Це був, здається, перший випадок, коли було порушено закон, що забороняв копати землю, і перший випадок, коли тіло небіжчика-монгола було поховане в землі.

Але вплив лам має ще жахливіші, ще потворніші наслідки, через це Гонгор так тепер поспішає в долину смерті, гадаючи, що випадково може допомогти Гачиті.

Лами не тільки виступають як служки релігії, вони виступають у побуті монгола як досвідчені лікарі. Застосовуючи тібетську медицину, вони калічать та отруюють народ, користуючись із його культурної відсталості. Коли людина тяжко хвора і лами не мають надії, що вона вилікується, вони ухвалюють вирок, що людина помре. Це рівнозначно тому, що людина вже вмерла. Родичі хворого виносять його ще живого в степ або в долину смерті, де той конає в жахливій агонії.

Гонгор знає випадки, коли старі монголи, що їм лами вирекли неминучу смерть, були винесені на кладовище, але там, випадково не потрапивши до пащ лютих псів, видужували й вертались пішки додому в юрту. Але родина вже не приймала такого «небіжчика». «Небіжчикові» від нічого робити доводилося йти на базар і там жебракувати аж до своєї справжньої смерті.

Гонгор знає, що, незважаючи на всі накази уряду, з Гачитою міг трапитись такий випадок. Її некультурні, консервативні батьки, що старанно додержуються ламаїзму, могли проробити і з нею таку жахливу річ. Недурно ж монгол, якого він зустрів на дорозі, сказав, що лами вирекли їй смерть.

Гонгор, охоплений нудьгою і страхом, щодуху біг до кладовища. Хмари коників, потурбовані його бігом, віялом відстрибували в різні боки. Задихаючись од підйому на дабани, випалені сонцем, спотикаючись об каміння, Гонгор біг під натиском страшних думок.

«Може, Гачиту не винесли в долину, тоді всі його турботи марні. І це було б надзвичайно добре!» Це припущення трохи заспокоювало його, але думка про те, що він може побачити її вже мертвою, одчаєм наповнювала його.

«А що, коли вона справді ще жива, коли її ще можна врятувати?» Ця думка перемагала втому й хвилювання, насичувала його великою енергією, спонукала його бігти ще швидше. Гонгор падав кілька разів од перевтоми, але, зціпивши зуби, знову підводився й біг, як навіжений, ніби від цього бігу залежало його особисте щастя.

Нарешті він, хитаючись, спинився. Перед ним у рівнині розкинулося страшне монгольське кладовище, страшна долина смерті. Перемагаючи вихований поколіннями в ньому страх, Гонгор пішов страшною долиною. Під ногами забіліли черепи, кістки, потворні, обгризені зубами собак людські тулуби, зав'ялені, засушені сонцем. Ніде не було помітно гниття. Сонце було найкращий грабар, воно консервувало все своєю страшною спекою, що висушувала недогризені собаками трупи.

Од одного дабана ген до другого біліли черепи, що страшними чорними очицями вдивлялись у відважного незнайомця. На Гонгора шкірились міцні білі зуби його померлих земляків, міцні білі зуби, що, здавалось, лише й були призначені для того, щоб розривати м'ясо при поживі. Ці зуби, що шкірили черепи на Гонгора, доводили його до божевілля, його страх збільшувався.

З боку від себе він побачив чорного пса, що, не звертаючи жодної уваги на нього, лежав у траві й ретельно гриз шматок чиєїсь ноги. Гонгор, щоб трохи підбадьорити себе, схопив камінь, і, голосно крикнувши, кинув його в собаку. Пес поволі підвівся, постояв, байдуже й спокійно подивився на Гонгора і потім знову важко ліг у траву коло своєї поживи. Ніхто не смів тут турбувати псів, і пес не звернув жодної уваги на камінь та крик Гонгора.

Де ж Гачита?

Гонгор став старанно обходити долину, розглядаючи кожний камінець, заглядаючи до розбитих трун, що з них висіли шматки забрудненої трупом матерії. Перемагаючи огиду й страх, Гонгор заглядав у кожний куточок, але Гачити ніде не було. Це трохи заспокоїло його. Значить, вона ще не вмерла, значить, її не занесли сюди, але Гонгор не припиняв своїх шукань.

В кінці долини лежала велика купа накиданого монголами каміння, що зветься Або. Такі купи каміння зростають у степах і при дорогах у честь якого-небудь духа чи божества. Кожний монгол, що проходять повз таку купку каміння, обов'язково покладе кілька камінців до неї, і купка зростає в білий камінний горб.

Гонгор пішов у напрямі до цієї купи каміння. Лише тут він ще не шукав Гачиту.

Гонгор підійшов ближче. Раптом він спинився, затримуючи подих і відчуваючи страшну колотнечу серця.

З тінявого боку Або лежала на підстилці якась людина. Людина лежала на боку, трохи підібгавши ноги, ніби якийсь екстравагантний дивак, що прийшов сюди поспати в тіні каміння.

Поволі в свідомість Гонгора впала знайомість цієї постаті. Це, безперечно, була Гачита, вдягнена, як завжди, у свій синій блискучий халат, що так не єднався з шовковими панчохами і лакованими паризькими черевичками.

— Гачито! — скрикнув мимоволі Гонгор і припав коло неї.

Вона не ворухнулась.

Гонгор обережно повернув її обличчя до себе. Воно було знесилене й бліде. Чорна тінь впала коло заплющених очей. Але Гонгор відчув ту невловиму теплінь, що ще жевріла в її тілі.

— Гачито! — знову покликав він з одчаєм у голосі.

Він обережно поворушив її, пильно й жадібно вдивляючись у зблідле, але прекрасне обличчя, в обличчя будди, що стоїть у найбільшому храмі — Гандані, — й дивиться на прихожанина з байдужим виглядом блискучого золотого обличчя.

Але раптом Гачита розплющила очі, й її лице одразу стало людським, осяяне тим промінням, що освітлює лише живі обличчя людей.

— Гачито, ти пізнаєш мене? — зраділо спитав Гонгор, обіймаючи її й підіймаючи трохи з землі її голову.

Гачита знесилено щось прошепотіла й знову заплющила очі, її голова непритомно впала йому на руки.

Що робити?

Гонгор безпорадно оглянув долину.

Вона була мертва й порожня. Подалець стояли поруч двоє чорних собак і уважно стежили за його рухами.

Вечоріло. Небо стало синє, й довгі тіні лягли від дабанів.

Час був негайно тікати звідси, поки не зібралися зграї псів, які могли розправитися і з Гачитою і з ним.

Страх і безсилля охопили Гонгора. Він трохи посидів, відпочиваючи й збираючись з силами. Він не міг тут покинути Гачиту, серед цих потворних псів.

Напруживши всі свої сили, Гонгор підвівся, підхопивши на руки Гачиту. Вона здалася йому легенькою, як пушинка. І Гонгор манівцями, скорочуючи шлях, пішов з цієї жахливої долини, несучи в обіймах дівчину.

Чорні пси на деякій відстані слідкували за ним, як нічна загроза, що з її лабет він викрав дорогоцінну здобич.

Щокроку йому ставало важче нести її. Він падав з ніг од утоми. Що далі він одходив од страшної долини, то все більше втрачав сили. Але він знайшов у собі мужність донести її до себе додому.

Європейський лікар врятував Гачиту. Вона поволі видужала й залишилася жити в Гонгора. Як і слід було чекати, батьки відмовилися від неї.

Єдине, за чим сумувала Гачита, живучи в Гонгора, це за конем, якого тепер у неї не було.

І вона разом з Гонгором почала заощаджувати гроші, щоб купити велосипед.

«Долина смерті» — шосте оповідання в збірці Ґео Шкурупія (Георгія або Юрія Даниловича Шкурупія, 1903-1937 рр.) «Монгольські оповідання». Збірка була видана 1932 року харківським видавництвом «Рух». Загалом у збірці 9 оповідань («Вчинок гуна», «Кар’єра святого», «Гульо», «В долині ріки Іро», «Гобі», «Долина смерті», «Герой», «Легенда», «Злий дух»), а також передмова автора «Як задумано». Збірка є творчим наслідком подорожі Ґео Шкурупія до Монголії влітку 1930 року.