— Так... — почав він, але дівчина перебила його.

— Звісно, ви могли б водночас і писати.

— Я мушу, — похмуро відповів Мартін.

— Чому?

Рут здивовано глянула на нього. Їй не подобалося, що він так затявся на своєму.

— Тому, що коли не писатиму, то нічого й думати про навчання. Треба ж мені на щось жити, купувати книжки, одежу.

— Я й забула про це, — засміялась вона. — І чого ви не народилися з готовим прибутком?

— Ні, краще вже мати здоров'я й уяву, — відказав він. — Гроші заробити можна, а от тих речей... — він мало не сказав «ви не заробите», — не заробиш.

— Тільки не кажіть «тих речей не заробиш!» — вигукнула вона. — Це некрасиво.

Він спалахнув і пробурмотів:

— Це правда. Будь ласка, поправляйте мене завжди.

— Я... охоче, — нерішуче промовила вона. — У вас так багато гарного, що мені хотілося б бачити у вас його ще більше.

Мартін став глиною в її руках і палко жадав, щоб вона ліпила з нього, що хоче, а вона прагнула зробити його образом і подобою свого ідеалу. І коли вона сказала, що в найближчий понеділок починаються вступні іспити до середньої школи, він відповів, що складатиме їх.

Потім вона грала й співала йому, а він жадливо дивився на неї, упоєний чаром її жіночності і дивуючися, чому коло неї нема сотень обожнювачів, які б слухали її й жадали так само, як слухає й жадає він.

Того дня Мартін лишився обідати у Морзів і, на велику радість Рут, справив добре враження на її батька. Вони розмовляли про мореплавство як про кар'єру, а цю справу Мартін знав, як свої п'ять пальців, і містер Морз згодом зауважив, що він — хлопець з головою. Уникаючи грубих виразів і добираючи відповідні слова, Мартін мусив говорити повільно і через те краще формулював свої думки. Він почував себе далеко вільніше, ніж рік тому, коли вперше обідав у цьому домі, а його соромливість та скромність подобались навіть місіс Морз, яка була приємно вражена його успіхами.

— Це перший чоловік, що привернув до себе увагу Рут, — сказала вона містерові Морзу. — Вона досі була така байдужа до чоловіків, що я вже почала турбуватися.

Містер Морз здивовано глянув на неї.

— То ти хочеш за допомогою цього матроса розбудити в ній жінку? — спитав він.

— Я хочу, щоб вона не лишилася в дівках. Якщо цей Іден збудить у ній взагалі інтерес до чоловіків, це буде добре.

— Дуже добре, — погодився він. — Але припустімо, — а іноді, моя люба, ми повинні припускати, — що він збудить у неї інтерес тільки до себе?

— Це неможливо, — засміялася місіс Морз. — Вона на три роки старша від нього, та й просто це неможливо. Нічого поганого не буде. Можеш на мене покластися.

Отже, роль Мартінові була визначена поза його волею, тимчасом як він сам, під впливом Артура й Нормана, зважився на щось надзвичайне. Вони сказали йому, що в неділю вранці збираються поїхати на велосипедах за місто, але це зовсім не цікавило Мартіна, поки він не довідався, що Рут також має велосипед і їде з ними. У нього не було велосипеда, і він не вмів на ньому їздити, та коли Рут їздить, то йому теж треба навчитися, нічого не вдієш. Тим-то по дорозі додому він зайшов у магазин і купив за сорок доларів велосипед. Це було більше, ніж він заробляв за місяць важкою працею, і така покупка помітно зменшила його ресурси. Але коли він додав сто доларів, що мав одержати від «Оглядача», до майбутніх щонайменше чотирьохсот двадцяти від «Друга молоді», то відчув, що тільки зменшить собі клопіт з надміром грошей. Не дуже засмутився він і тоді, коли, спробувавши поїхати на велосипеді додому, подер собі костюма. Того ж вечора з крамниці Хігінботема він зателефонував кравцеві і замовив собі новий костюм. Потім проніс велосипед вузенькими сходами, що, мов пожежна драбина, тулилися до задньої стіни будинку, і, коли відсунув ліжко на середину кімнати, побачив, що в його комірчині стане ще місця тільки на нього й велосипеда.

У неділю Мартін мав намір готуватися до іспитів, але нарис про ловлю перлів так захопив його, що він провів цілий день у гарячковій праці, відтворюючи ту красу й романтику, які буяли в ньому. Те, що й у цьому недільному номері «Оглядача» не було його нарису про шукачів скарбів, не зіпсувало йому настрою. Він витав так високо, що навіть не чув, як його двічі кликали їсти. Так і пішов, не покуштувавши недільного обіду, яким містер Хігінботем незмінно прикрашав свій стіл. Для містера Хігінботема такі обіди були доказом його життєвого успіху та процвітання, і він супроводив їх коротенькими заяложеними проповідями про американські звичаї, які всякому, хто не боїться праці, дають змогу вийти в люди. І при цьому ніколи не забував нагадати, що сам він із крамарчука став власником крамниці.

У понеділок вранці Мартін, зітхнувши, глянув на незакінчену «Ловлю перлів» і поїхав до Окленда в школу. Коли через кілька днів він пішов довідатися про результати іспитів, йому сказали, що він нічого не склав, крім граматики.

— Граматику ви опанували чудово, — мовив професор Гілтон, дивлячись на нього крізь великі окуляри, — але з інших предметів нічого не знаєте, абсолютно нічого. Що ж до історії Сполучених Штатів, то тут ваша безграмотність жахлива, — іншого слова не підбереш, — просто жахлива. Я порадив би вам...

Професор Гілтон замовк і глянув на Мартіна неприязно й байдуже, як на одну з своїх пробірок. Він викладав фізику в школі, мав велику родину, мізерну платню і певний запас знань, затовчених напам'ять.

— Так, сер, — покірно озвався Мартін, якому хотілося, щоб замість професора перед ним опинився його знайомий бібліотекар.

— Я порадив би вам ще років зо два повчитися у початковій школі. На все добре!

Мартін не дуже був пригнічений своїм провалом і здивувався, побачивши, як засмутилася Рут, коли він розповів їй про пораду професора Гілтона. Її розчарування було таке явне, що йому теж стало жаль, але не так самого себе, як її.

— Бачите, я казала правду, — промовила вона. — Ви знаєте далеко більше, ніж учні, що вступають до середньої школи, а от іспитів не склали. Це тому, що знання у вас непослідовні й поверхові. Вам потрібна систематична освіта, а її можуть дати тільки досвідчені викладачі. Вам треба як слід підготуватися. Професор Гілтон має рацію, і я на вашому місці пішла б до вечірньої школи. За рік-півтора ви закінчили б дворічний курс. Крім того, вдень ви мали б змогу писати, а коли б це не давало заробітку, то могли б де-небудь служити.

«Але якщо я буду вдень працювати, а ввечері вчитися, то коли я зможу бачитися з вами?» — хотів сказати Мартін, однак стримався. Замість того відповів:

— Надто вже це було б по-дитячому — ходити до вечірньої школи. Я б то згодився й на таке, якби вірив, що це справді піде мені на користь. Але не вірю. Все те, чого мене навчатимуть, я міг би швидше опанувати сам. Там тільки змарную час, — тут він подумав про Рут і про своє прагнення здобути її, — а в мене його й так не вистачає. Ні, я не можу марнувати ані хвилини!

— Але вам треба знати так багато, — вона ласкаво глянула на нього, і він у душі назвав себе тварюкою, що посмів їй суперечити. — З фізикою й хімією ви ніяк не впораєтесь без занять у лабораторії. Вивчаючи алгебру й геометрію, так само не дасте собі ради без керівника. Вам потрібні кваліфіковані педагоги, які добре володіють мистецтвом передавати свої знання іншим.

Мартін хвилину помовчав, старанно обдумуючи, як відповісти, щоб це не видалося нескромним.

— Не подумайте, будь ласка, що я вихваляюся, — почав він. — У мене цього й на думці немає. Але я почуваю в себе природний нахил до навчання. Можу вчитися сам. Мене тягне до науки, мов качку до води. Самі бачите, як мені далася граматика. А я ще багато чого навчився, ви навіть не уявляєте, як багато. І це ж я тільки беруся до діла. А ось почекайте, коли я почну працювати... — він спинився на слові «інтенсивно», не певний, що вимовляє його правильно. — Я ж тільки виходжу на курс.