- Усiм, усiм, усiм! На Пiвнiчному полюсi захворiв стошiстдесятирiчний астроном. Як же його звати?.. Одне слово, Петро Петрович Петренко. Просимо надати медичну допомогу...

I враз з океану виринув пiдводний човен, з його борту на берег стрибнула дiвчина в бiлому халатi з чемоданчиком у руцi. Не встигла вона зробити й кроку, як над нею завис вертолiт, i з нього вистрибнув чорнобородий чоловiк в окулярах. Повз них шугнула ракета, стала сторч, iз люка, немов акробат, вистрибнув ще один лiкар. Причалило кiлька океанських лайнерiв, i звiдусiль бiгли лiкарi.

- Де вiн? Де?.. - гукали. - Нечувано! Перше захворювання за останнiх п'ятдесят рокiв!

Круглий павiльйон обсерваторiї. Бiля телескопа сидить ще мiцний чоловiк iз сивим волоссям. Чхає. Витирає хусточкою носа. Заходять лiкарi, надягають маски, обступають старого. їх стiльки, що не вмiщаються в павiльйонi.

- Як ви себе почуваєте, Петре Петровичу?

- Та це дрiбницi, - махає рукою астроном. - Нежить...

- Ого! Хорошi дрiбницi! - гукає чорнобородий, найповажнiший iз медикiв. - Цей вiрус, як i всi iншi хвороботворнi тiльця, уже давно знищено по всiй Землi...

- Пусте, - вiдмагався дiдусь, - колись це й хворобою не вважалося.

- А тепер, - заперечив чорнобородий, - коли давно лiквiдовано всякi захворювання, це страшна хвороба. Тим бiльше, що в нас немає лiкарень.

Медик обернувся до радиста:

- Прошу сповiстити Архiтектурний Центр: необхiдно негайно збудувати лiкарню для хворого. Так i скажiть: негайно, не довше як за годину!

- Дозвольте, - почав благати старий астроном, - хоч годинку поговорити з онуком. Вiн щойно прилетiв iз Марса, забiг на хвилинку...

- Забiгав? - перебив його медик. - Все ясно. Це вiн звiдти занiс нежить. Iзолювати хворого!

Всi пiдступають до пацiєнта. В нього кривиться обличчя, кривиться... Дiдусь чхнув, i лiкарi розсипалися врiзнобiч. Старий кинувся навтьоки...

Екран погас.

- Цiкаво, цiкаво... - озвався скептичний голос. - Але в мене є запитання...

- Запитання потiм! Запитання потiм! - в один голос загукали жiнки. Показуйте, Iване Свиридовичу, далi.

...Великий зал, битком набитий людьми. На трибунi моложавий чоловiк. Вiн щось промовляє, енергiйно жестикулюючи руками. Спочатку не чути було слiв, та ось прорвалося.

- Отже, дорогi товаришi, жюрi в складi трьохсот тридцяти трьох чоловiк одностайно вирiшило першою премiєю вiдзначити роман "Крапля води", поданий на конкурс пiд девiзом "Новiтнiй Пегас". Чим керувалося жюрi?.. Вiршований роман "Крапля води" хоч i невеликий за своїм об'ємом (вiн має лише 110 тисяч рядкiв), але показує широку картину нашого життя. Автор подарував нам новаторський, фiлософський у своїй основi твiр. В цiкаво змайстрованiй фабулi розкрито роботу фiзикiв, якi здiйснили розщеплення останнього нерозщепленого елемента - вуглецю. Багато хвилюючих роздiлiв присвячено показовi i такого величезного досягнення нашої науки, як синтез легких ядер. I немає сумнiву, що автор компетентний, бо герої твору оперують багатьма i багатьма складними, я б сказав, оригiнальними формулами. Зокрема, формула для розрахунку будiвництва гелiометалургiйних заводiв, на яких енергiя Сонця плавитиме з руди метал, має не тiльки естетичне, а й практичне значення. Мимохiдь, наче мiж iншим, автор зробив надзвичайно важливе вiдкриття. А з якою силою виразностi змальованi нашi заводи i фабрики, одне слово, усi пiдприємства! Одне слово, товаришi, автор цього чудового роману цiлком заслужив почесний лавровий вiнок. Ось зараз, при вас, я розiрву конверта, i ми дiзнаємося, хто сховався пiд скромним девiзом "Новiтнiй Пегас".

Оратор тремтячою рукою розриває конверта. На обличчi - подив. П'є воду.

- Товаришi... Дорогi товаришi! Одне слово, автором роману "Крапля води" є електронна машина "Унiверсал - 1971"...

Екран потьмянiв. Коли через деякий час вiн засвiтився знову, друзi Сокороки побачили степ, аж до самого обрiю розцвiчений золотистими кружалами соняшника. Межiвником iдуть двоє, соняшник ледве сягає їм до плечей. Один говорить:

- Ми внесли на цi сто гектарiв усього один грам стимулятора росту. Минула доба, рослини пiдросли на один метр один сантиметр i один мiлiметр. Тваринам теж iде на користь - добре їдять, швидко нагулюють сало...

- Я не вiрю в цi iнтенсифiкатори, дорогий агрономе. З погляду науки вони не витримують нiякої критики. Ну, скажiть, як стимулятор може вплинути на гени хоча б i цього соняшника, гени, що є єдиними носiями спадковостi? Ви читали моє семитомне дослiдження про спадковiсть? Тiльки випадковi, я б сказав, хаотичнi мутацiї можуть дати деякi змiни. А таке удосконалення природи, пробачте на словi, дитячi забавки.

- Але ж досвiд, практика...

- Не в цьому справа, дорогий колего. На досвiд ми всi посилаємось... До речi, покажiть менi цей ваш порошок...

Агроном виймає пакетик.

- Вiн iз содою.

- Цiкаво, цiкаво, - пробубонiв генетик, а затим зненацька втопив пальця в порошок i лизнув.

- Ой, навiщо ви? - скрикнув агроном. - Така доза може зашкодити.

- Пусте, сода ще нiколи не шкодила.

- Ой, дивiться! Ви ще скiльки побудете в нас?

- Та, мабуть, завтра поїду. Нiчого ж у вас цiкавого немає...

- Давайте завтра зустрiнемось отут, замiряємо соняшник, - запропонував агроном. - Ну, хоча б оце стебло.

Вiн одламав шерехуватий листок i поклав для примiти на золоту тарiль соняшника.

- Ну, що ж, - промовив генетик, - якщо ви вважаєте, що завтрашнiй день дасть щось нове, то я не заперечую. Прийду.

Сонце впало десь за соняшники. Степ швидко потемнiв i так само швидко, як у кiно, минула нiч. Рвучко зiйшло, покотилося вгору Сонце, i дехто помiтив, що зiйшло воно там, де заходило. На межiвнику походжає той же таки агроном. За нiч соняшники так виросли, що вiн, пiднявши руку, не може дiстати квiту. Поглядає на годинника.

- Вибачте, що я запiзнився. Поки додибав...

- А де ви є? - озирається агроном.

- Я тут!

Щось смикнуло агронома за штани, глянув - бiля його ноги стоїть малесенький чоловiчок, до колiна йому не досягає!

- Ой лишенько! Бач, скуштували стимулятора... - Нахилився, пiдняв бiдолашного, посадив на долоню, наче ляльку.

- Тепер я остаточно переконався, що цей ваш iнтенсифiкатор - непотрiбна видумка, - пропищав ботанiк.

- Але ж ви самi... одне слово, на собi...

- Еге ж, еге, - тоненьким голоском скрикнув ботанiк. - За вашою теорiєю, я мусив би вирости, змiцнiти. А що вийшло?

- Справа в тому, що великi дози стимулятора дiють у зворотному напрямку. Висловлюючись науково, такi дози, як ви спожили, дають вiд'ємний рiст.

Чоловiчок на долонi почав енергiйно розмахувати руками, наче забивав невидимi гвiздочки:

- Я не вiрю, не вiрю в цi стимулятори!

Вiн був до того комiчний, що хтось iз глядачiв засмiявся. Тодi ця жива лялька саркастично подивилася з екрана i промовила хрипким басом:

- А чи не здається вам, дорогi гостi, що вже пора сiдати за iменинний стiл?

Сокорока вимкнув апарат.

Софiя Миколаївна заметушилася:

- I справдi, пора. Ходiмо, ходiмо!

Всi, звичайно, були враженi. Загомонiли, перебиваючи одне одного:

- Як герой цього фiльму мiг звернутися до нас? Звiдки вiн знає, що ми тут зiбралися на iменини?

- Доки не скажете, Iване Свиридовичу, що воно за дивина оцей ваш БЕР, за стiл не сядемо!

Сокорока подивився на гостей веселими очима. Видно, був задоволений роботою апарата.

- Дорогi друзi, - тихо сказав вiн, чомусь розглядаючи свої руки. Сьогоднi не час читати лекцiї.

- Хоч коротенько, Ваню! Ну, в двох словах.

- Гаразд, - погодився Сокорока. - БЕР означає: бiоелектронний резонатор. Вiн вiдтворює на екранi те, що уявляє людина. Ну, от я й пожартував трохи...

- Як же вiн вiдтворює?

- Це довго розказувати, а ми вже домовились: сьогоднi не буде лекцiї, а будуть пiснi, усмiшки... БЕР сприймає, посилює й трансформує бiоструми. Одне слово...