Петро кинувся до постелі, ухопив простиню у руки… Де-е-р-ер! так і розпанахав уподовж, видравши стьожку завширшки в долоню.

- До чого б тільки прив'язатись?.. Ага! Ось досі! дошки…

Руки у Петра трусилися. Миттю він закинув стьожку за стовпчик кроваті, миттю обкрутив кругом шиї.

- Саме добре! тепер гаразд!.. Одчалюй тепер!.. одпихай, брате!..

І він вагою усього тіла наліг на стьожку, падаючи на коліна… Світ у віччю закрутився, потемнів; обличчя синіло; голова нижче та нижче спускалася… Хвилина…друга… третя… Промінь ясного сонця стрілою про-мчавсь крізь вікно й упав якраз Петрові у вухо. Голова його ще нижче опустилася; лице налилося крів'ю; очі витріщились… а промінь заграв-застрибав на його нечесаній голові. Він мов стукотав у неї, будив його… Шкода! Незабаром налетіла сиза хмара і вкрила блискуче сонце. Сумні померки розіслалися навкруги, - усе похмуріло, затихло… Тілько з другої хати доносилася сумна, журлива пісня… Аж ось вона піднялась угору, забриніла, і - замерла… Холодно й пусто стало. Туловище Петрове божевільне дивилося мертвими очима на чорну долівку - та нічого вже не бачило.

Через три дні, надвечір, виїздив з тюремного двору візок, на котрому вивозили гній і всяку нечистоту. Тепер на йому лежало щось прикрите сірою рядниною; а триногу кобилу поганяв, ззаду ідучи, кривоногий сторож.

То везли шматоване Петрове тіло ховати. Кобила дотягла до кладовища й стала. Між кладовищем і шляхом, коло окопу, чорніла неглибока яма; а на окопі сиділи два грабарі - один чорнявий, другий білявий, і мовчки курили люльки. Коли повозка наблизилася, вони разом устали й узялися за лопати.

- Що воно таке, скажіть на милость божу?- спитав білявий у сторожа.

- А бог його знає.

- Старе чи молоде?

- Панич, - одказав сторож.

- Панич?!-дивуючись, скрикнули грабарі.

- Що ж він зробив таке, що його заперли? - спитав чорнявий.

- А хто його знає. Нічого не зробив; писав щось таке…

Грабарі стали, задумалися.

- Отак, Пилипе, - вимовив білявий до чорнявого, - і вчися - лихо, і не вчися - лихо!

Узяли труну з воза, спустили в яму й закидали землею.

- Царство йому небесне!- сказав Пилип, закінчивши роботу.-Може, він і добрий чоловік був…

- Тю-тю! - відказав сторож.- Яке йому царство небесне - коли повісився?

- Лиха вже його година вішала, а не сам собою! - зарішив білявий.

І, закинувши лопати на плечі, пішли грабарі позаду воза, попихкуючи люльками.

Сонце сіло. Землю обняла тиха ніч. Небо розгорнуло намет свій - синій, широкий, глибокий. Зорі, мов малі діти, видивлялися з його своїми блискучими очима. Місяць плив по небу, розливаючи білуватий світ, котрий мішався з вечірніми померками. Безжурно він дивився на гори, долини, на втихаюче місто. Байдуже йому, що робилося тут, на сій землі, - холодним оком зорив він усюди… Що йому за діло, що край кладовища чорніла свіжою землею свіжа могила? Та й кому яке діло до того?!

Ось на широкому майдані, з-за церковної тіні, виткнулось чотири людських постаті. На декотрих жовтіли на головах солом'яні брилі, на других чорніли високі циліндри. У одного довга одежа спускалася до самих ніг; широкі рукави майтолали сюди й туди, - тоді як на других були якісь коротенькі куцини. Видно було, що між трьома панами замішався піп. Тихо вони посували вперед: жарти та регіт не сходили з язиків.

- А ви чули новину? - спитав піп.

- Яку?

- Мої товариші піймались у тюрму.

- Дивно, що твої товариші в тюрмі, а ти й досі ніі - проказав, жартуючи, чийсь товстий голос.

- А справді дивно!- зареготався піп.- їй-богу, правду кажу; якби довше був постояв з ними на кватирі, то певне і сам би був там… Одного позавчора зловили; веселий, знай співає! Мабуть, чує свою скору погибель. А другий четвертого дня повісився. Дурний! Коли вже наважився вмирати, то так би й вмирав. От би і мені перепало рублів зо три на похороні. Було б а пулечку! то наш кривоногий сторож сам і ховав, і поминав.

Отак розказував молодий тюремщицький батюшка, отець Григорій і Попенко, заливаючись веселим реготом.

Тут саме вони дійшли до краю майдану й стали проти улиці.

- А що ж, може, пом'янемо товариша?..- спитав товстий голос.- Ще поки спати, - одну можна збити.

- Та кажу ж, не заробив на похороні!- зареготався батюшка.- Ні, пора спочивати; на завтра служба… - І він позіхнув на все горло.

- На добраніч! піду ще правило читати, - сказав, прощаючись з своїм новим товариством - записними картьожниками, - і повагом поплівся улицею.

Чи спала ж то ту ніч Телепнева мати? і що снилося старій людині?.. Вона уже добралася додому; горює разом з батьком (котрого скинули з місця) по своєму безталанному Петрусеві. Сумуючи, шепчуть вони таємно обоє: "Лихі люди! лихе товариство!".

Добиралося за північ. Місто спало; огні потухли. У одному тільки здоровенному будинку, посеред міста, світло не вгасало і досі. У великій, розкішно убраній килимами хаті, зігнувшись над столом, сидів товариш прокурора Шестірний і, розбираючи Телепневі бумаги, писав. Коли на яку годину одривався він від писання, щоб передихнути, одкидаючись на спинку стула й зажмурюючи очі, то перед ним одно за одним носились - ордена, вище місце… й усміхалося, граючи очима, молоде личенько багачки-жінки… Шестірний і собі усміхався, вилискував своїми тонкими зубами, і, забуваючи про неміч, мерщій хапався за перо, і писав-писав… аж перо рипіло-гарчало…

А в тюрмі-одно тужила, одно голосила сумна Жукова пісня…

(1875)