- Продовжувача роду! - вже голоснiше повторив Нескуба. - Це... знаєте... подiя великої ваги.

- Авжеж. - Лойо Майо розвiв руками i похитав головою, наче йому забракло слiв.

Нескуба, скосивши на нього очi, спитав:

- То що ж виходить - шансiв, по-вашому, немає, а ви все-таки збираєтесь... Незрозумiло.

- Чому ж... Мене вабить не так мета польоту, як сам полiт, космiчна траса... Iдеальнi умови для спостережень!

- Але ж спостереження можна провадити i на орбiтi, - заперечив Нескуба. - "Вiкiнг" - це ж лiтаюча космiчна обсерваторiя, i ми не збираємось саджати його на Гантелю.

- Та, звичайно, можна й на орбiтi, - знизав плечима Лойо Майо, - але це... гiрший варiант, I головне, - астроном притишив голос, озирнувся, хоч у палатi, крiм них, нiкого не було,- головне: я не хочу стати здобиччю гумусу...

- Ви говорите.... загадками. - Нескуба кинув на Лойо Майо пильнiший погляд. - Що це має означати - "здобич гумусу"?

Астроном поблажливо посмiхнувся i, як здалося Нескубi, в очах у нього змигнув вогник.

- Це, якщо хочете, моя фiлософська система... Ще, правда, не опрацьована в усiх аспектах, але... Коротко кажучи, процес органiчного життя зводиться до гумусу. Цей тонкий родючий шар, що вкриває суходоли Землi та й цiєї Гантелi, забезпечує рiст усього живого - i рослинного, i тваринного свiту. Гумус - щедрий кредитор - бери, споживай потрiбнi елементи i сполуки, рости, набирайся сили, буяй! Але потiм... розплачуйся своїм життям. Не даремно сказано: ми вийшли iз землi i пiдемо в землю...

Лойо Майо передихнув, потер смагляве чоло долонею i провадив далi:

- Що ж виходить? Ми вважаємо, що вся природа створена для наших потреб, а насправдi - це форма iснування гумусу. Це вiн живе! I все плекає, вирощує лише для себе. Людям здається, що це вiн для них - i жито, й пшеницю... А вiн усе тiльки для себе! Людина приречена - repere per humum, - як сказав колись Горацiй, - повзати по землi.

- Ну, знаєте... - Тiнь досади перебiгла обличчям Нескуби. - Ця ваша схема... Лишається ще тiльки надiлити гумус якоюсь формою свiдомостi - i карикатура на Природу буде завершена... Злiсна карикатура... - Нескуба передихнув, зволожив язиком пошерхлi губи. - Скажiть, Лойо Майо, по-дружньому, довiрчо... Якi у вас родиннi стосунки? Ви - щасливий в особистому життi?

Астроном трiшечки зiщулився, губи його витягнулись в нiякову посмiшку.

- Я про фiлософськi концепцiї, а ви... До чого тут особисте життя? Я не бачу зв'язку...

- А я бачу, - лагiдно, але трохи зверхньо сказав Нескуба. - Ваша схема обмiну живої матерiї занадто похмура...

- Запевняю вас...

- Не треба, Лойо Майо. З того, який колiр домiнує у ваших уявленнях, можна поставити безпомилковий дiагноз. Ну, та на це я не маю права i не буду цього робити.

- А що ж ви скажете по сутi моєї гiпотези?

- Та що ж... Цю схему, - Нескуба навмисне повторював це слово i вимовляв його з помiтним притиском, - ви могли б використати у фантастичному романi... якби вона була не така безрадiсна. Ви ж астроном, Лойо Майо, а не побачили, що Всесвiт пройнятий свiтлом... Та, власне, i саме органiчне життя - це витвiр свiтла, дiяльнiсть променя... Згадайте хоча б процес фотосинтезу, без якого не було б i самого гумусу. Як дивовижно влаштований свiт! I звести всю його складнiсть до якогось одного елемента...

Їхня дискусiя точилася досить довго, аж Нескуба втомився, проте кожен з них так i лишився при своїй думцi. Об'єднувала їх лише мрiя про полiт, мрiя, що ятрила серце капiтановi, нестримно вабила i водночас вiдлякувала своєю фантастичнiстю. Нескуба слухав розмiрковування Лойо Майо, а сам думав: чи погодиться Еола? Як її переконати? Як побороти її незрозумiлу жiночу впертiсть? Вона вiдтягує вирiшення до родiв. Хитрує... От лисиця!..

- Так, сонця, галактики... - провадив своє Лойо Майо, - це прекрасно, тому ж я й прагну космосу... В кожному разi, тепер ви знаєте мої мотиви. Хiба я для того втiк вiд одного гумусу, щоб потрапити в лапи iншому? Якщо ми не полетимо, я, звичайно, працюватиму на орбiтi, а помру - то щоб попiл з мого тiла розсiяли в космосi.

- Все одно випаде на планету, - криво посмiхнувся Нескуба.

Лойо Майо знизав плечима, спитав нетерпляче:

- Ну, то як - чи засурмить нам стартова сурма?

Нескуба - колись такий вольовий, рiшучий i часто навiть прямолiнiйний зараз вагався. Обличчя його морщилось, неначе вiн силкувався щось пригадати, очi обмацували стелю, нiби сподiвалися знайти там вiдповiдь.

- Я... напевне ще не знаю... - нарештi вiн спромiгся на вiдповiдь. Розумiєте, Еола...

- Розумiю, - зiтхнув Лойо Майо. - Не Еола i не майбутнiй син тримають вас, капiтане. Це гумус не хоче випустити здобич, гантелянський гумус...

- Та йдiть ви до дiдька зi своїм гумусом! - незлобиво буркнув капiтан. - Гумус та гумус...

Втомлено заплющив очi, а коли розплющив - Лойо Майо в палатi не було. "Вiн i справдi тут, на цiй планетi, наче риба, викинута на пiсок, спiвчутливо подумав про астронома. - Його стихiя - космос... От i не може вгамуватися його дух. А я? Хiба мiй дух не нуртує?"

16

Перший гантелянець!

Народився вiн рано-вранцi, коли теплi променi Свiтила пофарбували в густо-червоний колiр навколишнi гори, що скидалися на велетенськi копицi сiна, нечутно спустилися нижче та й вихопили з чорноти ночi округлi пластиковi дахи селища. Немовби вивчаючи цi новоутворення, Свiтило почало мацати стiни, заглядати в чотирикутнi вiкна... Саме тiєї митi малюсiнький Нескуба голосним криком сповiстив про свою появу на свiт, про який вiн ще нiчогiсiнько не знав. Свiтило м'якими доторками обмацало i його бiленьке тiльце, з яким трохи нервово поралась молода жiнка, i одразу ж зробило його рожевим.

- Ув-ва! Ув-ва!

- Ого, який горлатий! - вигукнула лiкарка, i в її голосi бринiла радiсть. - Ану, давай ще, кричи, гукай свого татуся!

- А що, Гордiй тут? - пiдвела голову породiлля. - То впустiть його! Ренато, поклич...

- Лежи, Еоло, заспокойся. Чи ти забула, що вiн на "Вiкiнгу"? Його ще не сповiстили.

Еола знесилено опустила голову на подушку:

- Скажи, щоб негайно передали... Це дуже важливо...

- Скажу, скажу, не треба хвилюватись, от зараз ми трiшки загорнемось, щоб наше тепло не втiкало.., Це ж тiльки подумати - первiсток на Гантелi! Як ви його назвете?

- Побачимо. Ще не думали.

- Ув-ва! Ув-ва!

Хоча роди пройшли добре - Еола майже не вiдчувала болю, проте втрата кровi знесилила молоду матiр, i тяжкiсть у животi чомусь не втихала. їй хотiлося тишi, спокою, хотiлося вiдiтхнути пiсля того циклону, що спустошив її тiло, зараз їй зовсiм не до балачок. А на Ренату, завжди таку стриману, неначе щось найшло, говорила, говорила не вгаваючи.

- Може, Гордiйчик.

- Може.

- Ув-ва!..

- Ох ти ж бутузик!

- Треба сповiстити Гордiя... Чуєш, Ренато... Ой...

- Тобi погано, Еолочко? Заспокойся, моя люба, радiограма долетить миттю. От ми вже й укутанi, вже й не плачемо, тепер наш органiзмик досяг теплової рiвноваги... - Рената Павзевей спритно поклала малюка на лiжечко, присунуте до постелi матерi. - Отак, лежи собi, Нескубенятко, набирайся сили для життєвої мандрiвки...

- Ренато... - простогнала Еола. - Пiди вже... радiограму...

- Бiжу, вже побiгла!

Рената швидким кроком вийшла, причинивши за собою дверi. Еола повернула голову на подушцi у бiк свого малого, поглянула на його дрiбнесеньке обличчя i чомусь подумала про батька - учора, як тiльки їй довелося лягти в родильне вiддiлення, вiн поквапливо вiдлетiв разом з Лойо Майо на "Вiкiнг". На прощання похапцем поцiлував її в чоло, для годиться, кинув якiсь заспокiйливi слова та й був такий. Щось непокоїло Еолу, з'явилося невиразне, як густа мла, важке передчуття. В ньому втонула радiсть, натомiсть була сама тривога i бiль. Як було б оце добре, коли б Гордiй сидiв тут, бiля дитячого лiжка...

Дивилася на свою крихiтку i, замiсть радiти, вiдчувала тiльки подив. От вона стала матiр'ю... Вiд неї вiддiлилась малесенька iстота.... Яка тайна Природи! А справдi, як же ми його назвемо? Довго не повертається Рената... А бiль, здається, посилюється... Червоний серпанок... На Землi рожевi лише свiтанки та ще надвечiр'я, а тут - цiлiсiнький день руда мла застилає очi. Невже що-небудь сталося з Гордiєм?