Перш ніж опустилася завіса після останньої дії, Мартін зійшов униз, щоб побачити Рут, коли вона виходитиме з театру. Біля входу завжди багато народу, тож, насунувши шапку на очі, він міг сховатися за чиєю-небудь спиною, і вона його не помітила б. Він вийшов одним з перших, але тільки-но вибрав собі зручне місце край тротуару, як з'явилися ті дві дівчини. Мартін зрозумів, що вони шукають його, і в цю хвилину ладен був проклясти ту силу, що вабила до нього жінок. Вони наче випадково перейшли на той край хідника, де стояв він, і, змішавшися з юрбою, підійшли до нього. Одна легенько штовхнула Мартіна, вдаючи, ніби оце тільки помітила його. Дівчина була струнка

і смаглява. Її визивно-чорні очі всміхнулися до нього, і він відповів їм тим самим.

— Привіт! — гукнув хлопець.

Це слово вихопилось у нього само собою — так-бо часто вимовляв він його при подібних спітканнях. За вдачею привітний і лагідний, він не міг повестись інакше. Чорноока задоволено й весело усміхнулася і вповільнила ходу; її подруга, що йшла з нею під руку, теж захихотіла, видно, маючи намір зупинитися. Мозок Мартінів працював блискавично. Ні, не можна нізащо допустити, щоб Рут побачила його з цими дівчатами! Мартін зовсім просто, наче так і годиться, підступив до чорноокої і пішов поруч з дівчатами. У поводженні з ними у хлопця не було ні незграбності, ані скутості. Він почував себе, як риба у воді, і жартував, пересипаючи мову дотепами та жаргонними слівцями, як то завше буває при таких знайомствах. На розі, де людський потік ринув уперед, він спробував звернути у провулок. Але чорноока схопила його за руку і, тягнучи за собою приятельку, гукнула:

— Стривай, Білле! Куди ти поспішаєш? Невже хочеш утекти від нас?

Мартін спинився і, сміючись, повернув до дівчат. Поверх їхніх плечей він міг бачити натовп, що плив при світлі вуличних ліхтарів. Там, де він стояв, було тьмяніше, і звідси Мартін міг би побачити Її, сам лишаючись непоміченим. А вона напевно мала тут пройти, бо це дорога до її дому.

— Як її звуть? — запитав він сміхотливу дівчину, киваючи на чорнооку.

— А це вже спитайте її саму, — відповіла та, знову засміявшись.

— Ну, то як? — звернувся він до смаглявої.

— А ви хіба сказали нам своє ім'я? — одрубала дівчина.

— Та ви мене й не питали, — усміхнувся він. — А втім, ви як стій вгадали. Мене звуть таки Біллом.

— Ану вас! — дівчина палко й визивно глянула йому в очі. — Ні, направду скажіть.

І знов глянула на нього. Жінка всіх віків дивилась на нього її очима. Мартін уже знав, що, коли він наступатиме, вона почне відступати соромливо й боязко, готова, проте, щохвилини змінити роль, коли б він виявив легкодухість. Він же, як чоловік, не міг не відчувати до неї потягу, і йому були приємні її палкі погляди. О, він знав жінок, чудово знав! Чеснотливі, наскільки можуть бути чеснотливі жінки, що виснажно працюють за мізерну платню, вони не хотіли продавати себе ради легшого життя і палко жадали знайти хоч крихту щастя у життєвій пустині, де в майбутньому їх чекала або злиденність у тяжкій праці, або чорна відхлань занепаду, до якого вела страшна, хоч і краще оплачувана, дорога.

— Білл, — повторив він. — їй-богу, Білл, і не інакше.

— А не брешете? — не повірила дівчина.

— І зовсім не Білл, — докинула друга.

— А ви звідки знаєте? — спитав він. — Ви ж раніш ніколи мене не бачили?

— Дарма. І так видно, що ви нас дурите.

— Направду, Білл, як вас звати? — не вгавала перша.

— Хай буде Білл, — заявив він.

Вона жартівливо поплескала його по плечі.

— Так і знала, що брешете, а все ж ви мені подобаєтесь!

Він узяв її руку і відчув на долоні знайомі подряпини й мозолі.

— Давно з консервного заводу? — спитав він.

— А звідки ви знаєте?.. Ой, леле, він певно, хіромант! — вигукнули дівчата.

І поки Мартін перекидався з ними пустими жартами, перед його очима враз виросли книжкові полиці бібліотек, що зберігали мудрість віків. Він гірко посміхнувся над недоречністю цього образу, і знову сумніви пойняли його. Але попри ці роздуми й веселу балаканину він усе-таки встигав стежити за людським потоком, що ринув од театру. І от в одсвіті ліхтарів він побачив її, вона йшла поміж братом і незнайомим юнаком в окулярах. У нього завмерло серце. Як довго ждав він цієї хвилини! Йому впало в око щось світле й пухнасте на її гордій голівці, і стрункі обриси її постаті, і граціозна хода, і маленька гарненька рука, якою вона підбирала сукню. Вона проминула його, а він лишився в товаристві фабричних дівчат, з їхньою вбогою претензією на смак у крикливому вбранні, з жалюгідним намаганням бути охайними й чепурними, з їхнім дешевим одягом, —дешевими стрічками й дешевими обручками на пальцях. Хтось шарпнув його за руку й промовив:

— Прокиньтесь, Білл. Що з вами?

— Ви щось сказали?

— Та ні, нічого, — відповіла чорнява дівчина, труснувши головою. — Я тільки хотіла сказати...

— Що саме?

— Що добре було б, коли б ви знайшли для неї якого хлопця... — Дівчина показала на свою подругу. — І ми пішли б куди-небудь поїсти морозива чи випити кави.

Мартін раптом відчув якусь духовну нудоту. Занадто вже це різкий був перехід від Рут. Поруч зухвалих очей цієї ось дівчини він побачив ясні й променисті очі Рут, що, немов очі янгола, дивились на нього з безмірних глибин чистоти. І він відчув у собі велику силу. Він стоятиме вище від цього. Життя має для нього ширший зміст, ніж для цих дівчат, бажання яких не сягали далі морозива й кавалерів. Він згадав, що в думках завжди жив якимсь іншим життям. Цими думками він пробував ділитись, але жодного разу не спіткав жінки або чоловіка, які б зрозуміли його. У своїх слухачів він викликав самий подив. А що думки його їм недосяжні, то він і сам, певно, вищий за них. Він ще гостріше відчув свою силу і стиснув кулаки. Раз життя для нього важить більше, то він мусить більшого вимагати й від життя — але, звісно, не в такому товаристві. Ці визивні чорні очі нічого не можуть йому дати. Він знав, які думки криються в них: про морозиво та ще про дещо. А ті янгольські очі обіцяють йому все, чого він хоче, і ще багато такого, про що він і не мріяв. Очі Рут обіцяли йому книжки й картини, красу і спокій, всю витончену гармонію вищого буття. В цих чорних очах він угадував кожен помисел. Це був наче годинниковий механізм, де він міг простежити рух кожного коліщатка. Вони кликали до ницих виснажливих утіх, в кінці яких була могила. А ті янгольські очі надили тайною, незбагненним чудом, вічним життям. В них він бачив відблиск і її душі, і своєї.

— У вашій програмі є один недогляд, — сказав він. — Я маю йти на побачення.

В очах дівчини промайнуло розчарування.

— Певно, до хворого друга? — ущипливо зауважила вона.

— Ні, на справжнє побачення... — він затнувся, — з дівчиною.

— Ви не дурите мене? — спитала вона суворо. Мартін глянув їй в очі і відповів:

— Ні, слово честі, це правда. Але чого б нам не зустрітись якось іншим разом? Тільки ви досі мені не сказали, як вас звуть і де ви живете.

— Лізі, — уже лагідніше промовила дівчина. Вона потиснула йому руку і пригорнулась до нього всім тілом. — Лізі Конолі. А живу я на розі П'ятої та Маркет-стріт.

Він погомонів з нею ще кілька хвилин і попрощався. Але пішов не додому. Стоячи під тим самим деревом, де чатував не одну ніч, він глянув на її вікно й прошепотів:

— У мене побачення з вами, Рут. Я призначив його вам!