— Він якийсь неясний, — відповіла Рут. — Це єдине, що я можу закинути. Намагалася стежити за сюжетом оповідання, але це важко. Ви надто багатослівні, вводите чимало зайвого матеріалу і затемнюєте основну дію.

— Але цей прихований мотив — головне, — поспішив пояснити Мартін. — Центральна ідея — космічного, всесвітнього значення. Я намагався злити її з оповіданням, яке, власне, править лише за зовнішню оболонку. Я був на правильному шляху, — тільки просто не впорався. Не зумів висловити те, що хотів. Згодом я цього навчуся.

Рут не слухала його. Хоч вона була бакалавром мистецтв, проте він сягнув за межі її знань. Вона не розуміла його, але пояснювала це його невмінням висловлюватися.

— Ви занадто багатослівні, — повторила вона. — Однак деякі місця дуже гарні.

Він чув її голос наче здалека, бо міркував у цей час, чи варто читати їй «Пісні моря». Він лежав, пойнятий глухим відчаєм, а вона пильно дивилась на нього, поринувши знов у непрохані й настирливі думки про шлюб.

— Ви хочете стати знаменитим? — раптом спитала вона.

— Так, — признався Мартін. — Але це не основна моя мета. Мене цікавить не так слава, як процес її досягнення. Кінець кінцем, для мене слава — це лише засіб для іншого. Я хочу стати знаменитим тільки заради цього...

«Заради вас», — хотілося йому додати, і, може, він і додав би, якби Рут більше пройнялася тим, що він їй читав.

Але вона так глибоко замислилась, вибираючи для нього кар'єру, що навіть не спитала, яка ж у нього остаточна мета. Що літературної кар'єри він не зробить, в цьому Рут була твердо переконана. Він сьогодні довів це своїми дилетантськими, наївними творами. Говорив він добре, але зовсім не володів літературним стилем. Вона порівнювала його з Теннісоном, Браунінгом, із своїми улюбленими прозаїками, і він видавався таким мізерним. Але вона не сказала Мартінові всього, що думала. Якийсь дивний інтерес до нього змушував Рут бути поблажливою. Зрештою ж його бажання писати було маленькою слабістю, якої він згодом позбудеться. Тоді Мартін, безумовно, прикладе свої сили до поважніших життєвих справ. І досягне успіху. Вона була певна цього. Він такий сильний, що всього доб'ється, аби тільки перестав писати.

— Містере Ідене, я хотіла б знати все, що ви пишете, — сказала Рут.

Юнак спалахнув од радості. Вона зацікавилась, це ясно. В усякому разі, не дала йому папірця з відмовою. Навіть відзначила в оповіданнях деякі гарні місця — а це ж перша в його творчості заохота.

— Згода! — палко промовив він. — І обіцяю вам, міс Морз, що я навчуся писати. Я пройшов уже багато, маю пройти ще не менше, але таки дійду до мети, хоч би й на всіх чотирьох довелося повзти. — Він підняв із землі сувій рукописів. — Це мої «Пісні моря». Ви прочитайте їх як-небудь на дозвіллі, а потім скажете щиро свою думку. Мені так потрібна критика! Тільки будьте зі мною одверті!

— Я буду цілком одверта, — обіцяла Рут, відчуваючи в глибині душі, що сьогодні вона не була з ним одверта і що навряд чи зможе бути одвертою й далі.

— Перший бій дано, —сказав Мартін через десять днів, дивлячись у дзеркало. — Але буде ще й другий, і третій, і так без кінця-краю, аж поки...

Не докінчивши речення, він роззирнувся по вбогій кімнатці і спинив сумний погляд на купі повернутих рукописів, які в довгих конвертах лежали в кутку на підлозі. Йому ні за що було купити марок на дальші їхні подорожі, і за тиждень рукописів назбиралося чимало. Ще скількись надійде завтра й післязавтра, і зрештою повернуться всі. А він не матиме змоги розіслати їх знову. Вже цілий місяць він не платив за прокат машинки, бо грошей ледве ставало, щоб розраховуватися щотижня з Хігінботемом та з посередницьким бюро по найму.

Мартін замислено подивився на забризканий чорнилом стіл і раптом відчув ніжність до нього.

— Любий, давній друже, — промовив. — Скільки щасливих годин проминуло коло тебе, і ти завжди був вірним товаришем. Ти ніколи мене не цурався, ніколи не ображав незаслуженими відмовами, ніколи не нарікав, на надмірну працю.

Він сперся на стіл руками і поклав на них голову. Щось підступало до горла, хотілося плакати. Пригадалась перша в його житті бійка, коли він, шестилітній хлопчик, весь у сльозах, відбивався кулаками від старшого на два роки супротивника, що гатив його куди попало й довів до повної знемоги. Пригадалось, як дико закричала юрба хлопчаків, коли він врешті упав на землю, а з носа йому юшила кров, і з підбитих очей котилися сльози.

— Бідне хлоп'я, — пробурмотів він. — І тепер тобі не менш перепало. Знову тебе добряче відлупцювали. Лежиш і не ворухнешся.

Картина першої бійки ще стояла йому перед очима, а за нею йшла довга шерега бійок, що були пізніше. Через півроку Масна Пика (так звали його ворога) знов набив його, але цього разу й він підбив йому око. А це ж було не так просто! Перед ним промайнули одна за одною всі їхні сутички, і завжди він був переможений, а Масна Пика — переможець. Та Мартін жодного разу не втік. Згадка про це підбадьорила його. Він завжди стійко тримався до кінця, хоч би й як йому прикро доводилось потім. Масна Пика бився, як чорт, і ніколи не мав милосердя. Але Мартін не відступав. Держався попри все!

Далі Мартін побачив вузенький провулок між двома рядами ветхих будиночків. Край провулка стояла одноповерхова цегляна будівля, звідки долинав ритмічний стукіт машин, що друкували газету «Вісник». Мартінові було тоді одинадцять років, а Масній Пиці — тринадцять, і обидва вони продавали цю газету. Там вони й зійшлися при друкарні. Масна Пика, звісно, знову причепився до нього, і вмить почалася бійка, яка скінчилася внічию, бо за чверть до четвертої розчинилися двері експедиції і юрба хлопчаків кинулась по газети.

— Я відлупцюю тебе завтра, — пообіцяв йому Масна Пика, і тоді Мартін, стримуючи сльози, тремтливим голосом пролепетав, що він завтра чекатиме його тут.

Другого дня Мартін біг із школи щодуху, щоб прибути на місце бою першим, і випередив Масну Пику на дві хвилини. Хлопці підбадьорювали його, давали поради, вказували на його хиби і обіцяли перемогу, якщо він їх слухатиметься. Але такі самі поради хлопці давали й Масній Пиці. Ну й утішилися вони того дня їхньою бійкою! Мартін на хвилину урвав свої спогади і заздрісно подумав, як цікаво було дивитись на них двох, Мартіна й Масну Пику. Бійка та тривала без перерви півгодини, аж поки відчинилися двері експедиції.

Так спливало перед Мартіном його дитинство, ця щоденна біганина із школи до друкарні. Він не міг швидко бігати, бо від безперервних бійок став незграбний і неповороткий. Руки, що відбивали безліч ударів, були по лікті чорні від синців. Рани на тілі подекуди ятрилися. Йому ломило руки й ноги, спину, ломило все тіло, а голова була важка, мов свинцем налита. У школі він не грався і не вчився. Навіть висидіти цілий день за партою було для нього мукою. Здавалося, вічність минула, відколи почалися ці щоденні бійки, а в майбутньому, немов якийсь нескінченний кошмар, ввижалися такі самі бійки. «Чому я не можу подужати Масну Пику?» — часто думав він. Це одразу поклало б край його мукам. Але ніколи не спадало йому на думку здатися й визнати, що Масна Пика дужчий від нього.

Отак змучений тілом і душею, але навчаючись великого терпіння, плентався він до друкарні, щоб зустріти там свого вічного ворога Масну Пику, який теж був змучений і так само волів би припинити бійки, коли б не ватага хлопців-газетярів, що повсякчас під'юджували перебійців. Якось після двадцяти хвилин сутички, коли вони розпачливо намагалися знищити один одного, додержуючи всіх установлених правил, що не дозволяли бити ногою, штурхати в живіт і кидатися на лежачого, Масна Пика, засапавшись і спотикаючись, запропонував закінчити діло внічию. І тепер, схиливши голову на руки, Мартін здригнувся, коли побачив свою тінь з далекого минулого: задиханий, ледь стоячи на ногах, захлинаючись від крові, що текла йому з розбитих губ, він ступив до Масної Пики, виплюнув кров, яка заважала йому говорити, і крикнув, що на нічию він не згоден, а коли Масна Пика хоче, то хай здається. Проте Масна Пика не хотів здатися, і бійка закипіла знов.