко говорили про мораль класову й так звану вселюдську. — Підкресливши «так звану», він, очевидно, передражнив Марійку. — Ця історія підтверджує справедливість ваших думок...

Знов іронія виразно забриніла в його голосі. Звичайно, Марійка палко прийняла заклик на ґерць і задирливо кинула:

— Ану, розкажіть!

— Добре, — відповів товариш. Його в сутінному кутку не було видно, але в тоні відчулась усмішка.

— Сідайте, товаришу, ближче, — запросила його Льоля, роблячи йому місце між собою й Марійкою.

Він охоче пересів і почав:

— Насамперед я мушу сказати, хто я. Бо я трохи не головний герой цієї події. Тепер я вже на третьому фронті. (Він назвав своє відоме нам ім'я.) Як бачите, так званий (знов іронія) пролетарський поет.

Я помітив, як Льоля присунулась до нього ближче.

— А от, уявіть собі, зовсім недавно я був чекіст.

Льоля якось одсахнулась од нього. Він на мить замовк, ніби занотовуючи собі цю виразну дрібничку, й казав далі:

— У той час, що до нього стосується моя історія, на обрії нашої губчека,* або ДПУ, як вона тоді вже звалася, з'явився великий звір із петлюрівського поля. Тенета агентури вже цупко обплутали його, але ми з арештом не поспішали: він поводився так, ніби ревізував уже пошматовану мережу петлюрівщини, й цим давав змогу й нам її перевірити.

Усе йшло гаразд: «звір» заводив за собою агентуру в доти нам не відомі нетрі, дав уже в наші руки пару грубих ниток шпіонажу, коли раптом зник. Невідомо, чи він сам помітив, що за ним стежать, чи сталася зрада в наших рядах, але всі зусилля знову знайти його слід були марні.

З ранку до пізньої ночі провадив я в ДПУ агентурні розробки, намагаючись де-небудь учути дух збіглого «звіра», і був згубив уже всяку надію, коли раптом одного вечора найнездатніший з агентів, як це часто буває, дістав випадково цілком певні відомості про схованку «звіра» й про те, що справи з його доручення робить якась гарна панночка, синьоока, з золотавим волоссям, що недавно приїхала з-за кордону.

Пильно вивчивши писану кривульками агентову доповідь і допитавши його самого, я дав низку розпоряджень щодо перевірки цих нових даних і з полегшенням — на цей раз лише смерклося — вийшов із ДПУ

На вулиці падав перший сніг.

Певне, я дуже втомився за попередні дні, бо мої нерви розм'якли і мене опанувала мрійна меланхолія. Зачаровано стежив я за льотом сніжинок, що, як срібні, блищали в світлі ліхтарів і вітрин, туманно згадував щось давнє, журне, але хороше, певне, кохання, бо я пильно придивлявся до жіночих облич, — і раптом скам'янів:

— Льоля!

Так, це була вона. Вся в срібному світлі мережаної морозом вітрини, вона хутко озирнулася, але не на мій голос: я її не кликав. Мене вона не помітила: її очі тільки одну мить, але так пильно зорили когось за мною, що я мимоволі теж озирнувсь, а коли знов обернувся до Льолі, вона вже завертала за ріг у темний завулок. Я кинувсь їй навздогін:

— Льолю!

Вона враз нервово спинилась.

—Хто це? — зірвався з переляку її голос. Я назвав себе.

— Ви?! — зойкнула вона. Білою плямою в темряві наблизилося до мене її обличчя й на ньому темним жахом — великі очі...

Здавалося, вічність шелестів сніг, доки ми дивилися один на одного.

Я встиг перебігти сотні думок і нарешті ударивсь об твердий, як кремінь, висновок:

Льоля — синьоока панночка з золотавим волоссям, зв'язок «звіра»!

Раптом вона засміялася так безжурно й дзвінко, що до мене враз вернулося відчуття реального часу (його минула коротесенька мить), і всі мої сотні думок разом із висновком поринули в туман фантастики.

— Ой, та й налякали ж ви мене, — казала крізь сміх Льоля, — хіба ж можна так кидатись на людей?.. Але чого ж ми стали? Ходімо, я поспішаю...

Кілька хвилин минуло, поки я остаточно позбавився дивного враження першої миті зустрічі. Льоля засипала мене низкою запитань, таких натуральних і зрозумілих після довгої розлуки добрих знайомих. Я охоче відповідав їй, однак про те, де саме служив, не сказав. її я теж розпитував: нічогісінько не підтверджувало моїх підозр...

— Ви з дружиною тут? — ніби ненароком закинула Льоля.

— Ні, розійшлись...

Нічого більше не спитала Льоля. Я розумів чому.

Барвистими плямами спалахнули спогади:

Осінь 18-го року... Київ... Український клуб... Красуня Льоля, що перед нею всі чоловіки, аж до визначних «діячів», оберталися на цуциків на задніх лапках...

Я тоді був закоханий у свою майбутню дружину, що з нею ось розійшовся, й тому до Льолі підійшов цілком байдужно. Вона не знала, звідки ця байдужність, і через неї саме, як це часто буває, зацікавилася мною, цілком невизначною в тих колах людиною. Раптом їй забажалось вивчити зі мною англійську мову. Я згодився. Але одного вечора я сказав їй, що одержав від своєї нареченої телеграму, — вона їде до Києва, щоб одружитись зі мною...