— Вже пізно, а ви з Андрюшею ще маленькі. І запам’ятайте собі, то діти мусять лягати спати о десятій годині. А за Васю не турбуйтеся. За те, що сказали мені, спасибі, але все інше робитиму я сам. А тепер спокійної ночі й приємних снів! Побачимося післязавтра в школі. Всього найкращого!

Борис Петрович злегка вклонився, і хлоп'ятам не залишалося нічого іншого, як сказати: «До побачення!», повернутися і помалу, нехотя вийти на вулицю.

Ох, і дісталося ж Борису Петровичу, коли вони вийшли! І Андрюша, і Вітя були глибоко обурені його несправедливою поведінкою. Невже ж він так і залишить Васю на поталу цьому самому Глобі? А звичайно, коли він з ними так обійшовся, то, певна річ, що й до Васі йому нема ніякого діла

Вкрай роздратовані такою поведінкою Бориса Петровича, хлоп'ята вирішили завтра самі їхати о дев’ятій годині до скелі Дельфін і подивитися, що там будуть робити Глоба і Вася.

Шлюпку можна буде взяти на базі клубу «Юних піонерів». У компанію було вирішено взяти Ніну Іванову і Гришу Глузберга, як найбільш надійних товаришів. Коли всі деталі завтрашньої експедиції на допомогу Васі було розроблено, хлоп’ята ще раз недобрим словом згадали Короткова і тільки після цього розійшлися по домівках.

— Мені це не подобається! І дуже не подобається, — сказав епропівець і пішов слоном. — Шах!

— Дурниці, Сашо! — відповів Коротков, захищаючись пішаком, — завтра візьмемо твій катер, під’їдемо туди і з’ясуємо все до останнього гвіздочка.

Але Олександра Михайловича — так звали епропівця— відповідь не задовольнила.

— Здорово не подобається! — ще раз повторив він. — Ти розумієш, на яхті «Галатея» колись із нашого міста тікала вся контррозвідка. Хлоп’ята, звичайно, могли щось наплутати, але коли цей тип хоче дістати з «Галатеї» скрипку, то це вже зовсім підозріло. На яхті може бути все, що завгодно, але я маю великий сумнів, щоб там була хоч би поганенька скрипка. Я не знаю, що він звідтіля хоче дістати і чи могло там що-небудь зберегтися за довгі роки, але зацікавитися цим варто.

— Справді, справді! — відгукнувся Коротков, дуже зайнятий поганим становищем свого короля. — Навіть якщо хлоп’ята перебільшують тільки наполовину, так і то тут є про що подумати.

— Завтра без десяти дев’ять я дуже тебе прошу прийти на нашу пристань, — сказав Олександр Михайлович, роблячи останній хід і встаючи. — Тобі мат! Ми мусимо поспіти туди разом з ними. Правда, нам можна було б і не поспішати. Я не думаю, щоб цей хлопчина міг що-небудь дістати з такої глибини. А через місяць ми цю саму «Галатею» піднімемо на світ і подивимося, що там могло залишитися в рульовій рубці.

Борис Петрович похитав головою.

Чорна корма теплохода «Крим» і пінистий бурун раптом пригадалися йому. Ще він згадав стрункого, наче з бронзи вилитого хлопчика, що, секунду вагаючись, стояв на теплому піску, і полтиник, руба кинутий в маленьку хвильку.

Хвилину і сорок секунд пробув тоді Вася під водою, шукаючи маленький кружечок полтиника на морскому дні. Можна повірити, що Вася почне діставати з яхти якусь неіснуючу скрипку.

Але там він справді наражатиметься на смертельну небезпеку. Адже запливати під водою через вузенькі двері у тісну й темну рубку це не те саме, що ось зараз вийти через двері на вулицю. Вася може зачепитися там, захлинутися, знепритомніти, і тоді не буде жодної надії на його врятування.

Ні, завтра він мусить рішуче перешкодити цьому типові використати маленького Васю. Завтра треба взяти з собою в човна кого-небудь з прикордонників, там же на місці заарештувати цю невідому людину. Якщо у словах хлоп’ят є хоч частка правди, то хвилювання й турботи будуть цілком виправдані.

Олександр Михайлович і Коротков ще кілька хвилин поговорили про завтрашній день, склали шахи і вийшли на вулицю Короткову хотілося погуляти і заодно провести Олександра Михайловича додому.

Вони повільно йшли затихаючими вулицями міста. На набережній вже не було натовпу. Спорожніла, вона здавалася незнайомою. Коротков і Олександр Михайлович на кілька хвилин сіли на лаву в самому кінці набережної.

Монотонно плюскотіло внизу море. Воно простягалося кудись в темряву, чорне й таємниче. Зелені промінчики від зірок мережили його поверхню. Ніч була тиха, і тільки зорі, яскраві й великі, виділялися на темному тлі оксамитовосинього неба.

Раптом величезна яскрава зоря перечеркнула небо впоперек, залишивши на собою довгий блідий слід. Це нагадувало чудовий фейєрверк, але було в багато разів красивіше.

Один з осінніх зорепадів, що інколи трапляються на півдні нашої країни, проносився перед очима Короткова. Метеори неслися дві-три хвилини; за цей час їх згоріло кілька сотень. Потім зорепад припинився, і великі, звичні зорі у знайомих сузір’ях знову з’явилися на потемнілому небі.

Через кілька хвилин Коротков попрощався з Олександром Михайловичем і не поспішаючи пішов додому. Наближалася північ.

Несподіваний шум за парканом одного з будинків привернув увагу Короткова. Шепотіли дзвінкі дитячі голоси, інколи збиваючись на голосну захоплену розмову.

В кінці Борис Петрович почув:

— Так дивись же, Ніно, точно без чверті дев’ять! — Після цього стукнула хвіртка і дві маленькі постаті швидко побігли вулицею.

«Ці чортенята щось затівають на завтра, — подумав Коротков. — Неодмінно треба прибути точно о дев’ятій».

Через півгодини після того, як Глоба пішов, старому професорові прислали скрипку. Її приніс невисокий мовчазний чоловік, який того дня повернувся з Москви. Він не міг принести скрипку вранці, попросив пробачення, попрощався і вийшов.

Професор звичною рукою натягнув струни і провів смичком, швидко перебігаючи з однієї струни на іншу. Скрипка завібрувала, немов дотик смичка електричним струмом пронизав її блискуче поліроване дерев’яне тіло

Професор поклав її у футляр, закрив кришку і пошкодував, що зараз тут немає Васі.

Старому раптом захотілося пройтись по тихих і безлюдних вулицях міста. Роса вже впала, ніч потеплішала і він міг, не боячись, іти гуляти. У нього жевріла надія побачити Васю, сказати йому радісну новину, запросити його до себе й подарувати скрипку. Професор намагався не признаватися собі, що саме керувало ним, коли він повагом, спираючись на важку сукувату палицю, вийшов з хвіртки і, не поспішаючи, пішов вулицею до набережної

Ішов тихою ходою, помалу переступаючи неслухняними ногами. Будинки вулиці розступалися перед ним і знову сходилися десь далеко позаду.

Постукуючи палицею, він ішов до набережної, і кожен квартал начебто був значно коротшим, ніж звичайно.

Професор уже стомився, але все ж не губив надії побачити Васю, і завжди, коли він згадував свого учня, усмішка приходила йому на уста.

На набережній старого зустріли шанобливі погляди і пошепки вимовляли його ім’я, коли він проходив.

У міському саду грала музика. Кілька хвилин старий слухав бурхливі і вогненні мелодії з «Кармен».

Він пройшов по набережній, і хороший настрій не лишав його. Правда, надія побачити Васю зникла: уже було пізно — навряд, щоб хлопчик міг ходити в такий час по вулицях.

Професор пройшов набережну до кінця, повернувся і пішов назад.

Музика в саду затихла, і дзвінка південна тиша повисла над загинаючим містом. Вона не порушувалася тихим металевим плюскотом хвиль, а навпаки — від цього приємного монотонного шуму ставала ще більш урочистою.

Професор дійшов до кафе «Спартак» і раптом спинився. Він стояв, прислухаючись, забувши про все на світі, крім звуків музики, яка широкою хвилею лилася з-за зеленої стіни листя дикого винограду.

В кафе прекрасний майстер на поганенькій скрипці грав надзвичайні речі, Музикант легко й безтурботно брав по кілька тактів то з того, то з іншого твору світових композиторів і складав усе це в зухвалий власний твір.

Хвилину професор стояв, слухаючи, і посмішка зникла з його вуст. Підійшов до яскраво освітленого входу в кафе «Спартак» і заглянув усередину.