- А ось і твоє місце, - сказав учитель, вказуючи йому на передню лаву. Він пішов і сів.

- Учіться ж, - мовив учитель, виходячи разом з батьком із школи.

Тільки що учитель за поріг, як знову несамовитий крик та галас піднявся з усіх боків. "Бе, а-ба, ве, а-ва", "і очисти мя од всякія скверни", - роздавалося то там, то там. "Посунься!" - крикнув хтось. Десь щось стукнуло, писнуло. Скоро побачив Петрусь, як два хлопчики зчепилися битись. "Не лізь!" - "Лисичка, лисичка!.. Зайчик!.. Вовцюга!"! пішов викрик по всьому класі: перекидалися прізвиськами з усіх боків. Петрусь сидів і, дивуючись, повертав голову то в ту, то в другу сторону.

- Хто се? - роздалось коло його вуха. Петрусь оглянувся: два хлопчики його літ сиділи на одній з ним лаві - один чорноголовий, другий білоголовий - і перешіптувались між собою.

- Не знаю, - одказав чорноголовий.

- Новичок? - знову запитав білоголовий.

- Новичок. Ото його батько, що приходив з учителем.

- Хто ти такий? - запитав Петруся білоголовий. ІПетрусь злякавсь і посунувся від їх.

- Не займай, - раяв чорноголовий.- Ще розкви-сне, учителеві пожаліється.

- Хто?! - крикнув білоголовий, і зелені його очі уп'ялися в Петруся. - Ти тільки мені будеш що казати вчителеві, то - дивись! - І, показуючи кулак, шпарко замахнувся ним. Коли б не одскочив Петрусь, так би духопелик і влип у його спину! Петрусь поспішив од-скочити, хоч так порвався, що аж упав з лави додолу… Гук роздався по хаті.

- Тю-у-у-у! - скрикнув хтось.

- Новичок упав! новичок упав! - І всі кинулися до Петруся, обступили його, підвели.

- Чого ти упав?-спитав його високий, мордатий хлопець з чорним лицем.

Петрусь трусивсь, а не плакав. Він глянув кругом: між школярами не видно було білоголового з зеленими очима.

- Хотів бити мене… - одказав Петрусь мордатому.

- Хто?

Зелені очі заіскрили між школярами.

- Отой, - указав Петрусь.

Як звірюка кинувся мордатий на білоголового. Білоголовий тремтів, одступався.

- Я його не бив… їй-богу, не бив! Він бреше.

- О-о, жаб'ячі очі!- гукнув мордатий.- А гусочки хоч? Кажи, дати?

- їй-богу, я його не бив, - прохався той. Миттю рука мордатого опинилася на білій голові… хрусь!- і відлясок пішов по хаті.

- Ай! - скрикнув білоголовий, і його зелені очі залилися слізьми.

- За що ти б'єшся, бісова ведмеда? я буду вчителеві жалітись, - плакав білоголовий. Петрусеві жаль його стало.

- . Ні, він мене не бив, він тілько намірявся мене вдарити, та я одсунувся.

Білоголовий пішов за дошку, що стояла в кінці хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.

- Як тебе зовуть? - спитав.

- Петро.

- А прозивають?

- Телепень.

- Слухай же, Телепень; тільки хто буде тебе займати, зараз мені кажи. Я йому дам! Учителеві тілько Ве хвалися.

- Ні, я учителеві не буду казати.

- То то ж, гляди. А гроші в тебе еі

- Ні, немає.

- Фью-у! - мордатий свиснув. -Тут немає, а може, дома є?

- Дома є.

- Принеси завтра, я подивлюся які. Петрусь не знав, що од казати.

- Так при…

Тут саме показався на порозі учитель. Усі пороснули по місцях. Мордатий мов крізь землю провалився.

Коли сів Петрусь на своє місце, то біля його сидів уже білоголовий і весело дивився своїми зеленими очима на учителя. У хаті стало так тихо, що чуть, коли і муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярів.

- Білоброві урок! - сказав учитель.

Школяр з зеленими очима підвівся і почав казати урок. Нешвидко, розтягаючи, читав він його, затинаючись то на тому, то на другому місці. Так підсліпий дяк читає панахиду, хмурячись і розтягаючи слова. Сумно, сонно… Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регіт.

- Хто то? - грізно спитався учитель. Один з школярів підвівся і сказав, що то Ґудзь заснув і, сонний, посунувся з лави.

- Ґудзь! - обізвав учитель.- Сюди. Невеличкий хлопчик, з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув - і вказав пальцем на долівку. Ґудзь стояв, мов його прибив хто гвіздком.

- Накарачки, скотино! - гукнув учитель. Ґудзь упав навколюшки… І знову тихо, і знову урок…

- А-а-а-а! - позіхнув хтось.

- Хто то?!-знову гукнув учитель. Усі оглянулись, шукаючи винуватого.

- Хто то?! - ще грізніше гукнув учитель. Як у рот води набрали.

- Жук! - кликнув учитель.

Високий мордатий школяр піднявся з-за пбслідньої лави.

- Ти?-визвіривсь учитель.

- Що таке? - спитйв Жук.

- Ти не чув? Не чув?! - мов ужалений, скрикнув учитель. - Телепень! Петрусь підвівся!

- На лінійку, дай тому великантюзі напальків і скажи йому, чого він не чув.

Очі всіх уп'ялися у Петруся, а він стояв і не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися крізь землю.

- Чого ти стоїш? На! - сказав учитель. Петрусь поблід, скривився.

- Чого ти кривишся? На, кажуї Петрусь залився сльозами… Як йому свого недавнього заступника та бити?

- Дурний!-сказав учитель.-Сідай. Шестірнийі Невеличкий і юркий, як миша, хлопчик пірнув під лаву і миттю опинивсь біля учителя.

- Гарячих, Костянтин Іванович? - спитав він, беручи від учителя лінійку.

Регіт, як галячий клекіт, зірвався.

- Гарячих… Тихше' Шестірний побіг до Жука.

- Я не винуватий, Костянтин Івановичі - басив Жук, - я нічого не чув.

- Держи руку! - скрикнув Шестірний і хижа радість загорілася в очах малоґо.

Жук наставив руку. Шестірний замахнувся; Жук одхопив руку - лінійка ударилась об лавку і зазизчала. Усі засміялися. Зло невдачі скривило личко малого: щоки почервоніли, ніс роздався, очі - насупились-позеленіли.

- Держи! - гукнув він і вхопив Жука за пальці. Трісь-лясь!

- Ай!..

Петро Федорович кинувся, схопивсь. У голові його ще снував сон свої візерунки, перед очима ще манячила мана: він бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинілу руку; сльози на очах його тремтіли, тоді як радість світила в очах Шестірного. Йому жаль стало Жука - здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли він глянув на Шестірного - малого, злого. Він злякався його - і затремтів. Сон, як дим, знявся, зник.

І знову він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кутку столик, на котрому лежав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, перевите залізними штабами, дивилося на його, як темний рот якогось страшного звіра з гострими іржавими зубами.