Добровільно лягаєш під жовтня жорна

і виходиш листком з гостролезим краєм.

Ще листок, а не аркуш холодно-чорним

по осінньому писаних людських правил.

Не тяжієш до шелесту ніби, радше –

нарізати на стрічки полотна вітру

між щасливим дитинством,

між сміхом пращурів

і сучасності схиленою орбітою.

Де зростала черешня – слід лап в цементі.

Де було бозна-що, тепер три черешні.

У трикутнику чутне старих імен тут

відлуння опліч з твоїми роками першими.

Твоїми винними гронами. Кісточками,

які лишили від себе тепло у крові

твоїй, не ставши ні порохом, ані каменем –

лише теплом, що зберігати тобі, листкові.

А напрям поділу вітру на пасма флюгер

новий означує, спритно і перетруджено.

Й задля спочинку він часом звертатись любить

у бік, де влітку – невдовзі – цвістимуть ружі.

І дві ялини, де неба міцні опори,

вкрутивши стовбури в його далекі плеса,

тебе заледь не щоденно по новій створюють

листком між глиць своїх жовтим і гостролезим.

Аби ти викроїв те, задля чого зрослий,

іще до того, як стрінеш свого секатора.

Спливає жовтень, мов щойно підбитий костур.

Димить охоплена вітром осіння ватра.